Але,—змінив він одразу тон і заговорив суворо та грізно,— не думай, тцо ти можеш утекти від мене до свого розбійника! Миша не втече в мене з села, чуєш? Миша не втече!
— Нехай я світа божого не побачу, якщо надумаю втекти від пана, нехай умру без каяття,— мовила Марина, падаючи на коліна.
— Але якщо ти надумаєш обманити мене,— перебив її Пігловський, і голос його понизився до страшнога шипіння,— якщо я тільки довідаюся, що ти переказала хоч одне слово з цієї розмови Кармелюкові,— відразу ж на очах твоїх зашмагаю твоїх щенят, на смерть закатую, собаками зацькую!
— Ой! — не своїм голосом закричала Марина й, обхопивши руками ноги Пігловського, заговорила, задихаючись від страху: —Все... все... не обманю, папочку, не обманю... Порятуйте, не губіть дітей!
— Ну, гаразд,— закінчив Пігловський уже лагідніше,—
вірю тобі. Іди ж і думай про те, чи ти мати своїм нещасним дітям, чи спільниця душогуба, котрому й на небі нема прощення. ' ■ '
Але тому що змучена, знесилена Марина все ще плакала й ніяк не могла підвестися з землі, то Пігловський подзвонив і наказав викликаному дворецькому:
— Підведи молодицю, та не забудь сказати дозорцеві, щоб від панщини її увільнив.
Коли двері за Мариною зачинилися, Демосфен підвівся з крісла й промовив, потираючи руки:
— Ну, пане Адаме, тепер тільки встановити добрий нагляд, а жінка викаже, викаже, хай мене грім уб’є!
Одразу ж був установлений за Кармелюковою хатою й за самою Мариною щонайпильніший нагляд. Ніхто з селян, та й сама Марина і гадки не мали, що за нею й за її хатою невпинно стежать три пари зірких очей, а тим часом вірні сторожі мінялися непомітно для стороннього ока й не залишали убогої хати й на хвилину без своєї опіки. Сам Демосфен, переодягтись, не раз брав участь у нічних обходах.
Та Кармелюк не з’являвся.
Хитрі пани ие залишали Марину без свого впливу; кілька разів заходив до неї батюшка й розмовляв з нею суворо й напучувальио про те, що вона повинна послухатися панів, своїх добродійників, і відступитися назавжди від Кармелюка. •
Пани, з свого боку, виконали обіцянку, яку дали Марині: її вже більше не брали на панщину, ба навіть дозорець став добріший і ласкавіший і, помітивши, що Марина дуже кашляє й сохне, звелів їй пригнати з панського двору корову для тимчасового користування, а пан розпорядився видати ще й од себе мішок пшеничного і два мішки яшт-нього борошна.
Тепер уже й дворище й хата Кармелюкові мали веселіший вигляд. Користуючись своєю1волею, Марина сяк-так поправила, що могла, і на гроші, які залишив Кармелюк, придбала обережно, потроху, щоб сусіди не догадалися, все потрібне.
Неголодні, чисті хлопчики поправилися, повеселіли й тішили материне око. Але самій Марині не пішли на користь ні спокій, ні їжа: вона хиріла й кашляла, а на щоках її з’явилися лиховісні червоні плями. А втім, сама Марина не помічала своєї хвороби: повсякчасний напружений стан душі одвертав її думки. Часто, лежачи на лаві в своїй убогій, але чистій хаті, Марина думала, дивлячись на дітей, котрі тут же працювали коло неї: "Як би добре було і до кінця життя прожити отак, у достатку, в спокої... і на волі! На волі!.."
