тою біля ковадла нового життя... Кую і пою пісню Третьому Інтернаціоналові! "
— О, курява знялась...
Яресько раптом підвівся над бур'яном і став пильно вглядатися з-під козирка на шлях.
— Вихор?
— Ні, то не виХор.
Незабаром стало видно, що рухається колона військ. Зникла на деякий час у балці, потім знову вихопилась передніми вершниками на пагорб, і в цей момент — добре було видно — викинула вгору великий червоний прапор над передніми кіньми.
— На-а-аші,— полегшено зітхнув Левко.— Червоне козацтво йде!
Стало чути, як гуде бджола, хлюпає внизу під мостом річка об палі.
Яресько завмер, дослухаючись. Вчулось, чи що це? Як шелест очерету, як перешум колосся, коли ото війне вітерець, ледве чутно долинуло десь здалеку, з поля... Дедалі все чутніш, чутніш...
Чубарики, чубчики, Ка-ли-на...
Уже видно передніх верхівців, що похитуються на конях, блищать на комусь кулеметні стрічки, а з клубливої куряви все виринають нові верхівці й тачанки.
Горить на сонці в куряві червоне полотнище прапора, в такт пісні погойдуються в сідлах вершники.
Чубарики, чубчики, Ма-ли-на...
— Ах, як співають, чорти! — захоплено вигукнув Левко.
У зір і слух перетворився зараз Яресько. Вслухаючись, витягся вперед, мовби назустріч пісні, було в ній для нього щось заворожливе, буйне, привільне, таке, що притягувало, і в той же час чимось невловимим насторожувало, будило тривогу. Чимось вони, оці "чубчики", мовби перегукувались із тим "яблучком", що чув у Криничках вночі із-за річки.
Все ближче бурхала пісня, і ось, коли вже на завершення витьохку повітря несподівано розітнулось молодецьким кавалерійським присвистом, Яресько завмер! Це була мить, в яку йому сяйнуло догадкою...
Зблідлий, обернувсь до Маркіяна:
— Стріляй!
Маркіян і Левко витріщились на нього:
— Ти що — здурів? Свої ж!
— Стріляй, кажу!!!
— По прапору?!
Ударом плеча Яресько відштовхнув Маркіяна вбік, упав, прикипів до кулемета. Трясучись, вириваючись з рук, вдарив кулемет, бризнув просто по колоні вогнем.
Оторопілі товариші його з жахом дивилися, як поникло в куряві полотнище прапора, як дибились коні на шляху, де безладною купою збилась колона, з ходу завертаючи тачанки назад, в паніці розсипаючись по вибалках, по хлібах. Уже коні геть далі заносили своїх вершників, зникали в куряві й тачанки, а Яресько, зціпивши зуби, все строчив навздогін. Коли кінчилась стрічка, тільки тоді обернувся до товаришів:
— Пойняли, як з ними треба?
Вони, не відповідаючи, поблимкували на нього все ще недовірливо. В цей час з недалекого вибалку вискочив охляп на коні якийсь дядько і вчвал погнав прямо по мосту. Підлетів, збуджений, босий, з путом у руці, яким він підганяв конячину.
— Ну й дали ж ви їм! — хекаючи, вигукнув він до хлопців, що, вийшовши з бур'янів, стояли вже на видному.— Сам Махно їх вів!
— А... а... хлаг? — розкрив рота Левко.
— Отож тобі й хлаг: з таким вони і в Соколівку ввійшли,— віддихавшись, став розказувати дядько.— Сходка там саме була, про викачку хліба говорилося. Оточили всю сходку, нібито свої, червоні козаки прийшли, послухали, і всіх потім, хто за продрозверстку виступав, тут же, на майдані,— на січку! Весь комнезам поліг.
— Так це вони й нас на таку приманку хотіли взяти? — не міг все ще повірити Маркіян.
