Тертиме бронзовий отвір люка, на котушці мотатиметься лише одним боком. Та вибирати не було з чого.
— Одін раз будем так ідті наш трос нах лебьодка. Дальше... будем передєлать,— радився Горн з Олегом.
У цей час прибув і Юра, якого льотчик почав остерігатись. Юра не крився від полоненого з своїми почуттями звичайної оглядності, застереження. І це відчував полонений.
— Ну, як, кацо, готово, берайт?
— Яволь, іммер берайт! Только сігнал от берег ждьом,— в тому ж тоні серйозності і грайливості відповів Горн.
— Дава-а-ай! — відлунням почулося з берега. Юра скочив до гурту і став на допомогу Горну.
— Геносе Горн, давай удвох!
Вхопився за кордиль біля рук полоненого. Аж розчулився льотчик від такого щирого співчуття юнака. Пустив Юру, щоб зручніше було хлопцеві взятись і стояти, спираючись ногою при натяжці.
— Дава-ай! Дава-ай! — приказував, натискаючи на кордиль. Відчув, як доречна була допомога Юри — важкувато ще братись йому до фізичної праці. Допомога Юри і його щира увага навіть зняла той попередній наліт антипатії.
Нелегко було крутити лебідку. Та застопорений на мілині катер ворухнувся, як хворий, навертався задертою половиною до острова. Неначе каліцтво своє демонстрував тим. Після кількох обертів лебідки почав навіть вирівнюватися по горизонталі, але не піднімав з води затопленого носа, лише опускав і корму донизу. Від цього ще глибше затоплювалася капітанська будка, вода хвилями наближалася до люка.
— Стоп! — енергійно скомандував Горн.— Будем посмотреть.
Застопорив лебідку і виліз у люк на палубу. Від крену катера сходи тепер наближалися до їхнього нормального положення. Хвилі захлюпували аж у люк.
Коли обидва хлопці теж вибралися на палубу, Горн ішов уже їм назустріч. Мокрий, навіть майка і труси немов виціджували з себе морську прозору воду.
— Готов, єсть. Можем давать лебьодка вперьод.
— Що ж сталося?
— А нічево нет сталося, товаріщ Олег. Большой якор біль спущен етвас, немного. Мі совсем отпустіль тепер якорний связь. Только не можем прозевайт ко.нец якорний цеп. Будем стережом ето, а с берега просім єщьо одін сіла. Просім Ваня.
— Ваню-ю! Давай на аврал! — гукнув Юра. Ваня лиш озирнувся, щось мовив Романові і з розгону вскочив у хвилі океану, поплив до катера.
Ніночка солодко заснула в холодку на ковдрах. Тривожні дні перед цим вибили дівчину із сну. І не чула, коли хлопці з тим же завзяттям, з "ура-а" припинали зовсім вирівняний катер на близькій від берега мілині, тепер уже аж двома тросами, занісши один з них далеко вперед, куди мають правити понад берегом це своє неоціниме надбання. Катер поволі гойдало прибережною хвилею, немов аж підсовуючи туди ж таки вперед, куди хлопці натягали другий довгий кінець троса.
— Тепер-то він уже на-аш! — нестримно вигукнув Ваня, пораючись біля троса.
— Цс-с! Мала спить,— попередив Олег.
Навіть ступати почали по шелесткому піску й гальці так обережно, що дівчина, прокинувшись, аж засміялася, спостерігаючи ту, немов у спортивній грі, ходу піонерів...
Лужінський уважно слухав цю захоплюючу, повну дивовижних ситуацій і героїзму розповідь. Часом здавалося йому, що і сам оце лише в трусах ганяє по косі понад океаном, виводить той катер. Кілька окремих реплік, у яких принагідно згадувалася дівчина, кожен раз викликали бажання перепитати, упевнитись, чи справді ж це і є вона, багатостраждальна дочка генерала та Марії Йосипівни?
— Гадаю, що ви, Станіславе, можете, коли і не цілком зрозуміти мене, то у всякім разі уявити стан капітана німецької військової авіації, зневоленого виключними обставинами до надмірної лояльності, навіть до щирої послужливості...
— Я цілком захоплений вашим благородством!...
— Стривайте... Благородства вистачило лише на дев'яносто два дні, мій шановний гостю! Лише на дев'яносто два дні, які остаточно зліквідували наслідки мого поранення. Я був дужий, а в такому стані, як кажуть, ситий голодного не розуміє! Щось тридцять два дні без перепочинку, не зазираючи в майбутнє, я керував хлопцями, які з дитячим ентузіазмом і енергією освоювали морський катер німецького виробництва. Це були діти ворожої мені держави... За цей час ми ледве завели трофей лише у перший сектор нашого, будемо говорити "шлюзу", плануючи таки завести і в "док"! Щоб уявити собі цей понадмісячний труд чотирьох юнаків і льотчика-аса німецького вермахту як головного технічного організатора і функціонера тої справи, не треба мати особливих здібностей до фантазування. Доки катер був на морських хвилях, його так сторчма і тягли двома тросами позмінно понад берегом, аж поки привели в русло нашого протічка з прісною водою. Кілька днів, навіть ночей працювали, використовуючи приливи океану. Піднятий майже на цілий метр рівень води давав змогу підвести наш трофей аж до крутого берега. Русло протічка прорізало тут глибоке гирло, береги якого в найвищій точці сягали близько чотирьох метрів. Гирло вузьке, це ж просто горло хижака, пробите в скелі. Щоправда — скала потріскана, але в окремих місцях досить стійка. І ми ламали, запруджували русло, каторжно працювали, щоб підняти наш корабель, тягли тросами на блоках....
