Якби ж так і було, легше людині було б зносити біду на світі цім. Добра жона була впевнена, що за муки на землі її вдатний муж дістане по правді щирій. Але сумніви почали точити її: хто зна, як воно там? Може, всесильні владці і велеможці куплять собі за срібло і там рай, а їх, бідних і гнаних, витіснять із райських садів та підкуплять сторожу, яка ще й покидає їх у кипляче вогненне море. Хтозна... Баяли сусіди про якогось бродячого волхва, який часом з'являвся на подільському торжищі... Мовляв, той волхв-чародій — провидець. Олегу-находнику колись наврочив смерть від власного його коня. Може, знає якесь потаємне слово на сліпі очі. Вона усе віддала б, аби Гомону хоч промінчик світла проник у понівечені зіниці... Нипала Житяна по торговищу не день і не два. Нарешті зустріла сліпця — вигравав на сопелях і дудках під Волосовим капищем. Споглядала, як ото він вправно пальцями постукує по дудах, а вони, ті сопелі і дуди, як живі, виспівують, аж за серце бере. Ба, і душа сліпця озивається красою — у нього бо свої храми високости... А Гомін ніби почав живим мертвіти — попеліє його душа, знищується від нездійсненности прагнень... Аж висох увесь, посивів геть зовсім від скорботи за тим, що не встиг створити. А якісь злі відьми насилали, йому щоночі сни, у яких він бачив свої дивні храми над Дніпром. Ті, про які мріяв і які не дано вивершити... Житяна шукала для нього рятунку і в молитві до Христа, і в благанні до старих богів — до Рода, Сварога, Ярила-Дажбога, Перуна-Громовика… Шукала зелениць і віщих волхвів. Сліпий сопілкар почув поруч зітхання жінки, повернув до неї лице. — Якась біда в тебе, жоно? А ти не піддавайся. — Чому немає щастя добрій людині? Скажи, волхве... — А ти придумай його і увіруй в нього. Тоді й будеш щасливою, як увіруєш. Без віри в щастя людина не жие, — Може скажеш, де знайти зцілителя на очі. Мужа скалічив лакуза боярський — волхв. Витяг очі. — Ге, сліпець той, хто невидющий душею, а не очима. У сліпця душа закута в суєту, хоч і бачить очима... Коли хочеш спробувати помогти очам, знайди одну чародіїцю. Молода, та вміюча! В уличах живе, у хаті старого Окомира. Добрий був чоловік. — А де ж... подівся? — Князь погубив. Не дочекався єдиної доньки її вітець. Ба, настав час тепер зустрітись як не з ним, то зі своєю хатою... Ось вона, Житяна, найбільша грішниця на світі! Воістину, немає праведної людини на землі. Дорога була добре знана. Спуститись лодіями до Пересіченя, а там рукою подати до гаю. За думами-передумами незчулася, як ступила на знайому лугову дорогу. Швидше забилося серце, швидше ступали м'які постільці — ось уже й їхня криниця... і хата, геть зовсім потемніла, скособочилась, провалилась стріха. Ті самі дубові двері і клямка. Заходить у свою і вже не в свою хату. Темно, сиро, тільки п'янкий дух трав, лугу і лісу. З лежанки зводиться сива жінка, спускає на долівку босі ноги, поспіхом зав'язує хусту. Казав той волхв-сопілкар, що молода чародіїця, а воно он яка сива!.. Та й те сказати — живе для людей, віддає хворим свою силу, знімає злі чари... Скільки таємниць у людській душі — якби-то можна було усі прозріти, уберігся б рід чоловічеський від зла і ницости, на яких розіп'яте людське життя... Житяна витягує з торбини буханець хліба і шматину копченини, низько вклоняється господині, оповідає про осліплення мужа свого, подільського теслі Гомона, сина Златорука. Певно, заздрість упала на нього! І вона, жона його, хоч і вміє чужим людям помогти, а мужу своєму не може дати помочі... Своїм не годна повернути здоров'я. — А той храм його, що на Киянці, ще стоїть? — раптом спитала зелениця-чародіїця. Голос у неї такий молодий і... такий знайомий ніби. — Стоїть, сестро...— тихо відповіла Житяна, придивляючись до господині. Невже це... Ні, не може ж бути... Веселинка чи ні?.. — Не можу в тому дати йому ради, сестро. Немає на світі такої сили, щоб мертве оживляти. Ніхто того ніколи не вмів. — А Ісус Христос? Він воскрес із мертвих! — розпачливо скрикнула Житяна. — Хто він? Я не знаю такого,— проговорила господиня. — Це Бог... Бог-Отець дав йому таку силу... Він воскресив його душу. — А тіло? — Чародіїця — Веселина! Тепер Житяна вже впізнала її. — Тіло? Ні. Дух його воскресив і возніс на Небо. — Душа людини нетлінна, то й воскресив. А тіло тлінне, як і очі твого мужа. І нема рятунку, Житяно... Ти ж упізнала мене?.. — Я ледве тебе признала, Веселино. Ти жива і людям помагаєш... Як добре!.. А ми всі журилися за тебе... Гомін із братцем своїм Щербилом за тебе посварився. Добре, що ти пішла від нього... і від Свенельда клятого... Знайдеться твоя доля. — Рана душі — як море, сестро. Ніхто не зцілить. — сухими очима дивилась кудись в куток і раптом спитала: — За Свенельдича нічого не чула? — Що йому — росте в теплі і в добрі... А ти вернутись не хочеш до Києва? Залиш отут свою журу. — О ні, туди ніколи не повернусь. Самотина мене зцілює... Людям помагаю. Від бабці своєї ту науку зела згадала — колись їй допомагала. — обличчя Веселини ніби помолоділо. — Я рада, що ти прийшла сюди. Ніби з того світу вість принесла. — І я рада... Тебе