Але серед будівників з’являється невідома хвороба. Що її викликає? Можливо, що якась тайгова комаха. В тайгу їде дослідницька експедиція. Я теж працюю в тій експедиції. І ось на будівництво приїхала відома співачка — лауреат Варвара Лукашевич! А до того ми з тобою не бачились багато років. Я тільки з газет дізнавалась про твої успіхи. Ми знову зустрічаємось і згадуємо цю ніч, нашу розмову, шкільні роки, і так, як зараз, за вікном завиватиме хуртовина. А втім, хуртовина не обов’язково, головне те, що здійснилися наші мрії, що ми пішли широкою-широкою, світлою дорогою.
— Широкою-широкою... Світлою...— тихо повторила Варя.— А вітер і справді затих. Завтра буде хороший день!
— І весна зовсім не за горами,— додала Марійка.— І екзамени теж. На атестат зрілості, Варю.
* * *
Було дуже холодно. По тому, як різко рипів сніг під ногами, Віктор визначив, що, напевне, градусів двадцять п’ять. Він навмисне пройшов зайвих півкварталу, щоб глянути на градусник, який висів біля головунівермагу. Справді, хлопець помилився тільки на один градус. Ртуть опустилася до цифри 26 нижче нуля.
Давно не було таких морозів. Вітрини крамниць розписані срібними вибагливими мережками, і, мабуть, не кожний художник змалює такий тонкий рисунок. Електричне сяйво ледве проникає крізь товсту паморозь. Тролейбуси в інеї, вікна в них теж укриті памороззю, і пасажири дивляться на вулицю крізь маленькі просвіти-дірочки, зроблені з допомогою нігтя і власного дихання.
Навколо стоїть туман. Вікторові рідко доводилось спостерігати це явище: туман під час морозу. Неонові реклами поблискують сьогодні тьмяно, прохожі не йдуть, а поспішають підтюпцем, зігнувшись, закутавши обличчя.
У Віктора змерзли ноги, але він похмуро ходив тротуаром — туди й сюди, поглядаючи на другий поверх, на вікна, де жила Юля. Спочатку він сподівався, що випадково зустріне її. А потім примирився з тим, що лише побачить її силует на вкритому памороззю вікні. Ще пізніше він утратив всяку надію і на зустріч, і на силует.
Вікно Юлиної кімнати світилось, та ось уже, мабуть, дві години, як Віктор ходить тротуаром, а й досі не побачив навіть Юлиної тіні. Що ж вона? Сидить і вчить уроки? Чи, може, її немає вдома?
Йому пригадались усі дрібниці, всі речі, які він бачив у Юлі, коли заходив за нею у той пам’ятний вечір перед зборами молодих виборців. Пригадалось її нове коричневе плаття, в якому вона вийшла з сусідньої кімнати; Митрик і Федько, троянда з паперу... Яке все миле і... недосяжне!
Далі чекати на вулиці було вже неможливо: хлопець дуже змерз. Але як іти додому з цим гнітючим почуттям? Було б, мабуть, легше, коли б і справді був винен!
З кожним днем Віктор усе тяжче відчував, що втрата Юлі для нього — велике горе. Хвилинами йому здавалося, що взагалі все загинуло, насунулась якась катастрофа. Юля тепер уперто уникала з ним зустрічі віч-на-віч...
Він прийшов додому похмурий і хотів тихенько шмигнути в свою кімнату, але з їдальні вийшов сяючий батько.
— Ану, Вікторе, йди сюди на консультацію. Як тобі здається ця штука?
Степан Якович був у новій полосатій піжамі і саме про неї хотів почути думку сина. За батьком ішла слідом Лукія Федорівна і, заходячи з усіх боків, обсмикувала на чоловікові обнову.
— Оце, бачиш, сину, подарунок мені від мами на новосілля. Тільки ж вузько, дуже вузько!
Лукія Федорівна запевняла, що навпаки, піжама зовсім не вузька, треба тільки переставити гудзики, і все буде гаразд.
