Дарка...
Йому перехоплює в голосі, і хтось голосно зітхає.
— Жінка моя...— знаходиться на силі Прокіп Дудка.— Це жінка моя... Дарка...
І так страшно стає мені: чому, чому це він кущ мальв під чужою хатою називає своєю жінкою? Яка ж то жінка? Либонь, ген зовсім голова його відбігла розуму.
Прокіп Дудка гладить долонею полотняну сорочку, бородою та вусами тулиться до неї. Поміж овечацького, найшлого на обійстя люду чується схлипування, і в моїх очах також стають сльози. Не знаю, що коїться тут, біля чужої хати під липами, але щось коїться таки незбагненне й важке, інакше б люди не плакали. Інакше б губи в рудо-вогнистої хазяйки не корчилися б криком...
— Дідуньо Остап... дідуньо Остап... дідуньо Остап... Про якого дідуня Остапа каже? Де той дідуньо Остап? Озираюся довкола — ніде не видно ніякого дідуня Остапа, а вона знай лементує:
— Дідуньо Остап... Уже не скаже, бо лежить у землі, й кісточки його зітліли... А то сказав би... Підіть на цвинтар, може, скаже з могили... Дідуньо Остап не сам ходив по хатах, а з другими... Другі забирали, то й він забирав... Чи ви не знаєте, людоньки, як було?.. Бо розкуркулювали, бо ділили.
Прокіп Дудка стоїть біля мальви у вишитій сорочці й труситься. Труситься голова, трусяться ноги, труситься костур у руці. Вирячені, божевільні очі також трусяться, ось-ось грушами-гниличками покотяться з лиця.
— Скажу! Усім скажу все! Не хочу брати правду на той світ. Бо замучить на тому світі, не дасть лежати... Якби оце не сказав... Якби оце не сказав, то з того б світу звівся, аби сказати. Хоч ви всі глухі, а слухайте. Хоч не почуєте, а слухайте...
І задирає костура, отим вишневим костуром тицяє на всіх, що зібралися гуртом біля хати. Неслухняний Костур шарпається обіч гурту — мовби всеньке Овечаче глухе, шарпається в небо — мовби небо глухе. І я зіщулююся: а що, коли тицьне і в мене?
— Хресійбо не брешу,— дзигонить жіночий голос.— Правду кажу чистісіньку, як із роси.
А Прокіп Дудка:
— Бабине розкрали... Батькове розкрали... Материне розкрали... Життя їхнє порозкрадали! А самих у землю позводили...
А жіночий голос дзигонить:
— Куркулили куркулів, і їх з усіма.
А Прокіп Дудка, показуючи свої чорні руки в висотаних пухирчастих жилах:
— Такі в них руки були, як мої руки. Оце куркулі — такі руки? І голова така, як у мене,— це куркуль? Отаке серце, як у мене,— оце куркуль? Господи, спаси й помилуй, спаси й помилуй.
— Правду кажу, це все правда, людоньки!
— Яка ж то правда, що стоїть на неправді? Що кров'ю впилася? Що смертю дихає? Не було такої правди й не буде ніколи.
— А тепер твоя правда наспіла... Німецька й поліцайська правда! Бо чого раніше мовчав, а тепер от як із ланцюга зірвався? Раніше боявся, тепер не боїшся, бо власть нова заступиться за тебе, за твою правду? Тепер таким воля! Забирай, забирай усе.
Костур випадає з руки в Прокопа Дудки. Заточуючись, обома руками починає здирати з себе глевтякувату від бруду вишиту сорочку, а що сорочка не знімається, то кричить:
— Поможіть зняти! Зніміть, ви наловчилися знімати останню сорочку!
Зрештою, таки знімає — і жужмом кладе згори на чисту жіночу сорочку, що снігом— сяє на розквітлих мальвах.
— Бери! Бери і цю сорочку! Сама зодягнися... і власть нову зодягни в мою сорочку... Скрутіться ви разом у моїй сорочці... Хай вам замість дерев'яної!