Саме тільки це слово викликало в її душі таке хвилювання, що обличчя її спалахувало гарячим рум’янцем, а очі займалися вогнем, як свічки. На волі! Мати право жити, як хочеш, робити, що хочеш, іти, куди хочеш. Не знати ні панщини, ні катувань панських. Ох, аж дух захоплює! Дітки кохані, бідолашні, чи знаєте ж ви, яку долю можна купити вам кількома словами: "Пане, дайте мені визвольного листа!" Але зараз же думка її круто повернула в інший бік і радісне почуття змінила болісна гризота. А тим часом, поки вони розкошуватимуть на волі... Він — чоловік... батько — знемагатиме на каторзі... все життя... все життя... а може, й повісять... Умре без сповіді... Стане з усіма гріхами перед страшним судією. Вони кажуть, що й без мене піймають його... Ой, брешуть, брешуть вони. Не кликали б вони мене, не манили б! Він же може ще втекти, врятуватися, схаменутися... покаятися. І щоб вона зрадила його? А гріх... Господь відступився... А пай? — Це слово викликало в її душі чи ще не більший жах. На саму згадку про слова панські, про той страшний тон, яким пан промовив їх, Марина вся здригалася, серце її завмирало, обличчя блідло... а губи шепотіли: "Уб’є... замучить... закатує на смерть!"
— Ой дітки ж мої!—скрикнула вона істерично, пригортаючи до своїх впалих грудей біляві голівки дітей.— Навчіть мене, що мені робити? Щастя вам хочу, волі!! Ой горе, ой недоле моя!
Із усіх цих супротивних почуттів, що шматували Марині серце, проступало найвиразніше одне бажання, щоб Кармелюк не повертався назад.
І справді, немов відчуваючи страждання дружини, Кармелюк зовсім зник не тільки з найближчої місцевості, але й з околиць. Минув місяць, другий. Кармелюк не показувався. Кругом стало спокійно; розбої й наскоки припинилися. Почали доходити чутки про те, що Кармелюк показався то під Вільно, то під Києвом, а то під Варшавою. Пани почали заспокоюватися й вирішили, що гайдамака, наляканий посиленими переслідуваннями, назавжди попрощався з цією місцевістю. Так спокійно минув і листопад. Життя панське, збаламучене появою Кармелюка, почало потрохи входити в своє річище. Заспокоювалося шановне панство і в Головчинцях. Енергія його, дуже піднесена спершу, помалу-малу спала; разом з тим почав слабнути й нагляд за Кармелюковою хатою, а з цим одночасно зменшувалися й панські благодійства для Марини. Тільки Демосфен не вгавав у своїй настійливості.
— Панове,— казав він,— жінка зовсім слаба, гляньте на неї, й весни не переживе. І щоб він не прийшов хоч попрощатися з нею? Сто червінців об заклад, що шельма з’явиться, і ми його накриємо!
Та Кармелюк усе не з’являвся. Настав і грудень.
— Ну, перебуду в тебе свята, пане Адаме,— вирішив, нарешті, й невгамовний Демосфен,— а там і до праці. Видно, шельма десь скрутив собі голову!
— Цілком слушно,— погодився Пігловський,— та з жінкою пора, нарешті, припинити церемонії.
Так у клопоті й чеканні непомітно підкралися різдвяні свята.
Потрапезувавши святою вечерею, все село Головчинці поринуло в блаженний спокій свят-вечора. Деякий час іще блукали по селу маленькі хрещеники, розносячи святу вечерю, але метелиця, розгулявшись, порозгонила і їх по хатах.
Тиша й безгоміння запанували на селі. Мирний, святковий вечір завітав і до Кармелюкової хати.
Тепер вона мала вже набагато веселіший вигляд. Стіни в ній були чисто вибілені, підведені рудою глиною, долівка була застелена маленькими коцями. Перед образами, прибраними вишитим рушником, горіла лампадка, а на покуті стояли кутя й узвар. Стіл був застелений чистим убрусом, і на ньому височіла велика миска з пирогами.
Марина зробила все своїми руками. Це коштувало їй великих зусиль. Страшенний кашель і повсякчасна слабість знесилювали її, але вона перемагала все, щоб дітки її зустріли свято так само, як і інші. Вони ж так давно вже не бачили такої багатої куті!
