Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 42 з 138

Під великими мерехтливими зорями.

— Який-то він, хан? — кинувши повід на луку, ледь похитуючись у сідлі, стиха заговорив Катаржі. — Чи прийме в такий пізній час? Що заспіває? Мабуть, і гадки не має, які-то гості ось-ось постукають до нього у ворота.

— А я думаю, знає, — відповів Котляревський теж стиха. — Хіба що пізнувато йому про це донесли. За це ми повинні дякувати його молодшому синові. Допоміг він нам, а головне — з біди визволив.

— Правда. Віриш, у мене таке почуття, ніби юнак цей усі останні дні й ночі з нами незримо. І слідкує, і оберігає, стрілу ворожу відводить.

— Напевно... А щодо Селім-бея, то була б у нього найменша змога — не став би з нами маніжитись.

Деякий час офіцери їхали мовчки, пильно прислухаючись до нічного степу, до крику птаха, що пролітав над головою, до шуму вітру в придорожніх очеретах, до хрускоту сухого сніжку під копитами.

Пильно придивлялись до всього навколо і ординарці. Вони знали: ось-ось з'являться Каушани, отож треба бути насторожі.

— Що задумався? — притримавши коня, спитав Катаржі.

— Та так, нічого, — відповів штабс-капітан, і після короткого мовчання в свою чергу спитав: — Чи все врахував ли ми з тобою?

— На місці буде видніше.

— Чим ближче епілог нашої місії, тим більше хвилювання. Це зрозуміло. А ти хіба цього не відчуваєш?

— Не про мене мова. Треба, щоб кожний узяв себе в руки, та поміцніше.

— Куди вже міцніше, — усміхнувся Котляревський. — Сам бачиш: не люди в нас, а кремінь. Стефан чого вартий. А ординарці! Чого вони тільки не пережили за п'ять діб, і хоч би що.

— А інших ми б і не взяли на таке діло. Подивись но: здається мені чи, може, справді чорніє — он там, лівіше?

— Дерева. А за ними — покрівля... Не інакше — мечеть. Видно Каушани вже. Не було б так місячно — і не побачили б...

Мовчки вдивлялися в купу дерев, які швидко наближались.

З пагорба Каушани відкрились як на долоні. Криві завулки, наповнені до краю сивим загуслим туманом, неначе в їхніх надрах щось постійно куріло, а звідти повільно піднімалась пара, яка розтікалася місячними доріжками над степом. Зліва, на пагорку, туман був рідший, там поблискував верх мечеті, горбатились темні руїни. А праворуч, круто вниз, до річки, спускалася стіна фортеці. Десь там, за стіною, ханська резиденція.

З'їхали з пагорба. Коні, почувши житло, легко йшли по твердій дорозі.

— Дивись! — вигукнув Котляревський, побачивши кінну групу, яка несподівано з'явилась у воротах фортеці. — Не інакше як зустрічають.

Катаржі озирнувся, підкликав Стефана:

— Передай старшому охорони: всім вибиратися в голову загону. Негайно!

Стефан мовчки повернув коня і кинувся виконувати наказ; не пройшло й хвилини, як усі тридцять вершників обігнали офіцерів, затулили їх собою.

Тим часом кінна група виїхала з тіні на місячне світло.

Зближалися повільно. Уже чулось сердите форкання коней, безладний тупіт копит, а за 'хвилину на офіцерів і їхніх ординарців глянули з-під лисячих малахаїв схожі одне на одне плескаті похмурі обличчя.

— Зустрічають, — трохи підвівшись на стременах, сказав Катаржі.

— Схоже. А може, й не нас?

— Пани офіцери! — озвався Стефан. — Це ж...

— Хто?

— Селім-бей! — І звернув коня вбік, щоб офіцери могли краще роздивитись усю кінну групу. Передній був одягнутий багатше за інших і тримався в сідлі гордовито; блищало золочене руків'я ятагана.

— Він, — підтвердив Котляревський. — Воістину, чого не ждеш...

