Люба!.. Прости!.. Мамусю, я вагітна…
Ганна відчула себе спустошеною до глибини свого єства. В ній, здавалося, не було вже жодного нерва, жодної думки… Знеможено сіла на стілець. Таля так само невтішно плакала, схилившись їй на коліна.
Раптом у Ганни прокинулася суворість. Вона вже хотіла владно відхилити голову Талі й гостро глянути їй в очі, але в цей момент, як далекий асонанс, у душі їй відгукнулася болем якась струна, й Ганна безсило поклала руку на Талину голову. Вона зрозуміла, що в такому становищі вже жодна суворість не допоможе. Інтенсивно думала, але всі думки сходилися до одного висновку: аборт! І кожного разу з цією думкою Ганну проймав якийсь внутрішній холод. Не хотілося вірити, що з цим має бути пов’язане ім’я її доньки.
Таля, відчувши материну безпорадність, підвелася й твердими кроками пройшла до другої кімнати. Ганна спостерегла, що Таля обурена сама на себе за своє зізнання. В її стиснутих вустах була вже рішучість. Вона тепер зробить те, що схоче, може, навіть родить для Володимира дитину. При цьому припущенні Ганна стрепенулася. Все, що завгодно, тільки не це, тільки б не заполонив Володимир її назавжди…
— Володимир знає про це?
— Ні, — різко відповіла Таля, не озираючись на матір.
З душі Ганні відвалилася часточка гніту. Це добре. Не треба, щоб він знав. Обійдеться й без нього. І ніби для того, щоб Таля мала цілковиту довіру до неї, Ганна приголубила Талю й промовила інтимно:
— Не думай про це.
Звичайно, після цього застереження Таля мусила ще інтенсивніше думати. Вона лягла в ліжко, щоб, закрившись ковдрою, залишитися самій із собою й не чути материних розрад.
Так само й Ганна, опинившись на самоті, віддалася на волю суперечливих думок. Із кожним моментом справа з Талею набирала для неї трагічніших відтінків. Знову Ніків образ повставав страшним докором. Моментами вона ніби відчувала на собі його страшний подих, тоді хотіла бігти і показати його докірливо Талі: "бач!" Але розуміла, що більшою мірою в цьому винна вона сама, а може, найбільше Володимир. Він звів їх обох, він кат, він безперечний злочинець.
Побачивши Володимира, Ганна глянула на нього пронизливим поглядом: у ньому відбивалась одночасно й ненависть, і мука, і допитливість.
— Ну, що ти зробив у Ніковій справі?
— Я тобі вже, здається, цими днями казав.
— Здається, що ти будеш казати всі дні. Коли ти зробиш, я тебе питаю?
Володимир почервонів.
— Якщо ти мене будеш отак пиляти кожного дня, то можеш бути певна, що я кину цю справу…
— Так, так! Цього я певна. Ти ніколи не доведеш її, — загрозливо кинула Ганна.
Володимир тільки знизав плечима й квапливо зачинив за собою двері в кабінеті.
IX
Для Ганни настав час безперестанної біганини, але в тому була їй розрада, вона почувала якесь покликання. Найперше, що невідкладно мусила зробити, — це відшукати доброго спеціаліста, що оперував би Талю. Але поруч із цим у Ганни назрівали рішучі, мстиві плани. На кожному кроці вона пам’ятала, що Володимир знівечив Талю і за це йому не повинно бути виправдання. Він великий злочинець, і Ганна мусить його ненавидіти до кінця свого життя. Мусить, але бажання ненависті в ній більше, ніж сама ненависть.
Повертаючись від лікаря, вона зайшла по дорозі до прокуратури.
— Заяви в справі Бачинського? Не було такої.
Ганна не здивувалась. Вона це передчувала.
І знову не могла обурюватись так, як цього їй потрібно було. Вона ніби давно вже звикла до цієї думки.
Того дня вона лише запитала з прихованою іронією Володимира:
— Ти давно передав Нікову справу до прокуратури?
Володимир допитливо глянув.
— Тижнів зо два тому. А що?
Звичайно, нічого. Ганна так лише поцікавилася. Але від Володимирового ока не втік зловтішний вогник, що блимнув на момент у її бірюзових очах.
Ганна справді справляла якийсь лютий тріумф. Вона на певному шляху, вона помститься. І свідомість своєї перемоги надавала Ганні сили. Може, навіть ця прикрість із Талею — лише щасливий збіг. Що більше буде Таля страждати, то гірша буде Ганнина помста за неї й за Ніка. Але поруч із цим її заколисувала певність того, що вона знайшла добру акушерку, яка все ліквідує якнайбезпечніше і якнайконспіративніше.
Таля вислухала материну пропозицію про аборт із виразом суворого стоїка. Вона не протестувала й не вагалась.
Коли в акушерчиній вітальні Ганна нахилилася, щоб попрощатися, Таля холодно підставила їй своє лице, а сама сухим поглядом дивилась кудись у куток. У ту хвилину Ганна відчула, як до горла її підступала якась гаряча хвиля, що в ній розчинилися м'язи й воля. Вона ладна була розридатись, просити за щось вибачення в Талі, але ж її не можна було нервувати, і Ганна, зібравши решту сили, стиснула вуста й квапливо вийшла за двері.
Її покинула певність. Таля могла несподівано вмерти. Але тепер, при цій думці, панічний страх опанував Ганну. Вона мусила щось робити, чимось запобігти втраті… Але ж робити, власне, нічого було. Може, якби ще вдома був Володимир, вона зчинила б сварку, — та його не було. Ганна могла лише клясти в думках Володимира, озираючи його кабінет. Тут на кожній речі вона вбачала печатку злочину. Ніків письмовий стіл, письмовий прилад, Нікові картини, Нікові бібліотечні шафи, а перед усім гордо випинається стос списаного нотного паперу. Володимирова творчість розквітала на Ніковому трупі. О, як ненавиділа її в цю хвилину Ганна! В кожній ноті, в кожній музичній фразі був фальш, була зрадлива втіха, що звабила її, звабила Талю. А Ніків винахід? Невже він мусить загинути?
