Нібито озвався колись у церкві, то всі свічки й погасли від такого голосу, стало в церкві темно, мов у пеклі, і розгніваний батюшка спровадив Прокопа Дудку геть, так що той більше не потикався за поріг божого храму...
То чого ж замовк такий бас?
Думаю — й не годен здогадатися.
І навіть не годен повірити в той бас, бо от сьогодні ж озвався до мене — й лише деренчливі хрипи з грудей. Наче йому, як то кажуть у селі, три чисниці до смерті, наче він уже на тонку пряде. Я не знаю, що таке — три чисниці до смерті, що таке — прясти на тонку, але однаково страшно за діда...
Зажурена, баба Ликора сидить на призьбі, обхопила руками голову так, наче зуби розболілися. Як прибігає на обійстя тітка Секлета, у якої ото наш куток збирається на оденки. Чудно: посеред білого дня зіниці очей в неї, мовби каганці, а руки біля грудей сіпаються, мовби вона силкується втримати оберемок вітру, а вітер усе вивалюється й вивалюється.
Тітка Секлета палахкими каганцями світить на бабу Ликору, наче підпалити хоче.
— Прокіп Дудка приходив? — здогадується.
— Ой, приходив,— стогне баба Ликора.
— То й що?!
— В хаті не застав мене.
— Слава Ісусу Христу! — мовить і теж прита-ковлюється на призьбі.— А ви не боїтеся?
— Зуби от розболілися якоїсь хороби...— кривиться баба Ликора, хоч з ранку зуби в неї не боліли.
— Ай справді, чого вам боятися. Ви свята — божа. Він по-доброму навідувався до вас, по-людському... А я от злякалася, що до мене прийде. Злякалася — й край. І як побачила, що Прокіп іде вулицею, з хати втекла.
— То він заходив до тебе чи не заходив?
— Та кажу, що з хати втекла, не знаю... Злякалася.
— Чого ж ти злякалася?
— А я знаю, що він скаже? А я знаю, чого я злякалася?
— Та й то правда,— згоджується баба Ликора.— Заговорив! Забалакав! Ти ж бач, стільки мовчав, мовчав, а тепер... Наче не до добра. Сама не знаю, чого на душі стало злецько. Прокіп Дудка й мухи ніколи не зобидив!
— Еге, еге, мухи не зобидив, але всякої напасті чекай. Хто знає, що йому на язик спливе?.. Бачите, мовчав, мовчав, а смерть свою за плечима почув, то забалакав. То надумав людям правду сказати про самих людей. Наче наші овечацькі самі про себе не знають. Геть усі одне про одного знають, і самі про себе знають. Хто тебе просив, щоб ти людям очі колов, га? Може, комусь не хочеться чути, може, хтось собі сам уже душу з'їв за ту правду, звідки ти знаєш?
— До кого ж він уже заходив?
Тітка Секлета примовкає на хвильку, далі загинає пальця за пальцем:
— Либонь, до Михтодихи, але ж вона глуха-глу-хісінька, мов тетеря, то не почула... Прокіп Дудка балака до неї, а вона: га? га? га? Отак і прогакала...
— А що Михтодиха? — розсудливо озивається баба Ликора.— Все життя кужеля пряла... Та де ж людина, щоб не без гріха?
— Далі пішов до Нінки Губатої...
— О, Губата чує добре!
— Авжеж. Губата чує добре, то почула... Кажуть, розпасіювалася від його балачок — мов муха в спасівку. Схопила сокиру — й порубала кадубця в коморі, сало тримала в тому кадубці. Далі потрощила діжку, тісто вчиняла в ній, то обруч відскочив — і дризнув у лоб, аж гульомаха вискочила... І шаткувальниця така славна була в неї. Хоч і пащекувата Нінка, а давала мені шаткувальницю, я й свою капусту порала восени... То вона й шаткувальницю порішила сокирою.