Згорбившись, мало навкарачки не ставши, Прокіп Дудка намацує костур на спориші. Зводиться, тицяючи костуром у землю, і в цей час йому на голе, зморшкувате тіло накидають оту скатерку, що затуляє старечі груди й спину, звисаючи за пояс.
Дід у білій скатерці — наче в ризах!
У цих ризах він схожий на отих святих, що намальовані на іконах у хаті в баби Ликори, в дядька Ти-лимона, по всіх інших овечацьких хатах. І лице його начебто вже не таке страшне, й очі не такі дикі й колючі, як ото будяки. Здається, мулько дідові в цьому одязі, скине з себе, але не скидає. Змруживши очі,
вглядається в тих, що стоять на обійсті сколошканою черідкою, тицяє в них костуром:
— Фросина Манжос, еге?.. А ти — Христя: батька твого Степана в ополонці втопили... А ти, Вустя-горобчик, бо твою бабу Хвесю горобчиком на вулиці прозивали, в неї носик-дзьобик такий, як і в тебе... Всіх знаю, лиш не знаю того насіння, що пізніше на сіялося, чи війна до села навіяла.
Дикі його колючі очі спиняються на мені — і я зіщулююся: що, що скаже про мене? Наперед страшно, бо Прокіп Дудка нікого не милує. А може, дивиться — й не бачить мене, бо в очах його наче дим клубочиться...
Може, згадає за моїх батька-матір?!
Мовчить.
— Тепер у Шамраївку піду,— каже.— Поховалися там від мене. Але не сховаються...
Оглядається на розвішані рушники й одяг, каже перегодя:
— З Шамраївки піду в Самгородок, бо й там... Усі мовчать понуро, принишкла вкляклою осою й вогнисто-руда господиня цієї хати.
У білій скатерці-ризі Прокіп Дудка виходить на шлях, за якийсь час уже й не видно за квітучими липами та за густими плакучими вербами, що низько посхилялися.
А від його кинутої землистої сорочки, що чорніє на білому жіночому вбранні, віє так, наче зостався тут, нікуди не пішов, і ось-ось розляжеться його щербатий, давно вже глухий бас, а тому-то ніхто не розходиться, стоять, ждуть сторопіло — й мовчать у заціпенілому остраху.
ПО ПРАВДУ ДО ПРОКОПА ДУДКИ
Здається, зовсім близько туркочуть голуби. Й не під вікном на черешні чи біля порога сінешнього, а налетіли в хату — й туркочуть біля печі, визбируючи розсипані кришки. І я поволеньки розклеплюю повіки, щоб навіть рухом повік не сполохати голубів, не розлякати. Але чому від голубів, що налетіли в хату, пахне свіжим житнім борошном?
Так це ж бо жорна погуркують, осяває мене здогад!
Погуркують жорна, а здається, що голуби туркочуть, бо то баба Ликора тихенько крутить корбою, аби не розбудити мене.
Зводжуся на лікті й дивлюся, як баба правою рукою обачно водить корбу, неквапливо крутиться верхній плескатий млинець з сірого каменя, а з лівої руки, з пригорщі, баба Ликора в круглу горловину по зернинці чи по дві цідить зерно. Продовгасте житнє зерно зникає в горловині, камінний верхній млинець твердим голубиним туркотом погуркує на невидному нижньому камінному кружалі, вміщеному в дерев'яному ящику-коробці: вур-вур, тур-тур, гур-гур...
І з бляшаної лопатки-жолобка точиться біле борошно.
Струмок борошна зовсім тонкий, квола цівочка, ця майже прозора цівочка то переривається, гаснучи — так гасне млявий полумінець свічечки, а то густішає — так спалахує полумінець свічечки. Житнє борошно, це тонке сяйво свічечки, стікає, ллється в глиняний полумисок, що стоїть на стільчику прямо під ло-паткою-жолобом.
Як пахне житнє свіже борошно!
