Пригоди молодого лицаря

З криком і галасом вороги зупинилися, але під погрозливі вигуки своїх старших поки­дали, хто мав, мушкети, вихопили з піхов шаблі й, порозривавши лави, бігцем кинулися вперед.

— Гей, браття-отамання! — гукнув кошовий до курінних, що кожний стояв на чолі свого куріня. — Киньте й ви ваші пукавки, хопіться за правдиву козацьку зброю — та біжіть бусурменові на­зустріч.

Він махнув булавою знов, і козацька сила з шаблями наголо ринула вперед.

— Ну, брате мій, — звернувся до Жбурляя побратим Хмель, — покажи й ти тепер, чи багато взяв від моєї науки, показати є де: я й не сподівався, що їх, голомозих, така сила. Вперед з Богом!

І вони за курінним свого куреня порвалися на ворога.

Тим часом запалали башти, запалало місто в багатьох місцях зразу, освітивши жахним проміняй іще страшніше видовище січі. Пожежа міста підбадьорила козаків і найпевнішому з них подвоїла силу. Натомість на татар та турків справили гнітюче враження. Не­певно розтиналося їхнє "алла", й тремтіли криві шаблі в дужих руках. Бачили при світлі заграви, що їхня сила більша, але й це не підбадьорювало їх. Стіни мовчали, а башти горіли — це жахало, й невідомо було, що обіцяє палаюче місто. Звідусюди, здавалось їм, чигала страшна неминучість…

Гетьман цим разом не взяв участі в січі з бусурменами. Оточе­ний старшиною, він стояв на підвищенні осторонь і бачущими очи­ма стежив за всіми відмінами в бою й довкола. Тільки вряди-годи чули ті, що билися, його гучне й бадьоре:

— Добре, дітки, добре! Натисніть, натисніть! Рубайте псявіру без милосердя!

— Лепсько, лепсько, — посміхаючись у довгі сиві вуса, підта­кував Омелян Граб. — Нехай мені сам їхній шайтан чхне в пику, коли не лепсько!

— А Хмеля, батьку, бачиш? — промовив, не спускаючи пала­ючих очей з січі, Бородавка. — То митець, то лицар!

— Митець то він митець, — завважив незадоволено Сагайдач­ний, — та якого дідька вліз у те пекло! Чи без нього ради не дали б собі з бусурменами наші братчики!

— Лицар правдивий усе хоче бути на своєму місці, батьку, — відповів Бородавка.

— Та хто каже, але таких лицарів, як Хмель, мусимо берегти для рідного краю: нам потрібна не рука його, а голова.

— Це правда, — згодився Бородавка.

— Не журись, батьку, — додав свого слова старий Граб, — буде цілий: має попліч себе янгола-охоронця.

— Якого? — здивувався гетьман.

— Молодого Жбурляя.

— Ум-гу, — мугикнув гетьман, — це, може, ще гірше: зарвуть­ся один поперед одного так, що й не вилізуть.

А молоді побратими й справді рубалися всьому козацтву й во­рогам навдивовижу. Ще й дотепними словами перекидалися вря­ди-годи.

— Ще не впрів, брате? — питає Хмель.

— Та трохи є, брате, — відповідає Жбурляй.

— Нічого: поки не впріти, поти не вміти.

— Та й багато ж їх, гаспидських синів!.. Отут би мені доброго дрюка або хоч ломаку: хоч не так зручно, зате влучно.

— Бачу, брате, що пішла за вітром моя наука, коли душа твоя прагне дрюка!..

Накинуло наших рубак оком і двоє старших татарських: оби­два — славні лицарі й силою, й умінням орудувати шаблею. Заго­рілися зарні до лицарської сливи серця їх огневим бажанням стя­тися в смертельному герці з рівними собі запорозькими лицарями. Це було тим легше, що йшли в бою так само в парі. Перемовив­шись кількома словами, погукнули вони на своїх голомозих вояків, щоб дали їм дорогу до необорних лицарів козацьких. Шугнули в обидва боки на той наказ татари — й двоє красних невірних бой­ців стали перед Хмелем і Жбурляєм.