Потім загачували протічок позаду в катера, щоб підняти його підпертою водою і протягали на якісь метри далі. А протягати треба було ще дуже далеко в протоці, щоб досягти тих густих віт дерев. Планувалося там прив'язати його тросами до столітніх дерев. Найкращі стапелі бременських доків не тримали зручніше корабля, як тримали б наш катер оті троси на деревах! Власне, троси ми таки вчепили...
— Уявляю собі, як боготворили вас піонери за таку чудову школу,— обізвався Лужінський, скориставшись паузою в розповіді.
— Не можу поскаржитись. Крім того, що перестали мене охороняти як полоненого, вони шанували, догоджали. Це була, я б сказав, чудова, аж наддисциплінована четвірка юнаків!
— Дівчина, звісно, зовсім була без діла, навіть, мабуть, заважала юнакам. Чотири, п'ять років дитина.
Льотчик примовк, замислився. Фраза Лужінського, як помах необережного крила свійського птаха, зачепила, стривожила. Потім злегка посміхнувся на якісь свої думки:
— Догадуюсь, вас особливо цікавить те дівча. Терпіння! Про дівчину я ще скажу. Досить того, що це...
— Вона дочка радянського генерала,— похопився Лужінський.
— Не маю наміру вас розчаровувати. Та в даному разі відігравало домінуючу роль у моїх настроях те, що вона була онука комуніста Бердгавера, а ним, як виявилося з паперів, дуже цікавилося берлінське гестапо. Отже, погубивши дні і ночі, з неймовірним напруженням провели ми катер через перший наш шлюз, сховали від випадкового ока. Він ще був не на наших стапелях, спустити з катера воду ми ще не могли. Звичайно ж, критися не буду — це ціле багатство не лише для чотирьох юнаків та тої нещасної дівчинки. Висушивши каюти, вони напевне перейшли б усі до них жити. Це, скажу вам, робінзони абсолютно на сучасному етапі! В каютах, безумовно ж, ніякі дощі, вітри, плазуни, навіть москіти, мошкара їх не діймали б.
Та я забігаю наперед, прошу пробачити. Перше, чим ми особливо зацікавилися,— це мотори, вся силова система катера. Навіть побіжний огляд ще і не висушеного катера дав дуже оптимістичні надії. Силова система ніяких ушкоджень не мала, а катер був зовсім новий. Пальне поки що було під водою, задраєне. Торпедований катер почав інтенсивно тонути носом, вода захлинула його, бо пробоїна виявилася досить великою. Обслуга в паніці, не зорієнтувавшись, відразу ж спустила шлюпки і залишила його тонути. Залишила і, певне, була негайно ж підібрана, думаю, одним з кораблів противника. За дівчинку, може, і згадав котрийсь, але... як згадують покійників. Це нормально для піратів, що взялися за таку справу неприхованого шантажу. Протягом дев'яноста двох днів мого перебування на острові я не відчув, щоб про катер хтось згадав на континенті. Може, й шукали десь там, де він затонув. Ми ж на острові цього не відчували. Та вас цікавить дівчинка?..— Льотчик знов примовк і замислився. Кілька хвилин пильно вдивлявся в Лужінського, примруживши очі.
— Що вас непокоїть, Горн? — запитав Лужінський, підводячись із-за стола.— 3 першої миті нашої зустрічі я був щирий і одвертий з вами. Доля тих чудових піонерів тепер уже спільна з долею нещасної дівчинки. З вашої розповіді я роблю висновок, що та доля тепер залежить лише від вас, шановний гер капітан.
— Острівець знаходиться в океані, заповненім підводними човнами британської коаліції. Я сам кілька разів спостерігав, щоправда десь аж на горизонті, цілі підрозділи морської авіації над океаном.
Лужінський аж розгубився: що сталося з Горном? Він сидить замислений, немов стривожено длубається в думках.
— Так, авіації моїх ворогів. Ви знаєте, Станіславе, я знов відчув сумнів, чи варто було зізнаватися перед вами. Ось уже який час я тримав цю таємницю при собі, при своїй совісті, вагався. Будемо вважати нас чесними людьми в поводженні з таємницями. Як людина, я вдячний тим піонерам Росії і нічим їх не скривдив. Дев'яносто два дні інструктував, чесно наставляв. Кожен з них тепер може замінити першого-ліпшого матроса!
Отже, як ви, певне, й відчуваєте, мене почали терзати муки патріотичного каяття. Якось прокинувшись уночі, терзаний тою патріотичною гризотою, я вийшов надвір і пройшов до катера, нарешті прикріпленого на тросах. На острові ми були самі і вже не ставили вартових на ніч...
Тут, біля катера, мене знову охопили муки патріота. Хотілося псувати, шкодити, зірвати катер з тросів... Та почуття людини, яку врятували ці піонери, завжди переслідувало мене. Я був вдячний їм за життя, як вдячні ми своїм матерям за народження...
Я пішов від катера на берег, щоб якось заглушити ті зрадливі голоси руїнництва. Прилив спадав, але наш пліт з шести товстих колод, прип'ятий на березі, ще гойдався на хвилях. Дроти, якими був прип'ятий, натяглися, мов струни. І я, відчепивши їх, зійшов на пліт. Як іскра блиснула і запалилася рішучість: геть звідси, з острова! Доки ж тут бути? Я не зганьблю піонерів, не зраджу людську вдячність.. Нехай живуть, нехай...
Хвилі відливу, мов пір'їну, понесли мене з плотом. На перших же десятках метрів від берега океанські хвилі злостиво карали мене, захльобуючи за той нерозважний вчинок.