Заплющившись, вбираю і вбираю ніздрями його запаморочливий дух, і мені чомусь здається, що в хаті вже пахнуть навіть паляниці, пахнуть польові сокирки та волошки, пахне безмежне літнє поле, що ввійшло до хати разом з духом свіжозмєленого жита, пахнуть духмяні квітки, що розкошують на просторах літа.
Але розплющуюся й отямлююся: ще далеко до сьоголітньої новини, а баба Ликора меле жито з того клуночка, який береже в коморі, наче зіницю ока.
Й на душі моїй свято: баба Ликора пече хліб.
Не пампушки, не підпалки, не перепічки, не ма-торжаники, а таки хліб! І я зводжуся з тапчана тихий та усміхнений, наче мене, як то кажуть в Овечачо-му, осяяла божа благодать. Щулячись від ранкової роси, що блищить на траві, приношу з клуні оберемок соломи, кладу біля припічка. Жду на похвалу, та баба Ликора чомусь не помічає мого оберемка. Тоді я приношу від погрібника. вузлуватих дров, на які порубано всохлу вишню, але вона чомусь не помічає і принесених вишневих дров.
Усе зосереджено меле та меле жито, наче творить молитву.
І раз мовчить баба Ликора, то мовчу і я, бо про що ж балакати, коли погуркують жорна, коли вона заходилася пекти хліб. Ось уже й змелено жито, ось уже я сам приношу відро води з криниці, ось вона вже й замішує в діжці, стягнутій міцними жовтими обручами,— й на темному лиці її сяє чистий відблиск: спершу від змеленого борошна, а потім уже від тіста.
О, хто це співає?
Ой піду я до млина
до дірявого,
чи не стріну Василя
кучерявого...
Е-е, таки мені причулося, бо ж баба Ликора не співає. І чом би їй співати про якогось Василя? Нема в неї знайомого Василя, щоб про нього співати, нема...
Завжди чую, хто в Овечачому варить яку страву, бо вранці чи ввечері тими стравами пахнуть хати. Хочеш чи не хочеш, а біжиш по селу — й принюхуєшся. В кожної окремої хазяйки навіть куліш не однаково пахне, і борщ не однаково пахне, й навіть юшка-за-тірка, пироги з капустою чи з отробою. А що вже про хліб казати! Буває, такий густий та запаморочливий духмяний дух хліба йде від хати, що далеко чути, й хоч як тікай від того запаху свіжого хліба, що вмліває чи вже вмлів у печі, а запах женеться за тобою навздогінці. Інколи ж немає сили тікати від запаху свіжого хліба, стоїш біля чужої хати, дивишся через тин на вікна — й чманієш і ковтаєш слину. Добре, коли достоїшся, коли ждано-неждано відчиняються двері й ласкава молодиця чи лагідна бабця винесе гарячу цілушку хліба житнього, як припадеш губами до скибки — й боїшся вкусити, бо такий він дорогий та смачний... Траплялося раз чи два, що й пшеничну скибку виносили, але пшеничний хліб, коли хто має, бережуть для себе, а пригостити можуть перемішаним чи з просяним борошном, чи з ячмінним, а найчастіше чужій голодній дитині дадуть коли не пампушку чи шматок підпалка, то вареник тицьнуть у жменю...
Випаливши піч, баба Ликора садить хліб на розпечену червону черінь, а сама заходжується мити голову. В дерев'яне цебро наливає теплої води, у воду сипле пучку-дві лугу, а також трусить хмелю, а також іще якогось торішнього чи позаторішнього коріння, викопаного в лузі чи в лісі,— й вода в цебрі пахне, дихає тонкими ароматами.
— Ану гайда з хати,— наказує баба.— Бач який: то в хату не докличешся, а то з хати не виженеш.
Дивно та й годі: коли баба Ликора спроваджує надвір, то чомусь зовсім не хочеться йти — й навпаки.
Здавалося б, можна чкурнути світ за очі, але саме тепер я кручуся на обійсті, як муха в окропі. Кручуся довго, аж поки з хати ледь-ледь починають долинати легенькі пахощі хліба.