Вона глянула на Віктора і сплеснула руками:
— Ой, який ти червоний! Замерз?
Степан Якович сказав:
— Та-ак, морозець! Правда, мені біля печі було тепло, що але піт котився. Сьогодні дали плавку понад план.
Усього тиждень, як Степан Якович одержав нову квартиру на третьому поверсі великого будинку. Квартира була на три кімнати з кухнею, ванною, газом і гарячою водою. Усі ці дні з крамниць привозили то крісла, то диван, то новий шифоньєр, то килими, і тільки вчора Лукія Федорівна заявила, що тепер уже в основному квартиру обставлено, і можна подумати про новосілля. Не було тільки розв’язане питання про картину у вітальні. Справа в тому, що Степан Якович купив у комісійній крамниці копію картини Шишкіна, чим викликав нарікання з боку Лукії Федорівни, яка вважала, що копія абсолютно невдала. Особливо повставала вона проти одного з ведмежат, доводячи, що Шишкін не міг так змалювати ведмежа, що воно більше скидалось на звичайне волохате цуценя.
Правду кажучи, Степан Якович і сам бачив, що сплохував, але, по-перше, було соромно признатись у цьому, а по-друге — шкода витрачених грошей: купив, то хай уже висить!
За вечерею зібралася вся сім’я. Мати Лукії Федорівни, жвава бабуся, яка вела все господарство, купила сьогодні дзеркальних коропів і засмажила їх у сметані. І ці коропи розбуркали раптом у Степана Яковича риболовецьку пристрасть.
— У вихідний їду рибалити,— рішуче заявив він.— Пам’ятаєте, яку щуку привіз із Дінця?
— Тату, то ж було влітку,— зауважила старша сестра Віктора, така ж, як і він, широколоба і кароока.
— Влітку? — Степан Якович енергійно розправив вуса, які вже почали сивіти.— А хіба я не ловив окунів в ополонці? Та мені всі рибалки заздрили! Тут головне що? Блешня! Блешню треба підібрати підходящу. Одну спробувати, другу... Взимку, з ополонки, коли хочете знати, ще цікавіше ловити, ніж улітку. Поставив на кризі наметик з брезенту од вітру, тепло вдягся — шапку, валянки... До речі, чи їх міль не з’їла? І сиди над ополонкою, орудуй блешнею. Водити її треба вміючи, щоб вигравала у воді, як жива рибка...
— Які щуки були сьогодні на базарі! — втрутилась бабуся.— Морожені. Колгосп вивіз на продаж. А я думаю: візьму коропів. Щуці, думаю, до коропа, як галці до індика...
— Не помилилась, мамо,— сказала Лукія Федорівна.— У нас в дитбудинку акваріум улаштували. Вчора золотих рибок впустили. Діти весь день товпились, не схотіли й книжки слухати.
Лукія Федорівна працювала в дитячому будинку вихователькою. У неї було тонке обличчя без зморщок і пишна зачіска, з-під якої визирали мочки вух із слідами дірочок від сережок. З сином у неї була щира дружба. Віктор звик звірятись їй у всіх своїх справах. Тільки якось так сталося, що про Юлю не сказав ні слова. А коли й згадував її в числі інших своїх однокласниць, то намагався вимовити її ім’я з найбільшою байдужістю. Та Лукія Федорівна материнським серцем відчувала правду. Сьогодні вона весь час нишком поглядала на сина. Помітила, що вже кілька днів він щось носить у серці, чимсь дуже збентежений, щось його мучить. Але не питала. Напевне, він і сам розповість.
Катя була весела й радісна. Працювала вона співробітником на метеорологічній станції і мріяла знайти якусь закономірність у природі, щоб заздалегідь, принаймні за півроку, безпомилково визначати, коли і де випадуть дощі.
Віктор часто доброзичливо насміхався з цієї сестриної думки.
Сьогодні Катерина Степанівна прийшла особливо збуджена і відразу накинулась на брата:
— Ану, голубчику, що я тобі розкажу!