побачила і свою хату... Тут я колись народилась... — Отут?.. А люди казали, жив тут пастух Окомир... — То мій вітець. За Гомона вигнав мене з дому — волхв так звелів... Веселина тільки головою похитала — як воно буває в житті, сам ніколи такого не придумаєш. — Скажи Гомону — хай не печалиться. І сліпим зуміє ставити храми. Душею він зрячий. Побачиш, Житяно. — Перекажу твої слова... До Києва поспішала так, ніби несла для мужа свого цілющу живу воду. Бо несла йому віру... Знову з ватагою купецькою піднялась по Дніпру в лодії, а там і Почайна скоро. Одного вечора, коли втомлені гребці зійшли на берег перепочити, вона теж зійшла на берег. Понад дібровою, що підступала до берега Дніпра, угледіла копичку сіна. Найкращий сон в духмяному сіні. І враз з-під копички вискочила молода ягничка. Відбігла — і спинилась на відстані, як укопана, розглядала жінку. Житяна зраділа живій душі — покликала її лагідно. Ягничка боязко підійшла, м'якими губами взяла з рук травицю. І вже не відходила. Так обоє і залишились і повкладались спати. Але не встигли замкнутись очі, як де не взялась зграя псів. Могутні вовкодави бігли в шаленій неспинності, закинувши назад ошкірені морди й зіщуливши чутливі гострі вуха. Вони розкидали обіч клубки пінистої слини, розхлюпували місячні калюжі і з розгону кинулись до копички. Перелякана ягничка з тремтінням притиснулась до Житяни. Вовкодави скаженіли, стрибаючи на неї, підступали все ближче, лютішали до шаленства, розгрібали лапищами сіно, уже кілька разів вхопили за край сіряка, витягували Житяну. Тому коли в місячному сяйві з'явилось кілька верхівців, вона з ягничкою на руках, як з дитиною, кинулась до них за порятунком. Незнайомці обступили її з усіх боків, почали щось туркотіти, показували пужалнами на ягничку і на неї, злісно зиркали вузькими розкошеними очицями. В очах Житяні зробилося темно — і раптом вогонь болю хльоснув по тілу. І той біль сплівся в пекельно болючий клубок, як і ті батури із сиром'ятини, якими її шмагали по плечах, по спині, по животу, по ногах... Вона ховала голову за ягничкою, але животину вирвали з її рук. Житяна не бачила, як перелякана скотина побігла геть до своєї отари. Чула тільки посвист сиром'ятних пужалн і солодкі гехкання половчинів, що гамселили беззахисну жінку. Вона хотіла кричати, але тільки хрипіла, з розкритого рота виривалось якесь булькання. Вона впала, обхопила землю руками — їй зробилось на якусь мить легше... Але вже другої миті її поставили на ноги і шмагали далі, даючи насолоду своїм знавіснілим серцям... Уже коли вона обвисла на руках своїх катів, коли від її одягу лишилось тільки лахміття, вдоволені ординці поцупили її до калюжі, в якій купався холодний повновидий місяць, і вкинули туди... Тихо-тихо плив у ясному нічному небі місяць Сварог, величаво огладаючи зоряний простір небес, щедро дарував усім, хто бачив його, казку про щастя. Одні бачили те щастя в багатстві й тому хотіли відібрати його в інших, інші — у вірі в добро і любові, які жадали возвеличити. Але як часто добро і любов помирають раніше ніж зло, і тоді гинуть храми краси і високих надій з їхніми творцями, ще не народившись. Ні, Житяна мусила дійти до Києва, донести віру в любов, добро і красу... Місяць Сварог зичливо хитнувся відблиском у калюжі й застиг. Білим туманом біліла дорога ріки, дорога, що вела до Києва... а може, у високе Небо... * * * Тепер Степко виміряв сутність світу мудрістю пророків і апостолів. І ту мудрість клав у своє серце. "Згадайте минулі дні ваші, коли ви, будучи просвіченими, витримали великий подвиг страждань..." Так звертався до іудеїв апостол Павло. Степко розмислював над долею і стражданнями давніх народів і великих мужів, котрі підняли їх з невідомости до світла людського розуму. І про свій народ розмислював Степко, про його минулі страждання і про останнього Києвича Оскольда думав також. Велика сила була у цього мужа, високу велич здобув у світі, а дістав таку низьку незбагненну смерть. За віру постраждав. Хотів новою вірою піднести свою державу і свій народ врівень із вселенською християнською імперією. Але все нове, незвичне когось має залишити внизу, а когось підняти... Волхви, бояри старих родів і племен мали стати підніжком того звеличення. Вони не схотіли — жадали і далі бути єдиною славою і величчю своєї країни… Ось і причина мученицької смерти Оскольда!.. Ниці, бездарні властоїмці лише себе бачили найвищою правдою. І не визнавали над собою навіть Бога Всевишнього!.. Тому й покликали Олега... Загинув Києвич за славу своєї землі... Чи ж прийде час, коли вознесеться він над своєю державою яко святий мученик її і пророк? Чи збагне коли-небудь народ його страждання за нього? Степко часто розглядав розірвані шматки пергамену, які приніс із собою і в болгарську землю. Чимало літ минуло вже, як він їх вихопив із палаючої Оскольдової церквиці, Мати Житяна часто потім переказувала йому про те, як оповідав колись Местивой про краї, котрі він в молодости пройшов, про дива, які бачив і які пізнав із книг і пергаменів,, У них захований великий і живий світ Слова і Мислі...