Тепер, утомлена .непосильною працею, вона спокійно спала на лаві. Голуба прозора тінь від лампадки падала на її худе, змучене обличчя. Воно було спокійне, спокійно було й на серці, в Марини; діти її були неголодні й задоволені, чоловік не з’являвся і там одсовував од її серця тяжку спокусу далі, може, й назавжди. Теперішнім вона була задоволена, а про майбутнє намагалася не думати.;. Менший син Івасик спав уже давно міцно й безтурботно; не спав тільки старший син Кармелюків — Васько.
Сьогодні він хотів, як заведено, піти до хрещеного батька й понести йому святу вечерю. За це, без сумніву, хрещений дав би йому шага, а то й медяника, але мати, злякавшись хурделиці, не пустила його й звеліла зостатися дома. А він уже був зовсім зібрався, навіть і вечерю зав’язав у хустку. І що йому вдіє завірюха? Хіба він маленький? Слава богу — хазяїн! Хлопець став серйозний і притулився до шибки вікна.
Йому здалося, що хурделиця трохи вщухла: "Побіжу подивлюся, може, вже перестала?" — подумав хлопчик.
Він обережно зліз із лави, накинув на плечі свитку, взувся в материні чоботи, відчинив двері й нечутно вислизнув у. сіни. Сінешні: двері були заперті на засув. Хлопчик зробив зусилля й ледве відчинив ^цвері, за якими хурделиця вже встигла навіяти чималу кучугуру. Виглянувши надвір, хлопчик ще раз упевнився в тому, що хурделиця лютувала з усієї сили. Засмучений хлопчик уже намірявся був повернути назад, як нараз його зіркі очі помітили якусь тінь, котра ворухнулася коло повітки. "Хто там?" — хотів був гукнути Васько, але зараз же затаїв дух, ніби хтось підказав йому, що кричати не треба. Тінь тим часом обережно посунулася до хати, і через хвилину Васько виразно вже бачив, що то був високий— чоловік, одягнутий у бекешу і б смушевій шапці. Серце дитини забилося і від радості і від страху.
— Ой, хто то? — вирвався в нього придушений оклик, коли невідомий порівнявся з ним.
— Цить! — прошепотів Кармелюк, хапаючи хлопчика за руку й тягнучи його за собою в сіни.— Не впізнав батька! — І, взяши двері на засув, вій гарячо притиснув хлопчика до себе.— Ти, Ваську, ти? Та який же ти став великий! Хоробрий! Дай глянути иа тебе,—казав вій, підходячи з хлопчиком до відчинених хатніх дверей.— Синку мій, утіхо моя! — Він притиснув хлопця до себе ще раз і вкрив його обличчя поцілунками. — Ждав? Виглядав батька?
— Атож... ні... еге ж! — заплутався увесь червоний Вась-ко, і зрадівши, й зніяковівши від батькової ласки, і нараз, вирвавшись від нього, прожогом кинувся до матері й закричав на все горло:—.Мамо,"мамо! Татко прийшли!
Крик хлопчика розбудив Марину; вона підвелася, сіла на лаві. Та, побачивши Кармелюка, скрикнула ие своїм голосом: "Ой лишенько!" — й схопилася на ноги.
— Марино, жінко, чого злякалася? По впізнаєш мене? Та це ж я, Іван твій, Кармелюк...
Але тому що Марина стояла, немов закам’янівши, і иа обличчі її не було й сліду радості, а тільки самий жах, то Кармелюк додав похмуро:
— А може, не рада?.. Невчасний гість?..
— Лихо ж, горе моє! — простогнала Марина, не слухаю-ли Кармелюка, й, сплеснувши руками, заніміла.
— Лихо... горе...—промовив з гіркою посмішкою Кармелюк.—Спасибі, жінко, за правду. Гай-гай... А я, дурний, летів бозна-звідки, щоб зустріти з вами свято.