Зі мною був і штабс-капітан Котляревський, ад'ютант командуючого, він краще за мене розібрався...
— І сам попав до нього? Предивна історія, — відверто глузував Осмолов.
Глуха образа туманила розум. З молодих років він, Нікітенко, в армії, випив повну чашу принижень, перше ніж заслужив офіцерські погони. А цей молодик, тільки народившись, одержав чин офіцера, і капітанські погони здаються йому вже старими. А йому поручикові, синові бідних батьків, очевидно, ніколи не бачити погонів капітана. Зрештою, біс із ними, з погонами. Не в цьому щастя. Головне — бути людиною! Добре б утерти носа цьому вискочці. Та як слід. І поручик спокійно, майже байдуже, спитав:
— Давно в армії служите? Мабуть, без року тиждень? Осмолов з цікавістю подивився на вилицювате обвітрене обличчя Нікітенка:
— Ви вгадали. І все ж, якби довелось, я б подумав, перш ніж пускати сина Агаси-хана. А ось ви, хоч і довго в армії, а проґавили... і
— Коли б я зустрівся з вами деінде... Коли б не доручення провести вас... — Обличчя Нікітенка пересмикнула нервова гримаса, голос задзвенів: — Я б знав, як відповісти вам.
— До ваших послуг, поручику, — озвався Осмолов, однак звична усмішка зникла, він якось зразу випростався. — На години дві-три я можу затриматись. Отже, коли й де?
Але Нікітенко мовчав, з ним діялося щось дивне, здається, він і не чув відповіді Осмолова; побачивши групу вершників, які допіру проїхали вхідні ворота, різко натягнув поводи. Татари?! Звідки? І хто там попереду? Знайоме обличчя. І малахай. Так, соболиний малахай!
— Чорти б вас забрали, пане капітане, і ваші жарти! Це ж знаєте хто? — І канчуком оперіщив дончака. Кінь став дибки, дико блиснув чорним смарагдовим оком, скочив убік, поручик круто повернув його і навпростець через майдан помчав до воріт. Осмолов здивовано дивився вслід: що з ним? Дивна, однак, людина! А поручик уже спинився біля воріт, став перед татарами:
— Ласкаво просимо! Салам алейкум!
— Алейкум салам! — чемно відповів Махмуд-бей. — Я пізнав тебе, пане офіцер.
— Ще б пак не впізнати! Знову на базар приїхав? Що маєш продати?
— Ні, базар мене сьогодні не цікавить.
— То, може, ти скажеш, що тебе зацікавило в Бендерах?
Махмуд мовчав. Тоді Нікітенко, мружачись, як від сліпучого сонця, заговорив хрипко, зриваючись на крик:
— Тепер ти даси мені відповідь за все! Насамперед скажеш, де подівся штабс-капітан! Пам'ятаєш штабс-капітана? Він повірив тобі і відпустив. А ти його... Ти і твій брат... Схопили?
— Що сталось, пане офіцер?
— Він ще питає! — все ще мружачись, вигукнув Нікітенко. — Але годі!.. Досить! Ятаган — сюди! Та швидше, Махмуд-бей! Розмови скінчились.
У цей час під'їхав у супроводі чотирьох драгунів Осмолов, підійшли солдати, які охороняли міський в'їзд, і офіцер — молоденький підпоручик з ледь помітними вусиками.
Слухаючи розмову Нікітенка й Махмуд-бея, підпоручик здивувався:
— Чому ви їх затримуєте, пане поручику? Адже я...
— Ах, це ви? Дуже приємно. Проте я хотів би спитати саме вас, підпоручику, хто дозволив вам, не роззброївши, впускати в місто підозрілих? Як черговий по гарнізону, я хотів би одержати на це відповідь негайно!
— Але ж у них лист...
— Який лист? Ви що, підпоручику, забули, що ми нині робимо й де ми перебуваємо?
— Але ж це лист від ад'ютанта командуючого. Ви розумієте, пане поручику?