Лише на коротку мить зупинилися в здивуванні наші побрати­ми, але відразу ж таки вбагнули собою намір супротивців і, не ва­гаючись ані хвильки, кинулися на них з усім молодечим запалом.

— Держись, брате, — чорт ухвате! — гукнув Хмель, відбиваю­чи татарську шаблю, аж іскри приснули.

— А ми чорта за хвіст та об поміст! — озвався, сміючись, Жбурляй, схрестивши свою шаблю з шаблею татарського велета.

Бойці — татари й козаки — різалися й далі, не зупиняючись, але, ніби за змовою, не втручалися в цей несподіваний герць се­ред загального бою й трималися осторонь.

— Що там таке?! — аж підскочив на місці гетьман і показав рукою в той бік, де схопилися лицарі.

— Хо-хо-хо! — зареготав старий Граб, ухопившись за боки. — Нехай мені чорт межи очі харкне, коли то не герць.

— Не яропужі тобі сини! — тупнув ногою Сагайдачний. — Во­ни серед бою герці розпочали!.. Ну, начувайтесь же!..

А герць набирав щодалі все більшого запалу. І Хмель, і Жбур­ляй відразу почули, що мають супротивців неабияких, і миттю спо­важніли, зосередилися, стали уважними й сторожкими. Слух їх за­крився для того пекла, що нуртувало довкола, що кипіло й крича­ло, вило, ревіло в місті. Перед очима в кожного з них гадючкою вилася й вилискувала коротенькою блискавкою на пожежній за­граві зловісна криця шабель, та немов у корчах здригалася воро­жа рука, й світилася гостро, ніби аж свердлила злобою та знена­вистю, пара чорних татарських очей. Кожен із них відразу став свідомий того, що на кін мовчазною згодою поставлена в цьому несподіваному закладі не якась дурничка, хоч би й найкоштовні­ша, а смерть переможеного. Ні вони, ні їхні супротивці смерті не боялися, але кожен з них думав: з якої речі?!

Дзвеніли, дзижчали, скреготали, зударяючись, леза дамаської криці, часом сичали гадюкою й знов відскакували одне від одного; в'юнами вилися, згинаючись то розгинаючись, стрункі постаті ли­царські, й то наступали, то відступали, немовби в якомусь химер­ному танці або в узлуватій грі з поклонами й різними поворотами. Змагалися всього лиш кілька хвиль, але піт заливав очі й груди важко дихали…

— Ну, я кінчаю, брате, — мовив раптом Хмель. — Досить за­бавки!.. Тра діло робити…

Нападаючи й відбиваючи напади, він вишукав слабке місце в умілості свого супротивця й викликав його на повторення того не­певного руху, і коли той, запалившись, пішов на принаду, Хмель спритним і сильним рухом вибив у нього шаблю з руки, махнув у повітрі своєю — й полинула лицарська душа правовірного з доли­ни плачів і стогонів просто в райські прохолодні оселі, в обійми чарівних гурій.

— Вже! — сказав Хмель і почав відбиватися від татар, що, по­бачивши загин свого старшого, кинулися в страшній люті на пере­можця.

Жбурляй іще вовтузився з своїм, шкодуючи, що мав в руці шаблю, а не добру ломаку.

Зненацька гамір і галас бою збільшився, обернувшись у пот­ворне ревище. Ззаду на татар та турків кинувся старий Сокира з своїми "турками" й визволеними з льохів і в'язниць та озброєними невольниками. Сам ішов попереду і врізався в самісіньку гущу. Ро­ззираючись на всі боки, загледів тяжке змагання свого Павла з та­тарським велетнем. Довго не розмірковуючи, скаженими помахами шаблі проклав цілу вулицю аж до сина, ще раз махнув у повітрі гострою крицею й розтяв синового супротивця навпіл.