— Тебе яка муха вкусила? — відмахувався Віктор.— Цеце чи звичайнісінький гедзь?
— Так от,— урочисто оголосила Катя за вечерею,— до нас приїхав з Лубен старик, колишній агроном. Слухайте ж, особливо ти, гедзю!
— Отож, я вже в неї став гедзем,— муркнув Віктор, якому було не до суперечок і якого сьогодні дратував піднесений настрій сестри.
— І ось цей старик відкрив закономірний зв’язок між туманами й памороззю взимку і дощами влітку. На підставі народних прикмет. Подумайте, старий чоловік, ходить зігнувшись. "Мені,— каже,— скоро переходити в третю стадію, та тільки не вмру, доки не приймуть на озброєння мій метод, а впертий!" Все управління гідрометеослужби його вже знає!
— Ну, хай йому щастить доля,— сказав Степан Якович,— хоч я, правду кажучи, не дуже вірю, щоб можна було за якимсь методом точно вгадувати дощ. Так-то... А що ж це наш синок такий похмурий? — звернувся до Віктора.— Як ти, за новий метод чи за старий? Еге-ге, щось розстроїло нашого майбутнього сталевара. І навіть короп його не захоплює. Може, двійку впіймав? Не припускаю. А може,— ота дівчина, що сидить на третій парті?
— На якій парті? — скинувся Віктор.— Про яку ви дівчину?
— Ти краще знаєш. Що ж, "на світанку туманної юності" законно. Буває, і дуже часто.
— Ну що ти, тату!
— Нічого. Якщо вгадав, то і в мене бувало. Уперше трапилося в сімнадцять років. Думав, що це вже кохання навіки. І вона так думала. Палання, зітхання, вірші, пісні!.. А потім ще двічі закохувався і кожного разу теж думав, що тепер уже на віки вічні. Аж доки не знайшов нашу маму. Виявилося, що тільки аж тепер по-справжньому — на все життя. Так-то, сину.
— Нікого на третій парті у мене немає,— сказав Віктор.
— Охоче вірю, що не на третій. А від мук кохання найбільше допомагає знаєш що? Палітурне ремесло! Слово честі, Вікторе! Давай сьогодні переплетемо Флобера. Давно пора, друзі ж твої й потріпали. Та й "Огонек" за минулий рік я ще не закінчив.
Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примружені очі (їх так мружив тільки тато), і серце огорнули тепло й ніжність. Було приємно вслухатись, як це тепло повільно захоплює всю істоту, підступає до очей, і тане в грудях крижаний холодок.
Рідний татусь, який він хороший, як добре працюватиметься поруч з ним біля печі! І чомусь так зворушила зараз його пристрасть переплітати книжки. У Степана Яковича була власна велика бібліотека на три чималі шафи; книги він шанував і, якщо траплялось переплітати, робив це з особливою любов’ю.
В серці Віктора лишилася зараз тільки маленька колючка, але й її атакувало з усіх боків тепло, заповнюючи груди. І він раптом відчув, що голодний, як вовк, і що справді немає в світі смачнішої їжі, як короп!
А мати вже підсовує збоку склянку з паруючим чаєм і здобу.
Син глянув, ледь-ледь усміхнувся — мати була велика чайовниця. Не існувало, мабуть, такого сорту чаю, якого б вона не спробувала.
— Спасибі, мамо. Це ж який? Індійський чи китайський?
— Грузинський, "екстра", його треба вміти заварювати.
— А цейлонський як?
— Розчарувалась.
— Та й гарячий же твій чай! Нічого, приємно. З мене й досі холод виходить. Надворі таки справжній мороз! Якщо й завтра так... Але однаково шапки не надіну. Кепка — й усе...
Він випив чай, відсунув склянку.
— Ну що ж, тепер можна і Флобера!
Віктор встав з-за столу, поцілував матір, ущипнув за шию сестру — так що вона скрикнула, і пішов з батьком у кухню.