— Я їх одразу впізнав,— сказав дядько.— Найбільше за оцю боявся, що заберуть,— він поплескав кобиль-чину по шиї.— І забрали були б, якби розгубився. А то як тільки вгледів, одразу в балку, спутав оцим і в соняшниках повалив. Ну ви ж і сіконули по них,— крутнувши головою, засміявся дядько.— Один анциболот, як від вас оце до мене, проскочив конем у чорній бурці, морда кров'ю заюшена: "Засада,— кричить,— біля мосту! Більшовики!"
Вже коли дядько поїхав, Маркіян повільним, повним каятьби рухом пошкріб потилицю:
— Отак можна було і в дурні пошитись,— І зозла сплюнув у траву.
— Якраз могли по наших головах до повіту проскочити,— промовив Левко упалим голосом і, з повагою глянувши на Яреська, запитав, як запитують чаклуна лісового про яку-небудь тайну: — Скажи, ну як ти їх розгадав?
Яресько посміхнувсь.
— А пісня?
— Що — пісня?
— Хіба вона нічого тобі не сказала? Ех ти! А ще "кую і пою"! — Яресько весело штовхнув товариша в плече.
Маркіян, присівши біля кулемета, уже мовчки набивав патронами стрічку.
XXIX
Так почалося для Яреська нове бойове життя. Тривоги вночі, тривоги і вдень. Коли їх нема, тоді навчання та муштра. Яреська, як уже добре обстріляного, в перші ж дні було призначено взводним. Своїх хлопців, з яких декотрі поки що мали одну гвинтівку на двох (загін ще не одержав повністю озброєння),
Яресько не особливо переобтяжував маршировками на толоці, більше дбав про те, щоб стріляли добре та похідних пісень співали краще за інших. Ночами охороняли мости, хлібні склади, різні повітові установи. Коли ж випадав вечір, вільний від нарядів, тоді, вишикувавшись у своїх сирових домотканих мундирах, геройське незаможницьке військо хвацько крокувало з піснями від Казарм до повітового Нардому.
Там для них час від часу влаштовували різні видовища.
Одного вечора, сидячи з хлопцями в переповненому бійцями Нардомі, Яресько був просто-таки ошелешений несподіваною появою на сцені... Нонни, батю-щиної отої пустунки. Зовсім іншою, ніж завжди, була вона сьогодні. Вийшла на сцену в українському вбранні, у своїх золотистих косах, перекинутих на груди, і довірливо, широко усміхнулась до публіки. "Ось я така. Я вас розважатиму". Данькові стало раптом так гарно за цю криничанську Нонну, він не зводив з неї очей. Видно було, як хвилюється вона, як розбентежено дихає своїми високими, туго випнутими грудьми. Чого вона тут? Як сюди потрапила? Данькові здалося, що Нонна побачила його в залі й дивиться зі сцени просто на нього і, почавши декламувати, звертається через інших до нього, до одного...
Всі до зброї! Бийте в дзвони! Будьте смілі, Як дракони!
їй гучно плескали в долоні. Щиро бив у долоні й Данько, проводжаючи Нонну зі сцени. Він пишався нею в цю мить. Така дівчина! І скільки вона віршів тих знає — слухав би її та слухав! І зараз ось наче в думки заглянула Данькові, в саму душу проникла і вгадала, що саме йому буде до вподоби. Але як вона сюди потрапила? Чи, може, й справді влаштувалася десь секретаркою при комісарах,— вона якось, жартуючи,, говорила йому про це в Криничках. "Піду,— каже,— в повіт і першого-ліпшого вашого комісара обкручу!" Данькові, правду кажучи, вона теж подобалась, химериста оця Нонна, подобалась своїми вихватками, сміливістю та веселістю. Ще в Криничках вони якось тяглися одне до одного, хоч нічого, крім жартів, між ними й не було. Що ж сталось сьогодні тут? Якоюсь ніби іншою постала Нонна перед ним на сцені Нардому, теплішою, задушевнішою. Оцей її виступ,, оце хвилювання, оця усмішка... Чи вона його таки справді помітила в залі й посміхалась зі сцени саме до нього, чи то вона посміхалась загалом до публіки, др всіх?
