Може й ламається… Я знаю одну таку поламану душу…
Від згадки про Васанту Мар’яні стає боляче. Її Васанта перевелася! Годі було комусь навіть згадувати, хоч би й такому тонкому співбесідникові, як Віктор. Одначе, Віктор із своїм золотим виміром угадав ті вітри, що задмухали в Мар’яні. Він зумів за личиною "синьої панчохи" побачити й людину. Його ніжності, яка остаточно виступила з боязкої тіні, однаково дорога й та, і та. Може й він думав про покоління, яке не розцвіло через те, що так повернулась історія. Йому не було як розцвітатися, йому треба було прищеплюватися на іншу гілку, перероджуватися, усихати, — а не бути собою. Ніби те нове й наступило, а справді — старе кругом.
Тому може хміль дурманить Мар’яні голову ось уже два дні? Тому може привезла вона в Київ таку повноту, якої давно не було? Вона хоче працювати вже з завтрашнього дня, з цієї хвилини, зараз.
Чи тому, що дивився захоплено в очі, чи тому, що співзвучав, чи тому, що не знецінив жадної твоєї думки, не зробив з твого значного — незначне, з твого барвистого — сіре?
Не знати чому, але щаслива вона. На скільки днів стане хмелю — то цікаво. Чи прийде за цим знову мука, тоді мука переведеться в нудьгу? О, ні, не буде цього! І може Мар’яна подумає-подумає та й не піде на його запрошення до кінофабрики.
XXVII
Нова будівля наркомату під досить необчухраним назвиськом — Наркомзаготівель — вміру незатишна, вміру претенсійна, представляє собою велич нового соціалістичного будівництва. Ще не обтинковані грубі колони, що призначені відтворити античність, а тепер відверто показують прямокутники цеглин двадцятого століття. У просторому вестибюлі рябіє незакрита цегла, але широкі сходи "під мармур" провадять на вищі поверхи, де, в контраст незакінченим коридорам, вже ясніють білосніжні залі-канцелярії з паркетами, величезними вікнами, багатообіцяльними кальориферами.
Електричні годинники всюди — на фасаді, у вестибюлі, у коридорах і в канцеляріях — показують пів до дванадцятої. Мар’яна зайшла в цей храм Обіжника з невеличким трепетом. Десь тут на новій роботі працює Васанта.
Спочатку Мар’яна трохи поблудила. Витеребкалася аж на п’ятий поверх, втрапила в якусь синю від диму залю, — ніби креслярське, ніби статистичне бюро. Залю ще не встигли розпаювати тонкими диктовоскляними перегородками, як у старих будівлях. Запитання, де можна побачити товаришку Чагир, зустріло здивовання. Васанти Чагир тут не знають. Але знають, де сидить товаришка Ступина.
Рівно двома поверхами нижче знайшла вона двері, оббиті зеленою цератою, знак, що тут жадають тиші й спокою від наркоматеьких шумів. Та й мають право! Тут кується пульс і темп життя наркомату — чи ж тільки наркомату? Заготовельної мережі всієї сорокамільйонової лісостепової, поліської, степової, правобережної, слобідської механізованої соціалістичної України. Тут — кабінет самого наркома.
Втім, ця вузька й ясна кімната з величезною канапою, увінчаною монументальною до стелі спинкою, ще не кабінет наркома. Це його приймальня. За дубовим кабінетним столом, населеним різноманітними аксесуарами солідного діловодства, сиділа Васанта й поважно вислухувала якогось клієнта.
Мар’яна, щоб не перешкодити, непомітно стала коло дверей. Вони умовилися зустрітись о дванадцятій під час перерви.
— Сідай! — помітила її Васанта, й Мар’яна сіла на краєчку канапи.
— Прошу дати на підпис зараз! Це треба спустити в області негайно, — шанобливо й запобіжливо просив якийсь начальник відділу.
— Прошу запитати наркома, коли він може мене прийняти, — говорив другий.
Васанта мигцем глянула на нього й діловито заглибилася в папери, що на підпис.
— Що це таке? А-а… Добре, як тільки Василь Антонович приїде з раднаркому… А це? Може почекати…
Подивилася на другого обіжника, на годинника, на відвідувача.
— Вам що?
— Коли зможе прийняти мене нарком?
— А в якій справі? — лише тепер звернула вона достатню увагу на прохача.
Ділова постава її, отой авторитетний тон, яким вона говорила з майже прохацько спинозігнутими начальниками відділів, якось дивно контрастували з її зовнішністю. Та це ж не Васанта!
Колись рівне чорно-лиснюче волосся її набрало тепер легковажности дешевенького "перманенту" з дрібненькими кучериками, мов у вівці-бирки. Маленька голівка її відразу побільшала, але також і утрафаретнилася. Таких голів на кожному кроці — є та й є… всі вони вискочили з-під електричних рурок і нічим не різняться одна від одної.
Потім Мар’яна з величезним здивованням роздивилася, що оте нове, якась вульгарність, іде від густо нафарбованих уст. Відколи це Васанта почала малюватися? Це ж вона, колись давно, зареклася цього? Це ж вона колись із Мар’яною висміювала стандартну штучну красу, що позбавляє обличчя свого індивідуального виразу?
Словом, це якась інша особа, Мар’яна помилково опинилася тут. Але що людина ця колись була Васантою, яку Мар’яна любить, то Мар’яна прикипіла, причаїлася. Видиво проразливо захоплювало.
— Слухай, Валю! — російською мовою звернулась до когось друкарниця, що вправно тарахкотіла на машинці. — Слухай, Валю, чи в тебе моя ґумка?
— Є, візьми тут у шухляді, — російською ж їй відповіла… та ж Васанта!
