ї вдома й прозвали хлопчуркою за те, що вона компанію водила тільки з хлопцями, била їх, верховодила й навмисне задиралася, щоб устряти в якусь бійку та вийти переможницею. Нічого вона в світі не боялася, тільки пітьми, мишей і тата.
Тепер це була вже заміжня жінка, мала хлопчика й розпадалася над ним. Від вдачі дитячих літ в ній лишилася хібащо владність. Але в цю хвилину вона її втратила.
Оксана дивилася на Тараса, Тарас на неї й обоє плакали.
Тарасові від цього всього, від того, що так несподівано побачив Оксану, та ще й в такій обстанові, раптом стало чогось шкода себе самого, такого, як він зараз є.
— Чом же ти ні слова про себе не напишеш? Мама там журяться, плачуть... щодня... — почала зовсім іншим голосом, з паузами, казати Оксана. — Мама щодня про тебе питають: "А що з ним? А як він? А де вінї" Сни якісь такі погані сняться їм про тебе... Приїхав Костик — ми думали й ти приїдеш. А як розказав вш про твоє бідування, — мама зібрали мене й послали по тебе...
Тарас мов цілющу воду пив, слухаючи ці слова, й йому ще більше хотілося ридати.
Так хтось про нього думає? Журиться, плаче? Не забули про нього?
— Тато маму заїдають, — нащо тебе пустили, — розповідала далі Оксана.
— Мама винні?
— То ти пустив, ти їх у науку пхаєш, — кажуть мама... Чом же ти ніколи не написав?
— Я писав, — виправдувався Тарас і почував себе винним, бо справді згорда щось разів зо два за зиму написав до свого куркульського дому: "Живий, здоровий, нема про що писати..." Він знайшов собі новий пролетарський дім і горнувся до нього. А тепер, як йому горе... Хто про нього журиться? Мама... тато...
— Хіба Кость у Дрижиполі?
— Еге! Але він щось уже знов із старим Нечіпаєм не мириться, мабуть довго не всидить.
— А як же ти знала, що я тут? — у тому ж дивному, щасливому розслабленні питав Тарас.
— Обшукала! І в кубучі вашому була, і в тому селі, що в лісі, як воно там... Добра була морока з тобою, — але вже зовсім не сердито казала Оксана, відчуваючи, що та півникувата, задьориста, різко-войовнича маніра їх дитячих наскакувань минула з дитинством разом, а тепер настав час говорити тепліше, м'ягше, з приязню й взаємоповагою в тоні.
— Ну, вдягайся, збирайся, а я піду тебе виписувати, — загадала, нарешті, Оксана.
— Куди збиратися? — здивувався Тарас.
— До Дрижиполя поїдемо! А то ж куди! — також здивувалася Оксана.
— О! — спромігся тільки сказати Тарас.
7. ДРІБНОБУРЖУАЗНА СТИХІЯ
І.
З крижаної сльоти самотности Тарас потрапив у теплу купіль родинної турботи, наскрізь пронизану запашним духом материного піклування.
Зовні його й не видно було, бо мама, завжди, скільки її знав Тарас, соромилася виявів ніжности й далеко її в собі ховала. Але ця, нерозвезена назовні ніжність так тепло відчувалася, і, здається, повітря було напоєне нею. Незримо стояла в хаті, виступала з кутків, коли все затихало й Тарас залишався сам.
Це ж коли б не мама, коли б не її ясновидюще почуття, що з ним лихо, — помирав би десь там, серед чужих людей.
Інколи Тарасові здавалося, що він вернувся до дитинства. Так вовтузилися з ним і тоді, вирятовуючи від різних легеневих хвороб.
— А, Господи, яке страшне зробилося! — чув він у напівдрімоті ніби тітчині Христині слова. — Одні тільки брови й зосталися. Чого це він такий став?
— А допитайтеся в нього, як він там жив! Нічого не каже, — відповідала мама.
Річ у тому, що мама сама не питала ніколи. фона з якоїсь делікатносте обходила ці моменти, знаючи, що це розказується не в кожну хвилину.
Втім, він був занадто знеможений, щоб мати силу розказувати, або розпитувати.
Він лежав на тапчані у великій кімнаті й не міг поворухнути жодним членом, жодною думкою. Якась прострація налягла на нього. Несамовите напруження, моральне й фізичне, оцих двох шалених зим неначе затруїли нерухомістю його істоту й він поволеньки-поволі її видихував. Він почував цю втому фізично, а найліпшим станом було йому оце змертвіле, задерев'яніле лежання, здавалось би, таке неприродне для молодого хлопця.
Так, за два роки він постарівся на багато-багато літ.
Він може цілими днями, місяцями лежати, як колода, не бажаючи нічого приймати в свідомість, лише видихувати отруту безмежної втоми.
Дивувався, як міг він скласти всі іспити. Де сили бралися, де бралися відповіді професорам? Він же приходив на лекції голодний і не сприймав тупою головою нічого, що говорилося з катедри. Яким чином воно ввійшло йому в розум? Ось тепер все він має, а не має сили не то що до книги взятися, а й поворухнутися.
Після напруг настала всевладна прострація. Вона спопелила його зовсім. Як крізь сітку, просочувалися зовні новини, події, але мозок відмовлявся давати їм оцінку, складав десь у таємні комори спогадів.
Надмірна любов і цікавість до "Его" здавалися йому також недоречними, нічим не виправданими. Адже ж ми звикли чути й думати байдуже про когось, — чому ж і не про себе?
Навіть спогад про Нелю не був болючий, а ніжно-сяючий... Листа того він ще з дороги послав.
Байдуже було й те, що вдома діялося. Брата Федька викинули з піонерів, бо батько — нетрудовий елемент.