— Чого ж — ждали, — Катаржі поклав руку на мушкет.

— Не спіши.

— Твоє довір'я може дорого нам обійтись. Селім-бей наближався. Не зменшуючи рисі, не звертаючи уваги на своїх земляків, які їхали назустріч, він рухався серединою дороги прямо до них, і ті, ще здалеку пізнавши ханського сина, мимоволі розступилися, створивши коридор. Селім-бей проїхав по ньому тільки один, бо загін, що його супроводив, затримала охорона і, таким чином, замкнула коридор. Не доїхавши п'яти кроків до офіцерів, Селім-бей невловним рухом торкнув повід і спинився. Спинилися всі.

— Салам алейкум!

— Салам!

— Агаси-хан жде вас, — сказав Селім-бей так спокійно, ніби ніколи раніше не зустрічався з російськими послами й не загрожував їм усіма карами, не обіцяв одвезти в "подарунок" ізмаїльському Гасан-паші.

Не чекаючи відповіді, він круто повернув коня, коридор перед ним розімкнувся, всі його вершники приєднались до решти загону.

Офіцери, перезирнувшись, рушили за Селімом. На пів-дорозі до фортеці Селім-бей притримав коня.

— Як здоров'я твоє, шановний Селім-бей? І твоєї сім'ї? — спитав Котляревський.

— Слава аллаху. А твоє?

— Дякую.

— А твоє, ефенді? — звернувся Селім-бей до Катаржі.

— Не скаржусь.

Стефан перекладав слово в слово і, коли б міг, передав би й прихований зміст у словах ханського сина — ледве прикритий лютий тріумф. Селім-бей примусив себе навіть усміхнутися, коли Котляревський сказав, що він, Селім-бей, надзвичайно уважний, правда, усмішка його скоріше нагадувала вовчий вишкір.

До самого в'їзду в двір ханської резиденції всі мовчали.

14

Офіцери помітили, що ворота за ними відразу зачинилися і в той же час біля брами стала сторожа, але удали, ніби нічого особливого не сталося. А втім, у ханському палаці, очевидно, інакше й не діяли, ворота тут звичайно тримали зачиненими. Одначе те, що відбулося потім, неабияк стурбувало.

У татар, які їхали з загоном, люди Селіма відібрали зброю, коли ж хтось спробував учинити опір, його схопили й, заломивши руки, силоміць вирвали з піхов ятаган. Роззброєних погнали у віддалений куток двору.

Посланий до ханських служителів Стефан нічого не міг вияснити. Ті, здавалось, перестали раптом розуміти свою мову. Стефан повернувся ні з чим.

— Щось затівається, — сказав Катаржі. — На випадок чого...

— Не поспішай... Мене цікавить хан. Невже він це бачить і мовчить? .

— А як ти думав? Певна річ, бачить. Нам звідси не вибратися так просто.

— Нічого ще не відомо, — заспокійливо мовив Котляревський. — Одне .тільки ясно: ми не повинні залишати один одного. Ординарці повинні бути з нами, і ти, Стефане, теж. Нікуди ані на крок. Думаю, нас швидко покличуть.

Катаржі; скептично посміхнувся, їх ніхто не кликав, їх не помічали. А час ішов.

На ґанку нарешті з'явились двоє служителів; наблизившись, вони одночасно вклонилися:

— Хан чекає на вас.

— Ходім.

— Слуг просять затриматись. І... здайте зброю. Котляревський сказав:

— Передайте, що слуги підуть з нами. І зброя залишиться при нас. Якщо хан бажає розмовляти, з нами — ми готові, якщо ні — ми поїдемо.

Катаржі схвально кивнув.

Служителі побігли доповідати.

Їх довго не було. Катаржі вже жалкував, що дозволив штабс-капітанові так різко відповісти, а той намагався переконати товариша в протилежному: тільки так треба розмовляти в їхньому становищі — хан повинен відчути їхню силу, бо на похиле дерево всі кози скачуть.

