Це місце притягає сюди навіть багатьох мешканців міста — поважні навіть люди заходять вечорами до цієї Іликової кухні, щоби почути новини від свіжих переїзжих людей та заграти в шахи чи карти при такій нагоді. Оригінальний, досить затишний, не позбавлений свого позитивного значіння і можливий хіба що тільки у українців клуб, — мовляв, посидіти вечерком на сусідській призьбі чи на дубках.
6/ІУ — 44 р.
А Джулиби нема й речей нема. Рух через Сянок дедалі сильніший. Вже тепло, перепадає дощ, болото. І військо і втікачі перевтомлені, забризкані, забруднені. Квітень пахне справжньою весною, весна ж — лихом, голодом, хворобами.
Вдень на майдані слухав радіо — большевики звернулись до румунського уряду з пропозицією піддатись. Уявляю собі тамтешню мітингову дійсність: дайош Румунію! Дайош Балкани і Європу!
Спостерігаю серед місцевих українців обивательський переляк і чисто філістерське горе: треба розлучитися зі своєю хатою й хатнім набутком. Для багатьох з них це проблема життя й не-життя. Вони, звикши до теплих своїх куточків і затишного у повних вигодах існування, не можуть тепер уявити собі, як вони без цього існуватимуть. Є, звичайно, й інші, є люди з досвідом минулої еміграції. Але це — цілковита меншість. Загал (мова про інтелігенцію) донедавна ще хизувався, бравував тим, що, мовляв, візьмемо наплечники, кия в руки і гайда. А тепер, як до діла, то й хвацькість зникає, завзяття падає. Натомість повстає неспокій, розгубленість, аж ніби тваринний страх.
А тим часом уся майже Україна вже півроку йде зі сходу на захід — величезний хресний шлях переходить — величезний і в стражданні та в терпінні величний. Важко тільки зрушити з місця. А далі — вже котиться людина по інерції. І хто зна, чи в цьому велетенському поході не знайде нарешті наша людина свого єдино правдивого шляху? Через неминучість до однозгідної мети.
9/IV — 44 р.
Є Джулиба, є речі. Але поява того й того абсолютно нічим не пов’зана між собою. Джулиба, як виявляється, речей зовсім не шукав, а їздив до Львова та ще кудись у зовсім інших особистих справах. Повернув він ще перед двома днями, але не показувався, бо речей не було. Коли ж стало відомо, що речі прибули, він також з’явився. Я навіть здивований, що речі справді прибули, — не ждав уже. Коли б відступ продовжувався тим же темпом, що був почався, на залізниці, звичайно, зчинився б рейвах, і цих речей я вже ніколи не побачив би. Ну, тепер хоч маю що постелити й чим укритись. А при циганському житті це багато важить.
Отже, справи на фронті кращають. Кинуто, як розповідають, нові свіжі частини. Безнастанно йдуть потяги й обози з військом та амуніцією на схід. Через Сянок вертають на захід розбиті, розладнані частини і десь недалеко за Сяноком переформовуються. Біженців на підводах уже не видко — то були фольксдойчери, яких нім. влада запобігливо вивозила на захід, — недарма з ними їхали нім. вояки, як охорона. Наших, звичайно, так не везли б, а чимдужче до табору. Лінія фронту Ковель — Броди — Тернопіль уже держиться незмінно другий тиждень, і ця стабілізація досить показова. Зате в Румунії негаразд: Молотов звернувся до румун з пропозицією скласти зброю, а Черчіль, як подає нім. преса, підтримує його. Рух на залізниці знову наладнаний, хоч бувають великі запізнення, бо доводиться передусім перепускати воєнні ешелони. Починається зворотній рух утікачів — на Львів. Нім. вл. начебто наказали вже низці установ вертати до Львова й негайно розгортати працю. Окремі урядовці теж дістають виклики назад до праці.
Я вирішив перебути тут Великодні свята і по святах негайно рушати до Криниці.
12/ІУ — 44 р.
Снився батько (що рідко буває), і Ніна, хаплива та затривожена. Завжди жалію, що так рано втратив батька. Хоч крутий був характером і хворий на п’янство, але, безперечно — людина небуденна. І його здібність фахова (кращого ж лимаря не було у всій окрузі), і його пристрасність в коханні, що завдала йому стільки прикростей в стосунках із жінками, і його вічні поривання кудись уперед, що спонукали до невдалої подорожі аж до Америки, і його талановита гра на гітару, спів і навіть... писання віршів (наподіблювання Шевченка), і драматизм його життя уже в нашій родині, і багато-багато інших моментів яскраво свідчать, що стояв він уже далеко поза межами ординарного передреволюційного селюка, тільки через брак освіти й пригнічуючий тиск філістерського, відсталого оточення не міг висмикнутись на просторішу, яснішу путь. Хапався, метався, ненавидів, любив, фантазував і тут же розчаровувався — одне слово, хотів раз у раз брати життя за барки, кидав йому виклик і, раз у раз подоланий, дуже мучився. Мати його тільки засуджує, бо зазнала від нього стільки горя! Але й мати в чималій мірі винна. З нею жити було йому нелегко, — затятий і викривлений міщанськими забобонами характер. Хотів би я, ах як хотів би сісти оце поруч із батьком та докладно поговорити.