— Бо то Нестор Губатий наносив на своє хазяйство, як ото людей наших овечацьких збивали до колгоспу. Нестор і збивав, і по чужих хатах ходив, усе виносив. От Прокіп Дудка випоминає тепер. Ось Нінка й порубала зо зла, бо то все Прокопове, батько його покійний майстрував по селах. Е-е, нема вже тепер таких майстрів, і його самого нема давно.
— Нестор Губатий наносив, а Нінка — спокутуй гріхи? Вона винувата?
— Може, винувата... Бач, не віддала, а порубала зо зла!.. З чужого жила? Жила. З чийого? Таж з Дуд-чиного? А тепер гнівається на нього. Бач, на себе, чи на свого Нестора не розгнівалася.
— На фронті її Нестор, може, в живих нема,— каже тітка Секлета, а в самої лице від задуми сіріє, наче маківка.— А мені таке й на гадку не спало, як вам оце спало... Мовчав, мовчав, а тут смерть свою почув, то забалакав. І як тільки чують свою смерть?..
— Усе живе чує, а як мертве, то вже не чує...
— Надумав правди від усіх допоминатися!.. Це ж скільки він злоби затаїв за душею? Ой, багато,—аж зіщулюється тітка Секлета.— Либонь, цілу гору, бо де хто є без гріха?
— І ти злякалася?
— Злякалася, хоч нема чого боятися. На вивідки прийшла до вас, бабо Ликоро, що за вами знайшов. Ось подумала: може, побігти слідом за Прокопом Дудкою й самій спитати: чого навідувався, що хочеш сказати?
— Прийде коза до воза,— баба Ликора без усмішки. Глянула на мене, зласкавіла: — Слухаєш? Слухай, слухай, бо всі на страшному суді.
— На якому страшному суді? — не втямила тітка Секлета.
— А хіба Прокіп Дудка не страшний суд затіяв? І Для грішників, і для праведників, бо й праведникам страшно.
— Та чи він Ісус Христос безневинний, що судить усіх? Наче всі йому — вже покійники! То в Щблії для покійників страшний суд.
— У Біблії — для живих і неживих. Бо як батюшка вчить? На цьому світі померли, а на тому світі — живі, от! — Усіх судять, усіх.
— І отакого? — киває на мене тітка Секлета.— А як воно ще в мені, ще не народилося — теж судити?
Баба Ликора витирає кулаком сухі очі й каже сердито:
— Не знаю...
Чудна якась балачка, зовсім чудна. Що вони язиками плещуть? Покійники й ненароджені — винуваті, усіх чекає страшний суд. Який страшний суд? За віщо? І де в Прокопа Дудки взялася така сила, наче в Ісуса Христа? Усім випоминає він, усі бояться його. Чуюсь так, що й мене морозець дере по спині: може, і я винуватий у чомусь?
Остережливо дивлюся на бабу Ликору та нд тітку Секлету, дивлюся на пташок на вишнях, и<і сонце в голубому небі. Наче від них чекаю на відповідь, у чому ж я винуватий. Та що скаже? А сам — не знаю, тільки починає здаватись, що й за мною якихось гріхів багато, адже за всіма водяться, за всіма.
Але — що відають про мої гріхи баба Ликора та тітка Секлета? Вони й про свої до пуття не відають! Коли вже хто знає, то тільки Прокіп Дудка, який усім узявся виказувати, якого всі бояться. Треба знайти його — й запитати...
Молоденький та конозистий вихор танцює за ворітьми. Знаю, що не можна до вихора підступати, адже підхопить — і понесе, та мене таке зло бере за гріхи, що не боюся, вступаю у вихор — хай несе. Хай несе у світи, у безвість, у небуття, де ні в кого нема гріхів — ні в дідів та бабів, ні в дітей, ні в тих, які ще не понароджувались, а вже винуваті.
Вихорець танцює, і я перебираю ногами, аж поки вихорець біжить по шляху, зриваючи порохно й солому, закручуючи стовпом довкола мене й над моєю головою. Вихорець ширшає, дужчає, вищає, обертаючись на вихор, біжу у вихорі, мало не засліплений, курява забиває горло й ніс. Вихор зі шляху звертає на вигін, тепер я біжу через вигін, по-пташиному розставивши руки. Волосся на голові сторчма стає, тягнеться вгору, наче й мене ось-ось уже зніме над землею, понад городами й садками, понад селом, і я чую у грудях морозкий вітер, від якого студить і студить серце.