— Тобто від штабс-капітана Котляревського? — спитав Осмолов, усе більше дивуючись. Нікітенко ж, почувши відповідь, на якусь мить остовпів, потім попросив негайно показати йому листа.
— Де він? У кого?
— Ось він, — сказав Махмуд-бей, дістаючи із похідної сумки шкіряний кисет. — Він тут. — І подав кисет поручикові.
Поручик вихопив його з рук Махмуд-бея і витяг цупкий аркушик паперу. На ньому було всього кілька слів.
Спочатку він нічого не зрозумів і перечитав ще раз. Не вірячи своїм очам, перечитав утретє. Так, ніякого сумніву; листа написано рукою штабс-капітана, почерк свого друга Нікітенко знав: рівний, каліграфічний почерк людини, яка довгий час працювала перебілювачем казенних паперів. І якщо все, що написано, правда... Чи не занадто все так добре, щоб здавалось правдою? Люди, які приїхали разом з сином Агаси-хана, стають аманатами? Тобто заложниками? Вони будуть у таборі росіян, аж поки не закінчиться кампанія за Ізмаїл? Що ж виходить? Виходить, сто болячок йому в печінку, що він, поручик Нікітенко, знову мало не пошився в дурні! Ось що виходить... Але ж украдено коня. Як же це погодити з листом?
Поглядаючи на збентеженого поручика, Махмуд-бей стурбовано спитав:
— Пане поручику, а що відомо про штабс-капітана і його людей? Невже біда яка?
— Про це ти... ти скажи, Махмуд-бей. Де вони? В штабі нічого не відомо, окрім того, що вони попали до рук Селім-бея і... твоїх.
— Моїх? — здивовано перепитав Махмуд-бей. Якусь мить він мовчав, потім гаряче й швидко заговорив: — Це наклеп! Я їх звільнив... їх справді захопив був Селім-бей, але нині вони мають бути в повіті Оран-оглу, каймакам якого мій другий брат — Іслам-бей.
— Ти кажеш... ти звільнив їх?
— Так. Ось і записку написав штабс-капітан... перед своїм від'їздом.
— Я вірю тобі, кунак мій дорогий... — Голос Нікітенка перехопила гаряча хвиля. — Прошу вибачити за образу, що завдав тобі. І того разу я помилився...
— Я все забув, пане офіцер... Однак скажи, чому ти кажеш, що штабс-капітан і його люди в небезпеці?
— Кінь... Ми взяли коня. Пастуха Селім-бея затримано.
— Коня знайшли?! Слава аллаху! — Махмуд зрадів, юне обличчя його засяяло щасливою усмішкою. — А я думав — Селім забрав коня, і його вже ніколи не знайти.
— Однак ми гаємо час, — похопився поручик. — їдьмо в штаб до командуючого... поки він не послав людей до Селіма. — І, звертаючись до Осмолова, Нікітенко ґречно вклонився: — Капітане, прошу вибачити, якщо я завдав вам прикрощів своєю відповіддю. Повірте, не хотів, дуже я був заклопотаний долею друга... А тепер усе гаразд! Щасливої вам дороги!
— Я переконаний, що ви прекрасна людина, поручику, — сказав Осмолов. — А мене... інколи заносить.
— Значить — по руках? І — з богом!
— Ні, я вернусь. Як же мені поїхати тепер? Тим часом офіцери помітили: Махмуд-бей виявляє ознаки нетерпіння. Коли Нікітенко спитав, що це означає, ординець сказав, що треба поспішати, бо його брат Селім на волі, а це може загрожувати небезпекою штабс-капітанові і його людям. Тому він, Махмуд-бей, повинен зразу ж повернутись. Він уже щось придумає там, у степу.
— Добре, їдьмо, — сказав Нікітенко, — ми й справді заговорилися.
Перехожі з цікавістю озиралися на незвичайну кінну групу: попереду офіцери, між ними, в дорогій одежі, — ординець, замикають групу драгуни й татари — вони їдуть теж поряд, в одному строю.