Вона вже й не Васанта, а стала Валею? Як же дозволила вона собі обізватися на це заялозене, улюблене київським міщанством ім’я? Васанта — таке гарне! І що? Вже їй сором українською говорити, тому що в наркоматі кругом квітне російська?
— Що з тобою сталося? — ось перше, що злетіло із Мар’яниних уст, коли Васанта підсіла до неї на канапу. — Не впізнаю тебе. Чому ти раптом стала Валею?
— Отак, само собою вийшло… — вона всміхнулася, а Мар’яні здалося, що Васанта натягла на себе нахабнувато-хвацьку ґримасу-маску. — Працюєш із машиністками, хтось для скорочення назвав Валею — і пішло. Васанта їм довго, а як скоротити?
— От скажімо, Васса, як не хочеш Вася. Дуже гарно.
Васанта тільки презирливо скривилася.
— О, ні…
Мар’яна знає, чому. Щоб не впала на неї, борони Боже, яка тінь гетьманівни. Занадто багато було в ній від гордої Полуботківни — а тепер так відмінилася, що боїться вийти за стандарт безвиразної Валі? Так порвала з національною романтикою, що навіть невинна, але ароматична деталька їй осоружна?
Та тут не місце для таких розмов. Коротше:
— Як на мене, то вже краще, ніж оця Валя.
— Я навіть хочу офіційно через газету змінити Васанту на Валентину.
— Нащо? — аж злякалася Мар’яна.
— І так тут ніхто не знає мене за Васанту, тільки за Валентину.
— Слухай! — розсердилася Мар’яна. — Як ти відцураєшся свого імени, то я тебе не хочу знати.
— А як я вже так і зробила? — закинула норовисто, наче давня, Васанта голову. — Заплатила сім карбованців, і вже скрізь у документах так.
— То ж то я бачу, що ти скоро рідну мову забудеш…
— А що страшного в тому, як я обома рівно володітиму? — стала Васанта й собі ребром.
— Як знаєш… Тільки…
А втім, Мар’яна не прийшла сюди сваритися. Може навіть при теперішніх їхніх стосунках не слід так, як колись, повно-щиро говорити? Мар’яна зайшла так, як би зайшла до якої іншої знайомої, — тільки запитати, чи не має Васанта для неї якої роботи. От приїхала з Коктебелю й прожилася вщент.
— У нас часто буває робота! Ти або дай якийсь номер телефону, щоб тебе повідомити, або частіше заходь. Часом до зарізу треба другої стенографістки, якась нарада чи з’їзд…
Мар’яна знає, що Васанта (принципово Васанта!) не дріб’язкова. Можна й свої погляди висловити, але це не доведе до порахунків.
— То прийди в суботу. У нас якраз нарада обласних відділів. Може навіть і сама будеш цю нараду стенографувати, бо я маю багато роботи у наркома.
— Я бачу! З усіх боків обступають.
Васанта всміхнулася своєю ґримасою-маскою. О, так! Нарком її дуже цінить, адже добрий секретар це все. Регулювати пошту й прийом, доповідати, стежити, як виконують наркомові розпорядження начальники відділів. А ще нарком вимагає протоколювати всі його засідання. Часом до другої ночі доводиться працювати, тоді вже актом відвозять додому.
— Мене нарком дуже цінить! — ще раз підкреслює Васанта.
То було в порядку речей. Все ж вони друзі юнацтва, завжди хвалилися одна одній і раділи разом успіхами. Хоч і змінилися, хоч і розбіглися їх шляхи, а все ж кортить відчути рідну радість твоїм хорошим. Тільки чому з таким апльомбом, чому відсвіт цього апльомбу й зверхности був у почутім щойно діялозі із співробітниками, начальниками відділів, прохачами наркомової уваги через неї? І знов ця жахлива маска!
Васанта засміялася, а Мар’яна злякалася. Яка страшна ця ґримаса, замість посмішки! Наче на мить удягла машкару — безсоромну, цинічну й трагічну водночас. Чи може Мар’яні привиділося?
Може то Васанта так схудла від тієї роботи, що нею щойно хвалилася. Може ніс випнувся, а тому так роз’їжджаються уста?
Ні, колись вони до вух лізли й хотілося разом із нею безжурно сміятися. А тепер — якось донизу, ніби глумливо. Та й глумливість та колишня Васантина була тонко-іронічна, поривала до зверхности над людською глупотою. В цій глумливості — лише самозадоволення.
Як може відмінитися людина!
Мар’яна поспішилася піти, щоб не завдавати собі ще більшого жалю. Прощаються вони з почуттям полегкости. Тяжко підтримувати усохлу дружбу, але з пошани до минулого мусиш провести коридором, зійти сходами до вестибюлю, постояти, щось недоговорене пригадувати й пообіцяти другим разом згадати.
А друга йшла з суперечливими думками й почуттями від цієї нової Васанти. Як вона захоплюється успіхами й ролею значної особи в наркоматі! Невже забула про знівечену кар’єру в Інституті Мовознавства? А оці кучері, фарба… А "Валя"…
А втім — вона трагічна.
І це почуття трагічности Васантиної заступило всі інші суперечливі та плутані думки. Мар’яна завжди схилялася перед цією шляхетною, гордою й доброю в основі душею.
XXVIII
Віктор навіть і не знає про те море щастя, що в ньому плаває Мар’яна. І їй одна турбота: щоб і не здогадувався. На скільки це часу? Невідомо. Чи ж закохана вона? Ні, але кругом неї кохання, повнота. Вони навіть не здиблються ніколи через тьму упереджень, забобонів, обов’язків чести, моралі. Але піднесення має крильми.
Не спить Мар’яна. Пригадує кожне слово, виважує на найчутливішій вазі. Погляди — нематеріяльні нитки.