Котляревський не помилився. Ті ж самі служителі вибігли на ґанок і, спустившись униз, вклонилися:

— Його милість хан просить.

Офіцери, в супроводі ординарців і свого товмача, подалися за служителями в ханські покої.

Поминувши кілька кімнат, ледве освітлених прихованими свічками, вузькі й низькі переходи, вони ввійшли до круглого залу — порівняно невеликого, затишного, засланого від стіни до стіни барвистим килимом.

За кілька хвилин двері в протилежній стіні нечутно відчинилися, і в залу зайшов хан. Служителі, впавши ниць, відповзли назад. Офіцери шанобливо, але гідно, як і личить послам, уклонилися.

Хан, дійшовши до середини залу, зупинився і склав на круглому животі руки. За два кроки від нього йшли ще двоє — літні, в простій, припорошеній пилом одежі ординці. Четвертий був Селім-бей. Офіцери звернули увагу на його обличчя — бліде, худе; блідість різко контрастувала з чорними вусиками і палаючими очима. Офіцери перезирнулись: дай такому волю — шпортоне ножем, не задумуючись.

Хан відповів на привітання короткою пишною фразою і мовчки дивився на незваних нічних гостей.

Штабс-капітан, чемно вклонившись і дивлячись ханові у вічі, почав:

— Високошановний Агаси-хан, ми просимо вибачити нас за такий пізній приїзд. Невідкладні справи змусили нас постукати у твої ворота, не діждавшись світанку, коли благовірні розпочинають свій день традиційною бісмалях [10] . — Котляревський зробив паузу, як і годилося для такого вступу. Потім вів далі: — Високоповажний Агаси-хан, ми багато чули про твої військові доблесті і добре знаємо, який ти сміливий у бою, далекозорий у державних справах. Ми шануємо людей сміливих і розумних, схиляємо голови перед їхнім Талантом. Ми знаємо, який ти багатий, табуни твої незліченні, скрині твої зберігають багато добра. Твоя сім'я — дружна й міцна, а сини твої — світло очей твоїх — хоробрі воїни, надія твоя і опора, вони гідні продовжити твоє діло, предків твоїх... Слава тобі, Агаси-хан! Прийми уклін від нашого командуючого, він шле тобі побажання доброго здоров'я і всілякого добра, тобі й твоїй славній сім'ї.

Вислухавши товмача, який дослівно передав мову штабс-капітана, хан хвилину мовчав, роздумуючи, потім на похмурому обличчі його промайнула задоволена усмішка:

— Золоті уста в тебе, пане російський посол! Ми вдячні тобі. Ми теж багато чули про хоробрість російських генералів, офіцерів і солдатів.

— Спасибі, високоповажний хане! Ти не помилився, наші солдати справді хоробрі, кмітливі й витривалі... Ніщо їх не зупинить, якщо перед ними стоїть справедлива мета. .Але солдати наші славні не тільки тим, що вони хоробрі, — вони люблять мир, в ім'я якого й прийшли сюди і стоять тепер біля воріт Буджацьких степів.

— Ми розуміємо, панове посли... І готові вислухати вас тут, у нашій резиденції... Ми слухаємо.

— Ти пробач нам, ясновельмржний, але розмова у нас цілком службова, яка може цікавити тільки тебе одного.

Хан зрозумів натяк і, подумавши, сказав, що в залі присутні тільки його найближчі радники й старший син Селім-бей.

— І все ж, ясновельможний, нехай дарують нам твої радники і син твій Селім-бей, нам велено вести розмову особисто з тобою, бо вона стосується тільки тебе.

Катаржі, не все ще розуміючи, але підтримуючи штабс-капітана (вони ж мусять триматись однієї лінії), сказав, що він теж просить вибачити, проте це наказ їхнього командуючого, а наказ для військової людини, як всім відомо, — закон, який, що б там не було, виконують, причому без обговорення.

— Ви наполягаєте?

— Ми просимо, — м'яко сказав штабс-капітан з чарівною усмішкою на устах.

— Хай буде так...

39 40 41 42 43 44 45