В комітеті зустріла мене цими днями панночка, що служить тут і була в Моршині на лікуванні якраз тоді, коли мене заарештували. Сплеснула долонями, схвилювалась, аж зблідла, пильно придав-ляється до мене й тут же, при всіх починає розповідати, як то було. Каже, що всі тодішні моршинські відпочивальники, на очах яких відбувалась ця історія, дуже схвильовані були, дуже мені співчували і дивувались, що я так спокійно, незалежно, навіть гордовито поводжусь, що я міг сісти під доглядом двох представників гестапо до столу й спокійно з’їсти обід, спокійно з усіма попрощатися і взагалі триматись так, ніби все це для мене — дрібнички. А коли мене повезли, то, каже, — сіли вони всі обідати й не змогли. Якась жінка заплакала, заплакала голосніше друга, третя, кинули їжу й пішли, а за ними, так само не ївши, пішли й мужчини, пішли майже всі з їдальні. Плакала й прислуга (ці почали плакати ще, коли я обідав), плакали й увечорі, не вечерявши. Тяжкий настрій охопив усю оселю. Другого ж дня дехто кинув оселю й виїхав, потім, не добувши терміну, виїхали й інші. Один лише директор Кузєв та його дружина (полька) поводились інакше, дорікали відпочивальникам за таке їхнє співчуття, застерігали й пробували налякати, з таємничістю натякаючи, що я — великий злочинець. Отака гниль та гидь!
Пригадую: з "Беркута" ведуть мене до авта, але заступ, директора Сенюк запропонував і мені і тим агентам, що були зодягнені по-цивільному, пообідати перед дорогою, бо, мовляв, якраз обід готовий. Вони погодились, тільки ще вагаються, що скаже начальник у військ, уніформі. Той теж завагався, але вони попросили, запевнили, що це забере не більше 5 хвилин, і він махнув рукою. Сам, звичайно, не пішов, залишившись надворі. Ми, троє, входимо до другої, меншої їдальні. Агенти вказують мені місце коло столика в кутку, сідають поруч з обох боків. Я їм, розуміючи, що треба буде наїстися, бо невідомо, як-то воно буде там. Я зібрав себе в кулак, зосередився на тому, що треба бути передусім витриманим, розсудливим, спокійним і, коли на друге подали швиденько повнісіньку миску яєш-ні, я постарався з’їсти її, не хапаючись, не наковіуючись, хоч мої доглядачі вмить усе стеребили й ждали на мене. Потім я попросив дозволу запастись цигарками. Дозволили, бо й самі хотіли палити. Я кивнув одній панні, що стояла в дверях великої їдальні (там взагалі стовпились усі відпочивальники, зазираючи один одному через голови, наштовхуючись, підводячись навшпиньки, німотно слідкуючи за кожним моїм рухом) — і вона принесла кілька пачок цигарок. А друга пані тим часом принесла свій портфель, куди поклала яблука й куди я кинув цигарки та той хліб з маслом, що мені його ще в "Беркуті" дав Сенюк. Аж раптом на бічних дверях з’явився офіцер-гестапівець, і це було знаком, що ми мусімо йти. Я підвівся, уклонився прощально всім тим людям, що збились натовпом у дверях їдальні. Всі негайно, аж навіть якось приспішено й запобігливо відповіли мені. Я пішов коритарем, а одна з пань перепинила офіцера й почала просити, щоб дозволив дати мені теплий светр і кашне. Він здосадувано, непривітно одмахнувся. Проте вже на виході мене наздогнала п. Маруся Гакова й дала рушника та мило. Я подякував, хотів був поцілувати ручку, але подумав, що цей вияв пошани гестапо зрозуміє інакше і через мене завдасть іще неприємностей милій, сердечній Марусині. Виходжу надвір, зупиняюсь коло дверцят авта, ждучи, коли мені наказано буде сідати. Всі відпочивальники висипали на ґанок, знову пильно й стривожено споглядають нас. А та панна, що дала мені цигарки, біжить до авта, наздоганяє офіцера й просить знову дозволу дати светр — отже, зачекати хвилинку. Він одмовив їй, сказавши, що він сам теж без светра. Він сів поруч із шофером (одним з агентів, високим поляком у рудому пальті), я з другим агентом (низьким на зріст, українцем у темно-сірому пальті) сів позаду, де вже стояла моя валізка з рукописами, книжками й друк, машинкою. Авто рушило, — те саме авто, про яке я думав перед годиною, проходивши повз нього, що після війни, якщо житиму, придбаю собі конче щось подібного. В дорозі офіцер питає раптом: чи багато приїхало до Моршина в останніх часах надцніпрянців, відомих мені. Відповідаю, що небагато. Далі запитання: чи давно я в армії, який мій стаж? Відповідаю, що в армії не перебував, лише вважався, як і всі більш-менш здорові мужчини на Радянщині, військовозобов’язаним. Він, вдаючи, ніби не розуміє моєї відповіді, перепитує: чи давно я належу до кадрової армії і яка точно моя ранта? Відповідаю, що письменники взагалі до кадрової армії не належали в СССР (за окремими лише винятками), а я особисто, як майже всі письменники, рахувався в запасі, як військовий кореспондент. Він недовірливо хитнув головою, злегка посміхнувся, повернув голову, коротко й допитливо глянув на мене і більше вже нічого не питав. Коли переїздили річку під Стриєм, я подумав: чи буду ще цю річку назад переїздити? Вона була навдововижу повновода, бурхлива й мутна — почалась осіння повідь. З поданих мені запитань я вже зрозумів, що мені "шиють" щось зв’язане з військом, з війною, щось дуже поважне й погане. З одного боку, це мені надало трохи задьорос-ти, бо жодної провини за собою не почував, з другого — застановило на думці, що треба ще довести, що я не винен.