Коли закінчився вечірг Данько на виході зустрівся з Нонною впритул. Вона, видно, ждала когось.
— Здрастуй, Нонно,— з несподіваною для самого себе теплотою в голосі привітався ДанькЪ.— Ти когось ждеш? °
— Жду.
— Кого, якщо не секрет? Нонна усміхнулась:
— Тебе.
І взяла його під руку. Вони пішли удвох вулицею.
Мусили Яреськові хлопці в цей вечір марширувати до казарм без свого командира: всупереч всім правилам воєнного часу, пішов проводити дівчину. Ех, ці ночі, сині, полтавські, хто може встояти перед їхніми чарами! Ночі, коли всюди так п'янливо пахнуть розквітлі бузки і безшелесно стоять в задумливості високі, вищі, ніж удень, тополі, торкаючись своїми вершечками місяця в небі, поблискують в місячному сяйві стежки, блищить річка між таємничими величезними клубками верб, що, посхилявшись віттям аж до води, ждуть наче, що ось-ось вискочать із води білотілі русалки, щоб погойдатись на гіллі, послухати живих солов'їв. Солов'ї, ці невтомні співці весни і кохання, заливисто перетьохкуються у вербах, по садках, і коли вони тьохкають, здається, все на світі стихає, і вся ніч тоді сповнена тільки солов'їним співом — слухають цей спів і замріяні дівчата з містечка, і червоні вартові біля мосту, і зарослі бандити по лісах.
Сам незчувся Яресько, як опинився з Нонною десь у гущавині, в запашних персидських бузках, на які вже впала нічна роса. Старий, похилений особняк весь потопає в заростях запущеного, задичавленого саду.
— Оце я тут живу,— сказала Нонна.— Кімнату наймаю в однієї вдови-офіцерші. Удень мені видно звідси, як ви муштруєтесь та граєте в довгої лози на плацу.
— А біля Нардому це ти справді мене піджидала?
— Ну а кого ж!
— А як ти взнала, що я у Нардомі?
— Серцем відчула,— засміялася Нонна.— На цей раз, думаю, вже не пропущу. Бо тобі-то що, а я, можна сказати, ради тебе кинула Кринички, ради тебе сюди повійлась,— зазираючи йому в вічі, вона усміхнулась відкрито і трохи сумно.
Данько взяв на руку кінець її коси, знічев'я розглядав.
— Гарні в тебе коси, Нонно. Та ще ти їх якось заплітаєш на свій, на особливий манір.
— Можеш розплести.
— Дозволяєш?
— Іншим не дозволяю, а тобі могла б.
— Боюсь: розплету, а знов заплести потім не зумію.— І, в задумі випустивши косу з рук, запитав:— Ти давно тут?
— Та кажу ж: услід за тобою. Як нитка за голкою. Нудно мені стало в Криничках, як ви пішли. Так нудно, що хоч вішайсь. А потім, думаю,— напівжартома вела вона далі,— ще махновці налетять та до себе перехоплять. Тоді, як ото Ганна налетіла, що я пережила! Там лемент, гвалт по селу, а тут раптом — Андріяка в хату! Розлючений, приставляє таткові наган до лоба: "Іменем р-р-революції наказую... заховайте мене!" Куди ж, думаю, його? За руку та в чулан. Штовхнула — сиди! Ще й старою рясою зверху прикрила!
— Ха-ха-ха! Рясою? А мовчав, чортяка... Я ж йому тепер проходу не дам! — Данько голосно реготав.
— Тихіше, а то розбудиш мою офіцершу,— ласкаво казала дівчина, любуючись ним і його щирим сміхом.
— А за тебе я скільки в душі перетремтіла. Ну що, думаю, коли він десь отам їм попадеться, оцей наш комсомолець голосистий,— вона грайливо смикнула його за чуприну, що вибивалася паском з-під картуза.
Роса поблискувала на кущах; з глибини садка соловей обізвався. Від казарм ледве чутно долинала хорова пісня — то ще раз хлопці затягнули перед сном. З