Одної давної звички він не змінив. На тапчані завжди лежала бараниця, нею вкривали ноги, як їхали куди зимою. Цю бараницю, як і колись, він скидав і всі хатні знали, що Тарас не любить на м'якому спати. Йому подобалося, що муляли тверді дошки. Здавалося, — їде кудись далеко у вагоні й спить на горішній.полиці.
Щоб не сміялися з нього, він не розкривав другої, глибшої причини такого свого дивацтва.
Але хіба він не вгадав ще давно, що виросте й не м'яка буде його життьова путь — треба звикати до твердого тапчана змалку. Так робили грецькі стоїки, обмежували свої потреби до мінімуму.
От на цьому твердому тапчані без бараниці лежав він цілими днями, пропускаючи лише на перший поріг свідо-мости щось зовні. Десь далеко бренів золотий сум, як лю-тежський ліс, пронизаний сонцем, але на поріг свідомости Тарас не хотів його пускати.
Лише як приходила татова сестра, тітка Христя, сідала десь на стільчику й починала свою немудру розмову з мамою, — він позбувався своєї заціпенілосте, мов купався. Власне, в суть розмови й не вслухався, бо з дитинства знав її. Хатні клопоти, город, " гарних людей було в церкві*, "хліб не вдався". Тітка звітувала за той день-два, що не приходила, сумлінно, з відповідними інтонаціями — добродушними й вдавано сердитими. А Тарас хотів уловити, — чому така запашна ця її втихомирююча, цілюща розмова?
Монолог тітки Христі завжди був сумбурний, поплутаний. Він наполовину складався з коротких півфраз, незначущих слів.
— Сідайте з нами обідати! — каже тато.
— Я їсти то нє, а водички вип'ю.
— Це якби чарка, то й з'їлося б...
— Нима, нима! ПозЬикали до чарки, — сміхотливо бурчить вона, показуючи щербатого зуба. — Нихай-но! колись принесу, як звару. Оце була на городі, — геть чисто баклажани щось позривало. Як ще такі котро зеленіші, то бай-дужеі а червоних нима й званія... А я оце чогось заслабла, та кажу дівчатам: "Геть про мене, що хочте тут робіт, а я ляжу на печі, та й буду лежати..." То чогось, їйбо, не можна влежати, такої все роботи... Ішла оце сюди веле-повеле... А ти, Насте, кажу, пішла б до... Може б там якої фантини набрала... Бо, їйбо, нема чогось чим голову закутати. "Та й чого я там буду? Не бачила!" — Ну, ну! Не можна так! А. безголов'я з таким чоловіком!.. А сама думаю: "Може й впрем? В добрий час сказати, а в лихий помовчата..." То ж воно зпотанову так ведеться...
Тітчина розмова з усякими "та й отаке-о", "я вам кажу*... — дзюрчить так, що середина може бути кінцем, а кінець початком. З розмови було ясно: людина не має задніх думок, сухости розрахунку, — вона викладає все дочиста, а ви там уже собі розбирайте що до чого...
Тарасове вухо тільки реєструє ці особливості тітчиного лексикону, а коли б його запитали, про що йде мова — не переказав би.
Але слухати її було для нього — немов би відпочивати від своєї прострації.
Нехай там собі хто що хоче каже, він у тітці бачить різьблений образ української сільської жінки. Це — сільська проста баба, яких мільйони на нашій землі. До них звикли ставитися зневажливо,"— "якасъ сільська баба!" О! Мудрість, мир і простота сільської, щирої, безкорисної, доброї бабиі Скільки чарів тепла й радости приносиш ти в цім злобнім і користолюбнім світі!
II.
Галя виросла, стала вже стрункою, дорослою дівчиною. Федько також витягнувся. Хистом, ростом і віком найбільш за всіх підходив до ролі піонервожатого в школі, але його усунули вчителі, бо був з нетрудової сім'ї. Федько це дуже тяжко переживав.
Галя працювала кур'єром у суді й так, як колись Тарас, як колись Оксана, до першої години пропадала на посиденьках разом із іншими поклонниками дрижипільських місячних ночей.
Тарас не звик бачити їх такими великими й були вони наче трохи чужі йому, мусів з ними наново знайомитися.
І тато змінився. Постарівся" насупився наче. Зникла вже десь гармонія. Скрипка висіла на стіні без діла, але в тата з'явилася нова пристрасть. А може вернулася стара, з дитячих літ?
Він удосвіта вставав і стругав, видовбував з бузини сопілки. Потім походить, походить — береться одну за одною пробувати на звук.
Через ці сопілки часто заходили смішні сварки між татом і мамою. Мама вважала, що тепер не такий час, щоб бавитися із таким "чортзна чим".
— О, вже знов за дудки взявся! Може вони в нього похрипли, пробує кожну...
А тато сердито чмихав і мов не чуючи, провадив своє.
— Іди собі, йди від мене, бо вже мені чогось аж недобре від твоїх дудок...
— Чого там дзявкаєш! Роби собі своє, як робиш... — згорда обізветься тато й пробує далі кожну, "чи не похриплим..
Чиста, наївна мельодія виходить зпід його пальців. Всі ті звичайні, "родинні" пісеньки, Що їх чув Тарас від старших за чаркою, що співав сам, — виходили з сопілки якісь ви-тонченіші, ушляхетнені. З майстерністю обточував їх тато, надаючи одній пісні безмежної мрійности, неозорности синюватого степу... У тім степу бачиш діда, опертого на ґирлиґу, чуєш пахощі тирси, татарського зілля й материнки.
— Це — дойна, пояснював тато своєму слухачеві, Тарасові. — Чабанська.
Друга — також мрійна, але нагадувала чомусь Лютеж, Нелю і той особливий золотий сум, як сонце, заплутане поміж дрімучим сосновим похмурим лісом. Ч