Сіявся дрібний сніжок, сріблив малахаї татар, ківери росіян, хрумтів під копитами, рівно лягав на низенькі покрівлі, вистилав довгу, вузьку вулицю сивою пухнастою доріжкою. їхали мовчки. З вулички вибралися на майдан, тут уже палицею кинути до штабу. Поручик, який коли-не-коли з повагою і неприхованою цікавістю поглядав на молодого ординця, не витримав і обережно торкнувся руки Махмуда:
— Отак зразу й назад?
— Неодмінно, пане офіцер... Підпасок конче добіжить до Селіма й розкаже, що пропав кінь, а пастуха ви захопили. Селім піде на все. Ви не знаєте його, сина Зульфії! Він зроду такий — одчайдушний.
— Послухай, Махмуд-бей: хто навчив тебе нашої мови? — спитав, витримавши невеличку паузу, Нікітенко. Помітивши, як тінь смутку набігла на обличчя татарина, поручик поспішив відмовитись від запитання. Ординець непевно здвигнув плечем: чого ж, він скаже. І сказав:
— Мати... Моя мати. її, зовсім ще молодою, привезли колись у Каушани. Вона тут виросла, а мову свою не забула. І пісні. Та які ж пісні! Я звик до них з колиски...
— Вибач, я не знав, — збентежено мовив Нікітенко.
— Нема вже її, — зітхнув Махмуд. — Отруїли... Може, і Зульфія, Селімова мати. Учитель розповідав. Коли вона вмирала, я на полюванні був.
13
Селище називали містечком, хоч у ньому не знайти було ні одного, окрім ханського, кам'яного будинку, все дерев'яні та саманні, вкриті здебільшого соломою хатини. Вони розсипалися по узгір'ях та улоговинах, криві вулички виходили до Ботні — неглибокої річки, заболоченої, яка завжди в літню пору пересихала.
Жили в містечку ремісники, винороби, а володар буджацьких татар Агаси-хан мав тут і літню резиденцію, проте в теплі зими він залишався в містечку і на весь рік. Ось, мабуть, і все, що було відомо про Каушани. Ще менше росіяни знали про володаря краю — Агаси-хана, до якого тепер їхали. Чутки були різні. Одні твердили, що каушанський воєвода — хитрий і підступний лис, пальця в рот такому не клади — миттю відкусить, а якщо трапиться нагода, то відшматує і всю руку. Казали, що хан намагається вести свою, незалежну від султана, політику, але робить це обережно, побоюючись гніву падишаха, рука якого, як відомо, сягає при потребі дуже далеко. Інші запевняли, що хан — вірний слуга Порти, отже, розмову про перехід на бік росіян чи будь-яку їм допомогу вести з ним даремно...
Пізно вночі загін наближався до Каушан. Чорні стрімкі силуети вершників різко виділялись на залитій щедрим місячним сяйвом, дзвінкій, як бубон, дорозі. Шелестів у придорожніх деревах вітерець, підхоплював і заносив у глухі степові яруги сухий сніжок, порипувала збруя на конях.
Їхали не переобтяжені зайвим вантажем — усе, що везли з собою, віддали старшинам у селах, якщо не враховувати ще дечого, прихованого па всякий випадок.
Ще в повіті Еть-Іссін змінили коней на татарські і не жалкували: татарчуки виявились досить витривалі, вони легко долали чималі степові переходи, причому не вимагали особливого догляду. Кинь жмут сіна, жменю вівса — і гони хоч цілу добу без перепочинку. Правда, незвично було сидіти на низькорослих кониках, найгірше доводилось довготелесому Денисові Орестову. Ноги його майже волочились по землі. Над ним кепкували, радили зробити сідло вищим або краще — це придумав Стефан — вмоститись по-турецькому, як на кошмі. Та він не ображався, навпаки, погладжуючи тонкі сивуваті вуса, разом з усіма підсміювався, радий вільному вітру, розлогому степу і, звісно, тому, що ось уже кілька діб його командир, бригадир Катаржі, виявляв до нього певну турботу, кілька разів запитував, чи відпочив, і взагалі жодного разу не образив.
Їхали нічним степом.