— Тату! — тільки й устиг скрикнути син, — таж у мене з ним герць…

— Герць?.. — здивувався Сокира. — Чорт його бери! В усіх у нас тепер герць… Не стій, сину, по-дурному, а то ще якийсь голо­мозий побачить, що гав ловиш, та й рубне зненацька шабелькою. За діло, хлопче!..

І старий знов поніс свої страшні удари в саму гущу. Озирнув­ся Жбурляй за побратимом і тепер тільки побачив, у якій він, його Хмель, небезпеці. Роз'ятреним левом стрибнув, себе не пам'ятаю­чи, до нього, й покотилися татарські та турецькі голови з плечей додолу, а побратим витер лівою полою заюшене ворожою крівцею лице, промовив голосно: "Спасибі, брате!" — й знову запрацював шаблею попліч із побратимом, доганяючи Сокиру.

Бачив усе теє винозорий гетьман і тільки головою покрутив та пишну бороду свою розгладив, а старшина легко відітхнула й потроху обмінювалися враженнями.

Бій поволі затихав. Зрадливий, як собі думали татари, й підс­тупний напад "одновірців" відразу перехилив терези щастя і вдачі на бік запорозьких лицарів. Багато з недобитків ворожих, не вва­жаючи на покрики й погрози ще зацілілих старших своїх, почали розбігатися з боєвища хто куди — переважно до палаючого міста, але козаки наздоганяли, переймали втікачів і вбивали. Решта во­рожих лицарів боронилися, як леви, поки всі до одного не полягли смертю славних.

Бій скінчився. Але сумний, задуманий стояв гетьман на підви­щенні й дивився очима, повними сліз і смутку, перед себе — на величезний майдан, укритий лицарським трупом. На боєвищі веш­талися ще братчики, що їм доручалося виносити з бою ранених: поранених ворогів вони просто добивали, а своїх брали на ноші й несли на берег на чайки та на каторги, де інші, переважно старі запорожці, оглядали їхні рани, промивали їх, лікували й перев'я­зували. Аж тут стали в пригоді й жіноцькі руки: з своєї каторги ро­зсипалася тая біла челядь по всіх галерах і байдаках, де були ра­нені, й упадала коло них, як коло рідних.

А гетьман усе стояв смутний, невеселий і спозирав укрите трупом і залите християнського й бусурменською кров'ю поле. Ко­заки, розбившись по куренях, ворушились осторонь, оправляючи себе після бою. Курінні отамани, що не полягли на полі бою, раху­вали кожен своїх козаків, чухали потилицю й крутили головами; а де отаман наложив головою, там за нього справували діло живі осавули та писарі. Багатьох славних лицарів не дорахувався сьо­годні кожен курінь, тому не тільки гетьман, а й усі були зажурені, понурі, зосереджені, мовчазні перед маєстатом смерті.

Розвиднялося. Ще блідий, недокровний ранок не в силі був перемогти бурхливого проміття палаючого міста, та й башти пала­ли ще, як велетенські смолоскипи, кидаючи на всіх багрове рух­ливе сяйво. Східний вітер односив дим на море, далеко-далеко, де навіть не було кому звістити про те, що сталося; хіба що якийсь, може, самітний татарин-рибалка з далекого приморського аулу, закидаючи в море вбогу свою сіть, з острахом поглядав скоса на страшну заграву й тихо про себе молився й дякував Аллахові, що завжди справедливий гнів його впав не на маленький рідний аул, а на велике місто багатіїв, розкошів та розпусти, на місто весело­щів, гульні, сміху й водночас місто людського, невольницького го­ря, плачу й мук. Великий Аллах і Магомет, пророк його!..

Діамантова капка капнула на довгу просиву бороду гетьмана, другу він змахнув із вій сам і озирнувся на гук і гомін, що в глибо­кій жалобній тиші вхопило його вухо.