Біжу все хутчій, у скронях паморочиться, в голові замакітрюється, я падаю на землю — й земля довкола мене крутиться з шаленою швидкістю. Здається, що звалюся з землі, так вона шалено крутиться, і я хрестом розкидаю руки, тулюся грудьми, щоб таки не звалитися, втриматися.
І я ж так само шалено швидко кручуся на землі, стрімко лечу, лечу, лечу!
Лечу доти, аж поки земля перестає крутитися, в памороках не паморочитися,— і я, вже не боячись звалитися з землі, розплющую очі.
Де я? Куди заніс вихор? І де вихор?
Вихора ніде не видно, мовби й не було, мовби й не крутив мене в своєму летючому та біжучому стовпі. Цвітуть липи, в липах туркоче горлиця, багатьма струнами гудуть бджоли, так наче то гуде в липовому густому цвіті одна струна. Дерев'яний журавель стримить над колодязем, високо задер баддю на довгій шиї, наче ось-ось зачерпне баддею прозорої блакиті з неба, що схоже на бездонний колодязь. Де я? Це ще Овечаче, а чи мене занесло невідь-куди?
Розплющуюся — і бачу... Скатертина біліє на сливці, наче ту скатертину вихором загублено, дочекається вітру — й далі полетить. Скатертину вишито великими барвистими квітами, схожими на живі... А на гіллі яблуні вишитий рушник висить, трохи далі на грушці другий рушник звисає... Ген блузка в квітках, ген ще якесь вишиття на кущі мальв розквітлих лежить.
Чия це хата біліє за старими липами, чиє це обійстя, до якого вихор прибив і мене, і все це шиття-ви-шивання?
О, на хатньому причілку якась жінка заламує руки до неба. Ця жінка схожа на золоту бджолу, що злетіла з липи, така вогнисто-воскова і лицем, і розмаяним волоссям, і тоненький голос її від розпачу бринить, наче густа бджолина струна:
— О-о-о... О-о-о... О-о-о...
З відчинених сінешніх дверей викульгує якийсь згорблений чоловік з костуром у руці. Та це ж Прокіп Дудка! Оглядається туди-сюди, а потім підступає до куща мальв, товчеться біля нього, обернувшись до мене спиною, мовби ламає квітки. І коли відступає вбік — я торопію.
На мальви нацуплено білу полотняну — в рясному вишиванні — жіночу сорочку, мальви через комір сорочки стримлять так, наче то голова жіноча розцвіла.
Яка ж то голова жіноча розцвіла так?
Ні, то мальви...
Прокіп Дудка ходить поміж тих розвішаних рушників, ось до скатертини човгає, ось уже від скатертини до блузки тупцяє, ось уже зупиняється біля мальви, зодягненої в сорочку. Якісь сусіди вже посходилися на осиний лемент-дзиготіння, бо хазяйка-оса заламує руки й не вмовкає. Прокіп Дудка тримає плечі вигнутим коромислом, задирає корчувату голову — й стоїть, наче кара господня. Губи його тремтять, мовби листя на вітрі. Щось каже — і я знетямлено підступаю зовсім близько, бо ж цікаво.
— Рушник,— тицяє костуром на рушник, що висить на грушці.— Баба Мокрина моя вишивала.
— Рушник,— тицяє костуром на рушник, що висить на яблуні.— Мати Лукія моя вишивала, а вона перейняла від баби Мокрини.
На лицях сусідів очі позастигали, як ластівки в тенетах.
— Скатерка,— показує костуром на скатерку, що висить на сливці.— Баба Мокрина та мати Лукія вдвох вишивали.
Тихо-тихо, вже навіть хазяйка, схожа на осу, вклякла.
Прокіп Дудка обертається до куща мальв, на який сам зодягнув полотняну вишиту сорочку, мовить несподівано плаксивим голосом.
— Жінка моя...