Саме сидіння в хаті було Ганні докором. Вона мусила рухатись, мусила заглушити той внутрішній голос.
Вона зайшла до бюро винахідників. Голова бюро вислухав її плутану інформацію про винахід Бачинського й повагом відповів:
— Власне, ми чули з приватних джерел, що Бачинський працює над винаходом із струмом високої частоти, але що він зробив у цій галузі, нам не відомо. Ані від Шальвія, ні від Вольського жодних матеріалів ми не мали.
Чого ж іще треба? Все так ясно. Ганна зловтішно поверталася додому. Вона підогрівала в собі ненависть проти Володимира. Вона кине йому в вічі обвинувачення. Нехай блідне, нехай трясеться від ляку, нехай навколішках просить змилування. Не змилується. Вона виведе його разом з Вольським перед очі громадськості. Нехай світ побачить душу талановитого митця, вона покаже її виворіт.
Це буде голосний процес!
Був уже обідній час. Ганна зловтішно чатувала на Володимира. Вона сподівалась його з хвилини на хвилину. Вона почастує його надзвичайними стравами. Але в міру того, як марно проходив час, Ганні спадала її зловтішність. Вона була самотня серед трьох німих кімнат. Щораз більшим роєм купчились чорні думки. В цей час, коли вона так тихомирно сидить, там, може, вмирає Таля. І від цього припущення Ганні вже здавалося, що на неї обвалюються стіни. Нікові очі пронизують люттю. У всьому винна вона. Їй немає виправдання… Ось-ось її розірвуть чорні привиди.
Одягшись похапцем, перелякана Ганна вибігла на вулицю. Тут, як звичайно, людські силуети рухалися в холодному спокої або ж із діловитою квапливістю. Жодної трагедії не було. Хіба мало було тут на вулиці злочинців — але світ до них звик і завжди буде йти з ними в парі. Ганна вже лякалась того, що вона так само може звикнути. Вона вже звикає. Вона не дивиться вже на відомих їй злочинців так, як слід було б реагувати матері скривдженої доньки й дружині страченого чоловіка.
А втім, вона мусить спочинути. За цей день вона так багато пережила, що не диво, коли почуття її притупіли. Фактів злочину від неї ніхто не відніме, так само, як не втечуть від неї злочинці.
І вже в якомусь омертвінні Ганна зайшла до опери.
"Дон Жуан — опера В. Моцарта".
Ганні байдуже. Що б не йшло, аби тільки не залишатися їй на самоті. Але в святковій залі, серед гамірливого натовпу, вона почувалася такою ж самотньою, якою була і вдома, і на вулиці. Нікого з присутніх не цікавило, що саме переживала Ганна. Всі чекали розваги з повним правом власників — вони придбали квитки.
Ганна похилила журно голову. Вона не мала біля себе сьогодні навіть Талі… Раптом чорну нитку думок їй обірвав несподіваний поклик увертюри. Гучні акорди різнули по здерев'янілих нервах. Ганна відчула, як тремтіння пройшло їй по тілі, коли зі звуків глухих октав духових інструментів почали випливати образи страшних привидів, що дивилися на неї своїми пронизливими очима. Звуки литаврів страшать таємничим рокотом. У цьому оточенні Ганна почуває себе неймовірно маленькою й беззахисною. Жалібний голос скрипки — то Ганнин голос, що просить зглянутись; але привид немилосердно наступає, він рішуче схоплює свою жертву. Страшний крик розпачу, і жертва конає в звуках жалібного тремоло скрипок…
Ганну всю обдало холодним потом. Але, слухаючи дальшу розповідь увертюри, вона вже обурюється разом з юрбою мідяних труб і литаврів проти глузливих викликів напасника. Вона вже у вирі людської юрби, вона мчить за ним, вона помститься. Швидший темп, швидше, люди! Ось-ось його впіймають.
І раптом мінорна каденція напівпробуджує Ганну. Ще рано святкувати перемогу. Для чого ця радісна музика? Для чого ці контрапунктичні жарти? Ганна знає, що ворог живе. Він в особі Володимира. Він іще кепкує з Ганниного невідання. Він іще десь закликає Ніка на свій сьогоднішній бенкет. Ганна душею приєднується до нового наступу обуреної юрби. Він мусить, мусить бути покараний, і ніби в згоді з Ганною оркестр заспокоюється, певний своєї перемоги.
На хвилину цілюща тиша спала на Ганну. Але ось підноситься завіса. Атріум біля палацу командора. Ніч. Ганна бачить потворну тінь Дон Жуана в особі його слуги… І зразу чомусь своєю лакейською потворністю він нагадує їй Вольського. Нарешті сам Дон Жуан. Він такий відмінний зовні й зовсім подібний вдачею. Ті самі лестощі, нахабство… Він навіть так само лякливий. Але раптом він випростовується перед мужньою командоровою постаттю. Їх шпаги схрещуються. Тут, у присутності під'юдника Лепорелло, вони б'ються, б'ються за неї… за Донну Анну…
Серце Ганні завмерло. Ненависний гуркіт. Брязкіт шпаг. Момент і… разючий крик оркестру пронизує Ганні груди. В очах затуманіло від уявної крові.
— Нік убитий, — безтямно застогнала вона.
Її очутила чиясь жіноча рука.
— Тихше, тихше.