Він розказав про паші задуми дивізійному начальству. А командиром дивізії був словацький німець. Він викликав до себе командира полку і дав наказ послати дві роти есесівців, щоб нас заарештувати. Я про це довідався першим, як начальник штабу. Одразу скликав офіцерів і повідомив їх, що нас викрито. Повідомив я про це й партизанів. Та есесівці чомусь не прийшли, а наш полк було спішно переведено в іншу область. Ми прибули до Єльська. І ось несподівано прилітає сюди генерал авіації Кіцінгер, скликає нараду. Були присутніми на ній командир словацької дивізії і командир нашого полку. Мене теж було запрошено на цю нараду, але коли я з'явився, мені не дозволили зайти в кімнату. Я стояв за дверима і чув, як Кіцінген люто кричав на командира дивізії і командира полку: "Що творять ваші офіцери? Що творять солдати? їздять до партизанів у гості, приймають їх у себе! Це вже більше не солдати! Це більшовицькі бандити. Я сповіщу про це словацькому урядові".
Потім генерал спитав за мене, як я поводжуся. Командир полку відповів: "Сотник Налепка справляється з службою".
"Стежте за ним,— наказує Кіцінгер,— пильно стежте".
Він, очевидно, вже дещо чув про мене.
Після наради Кіцінгер відлетів, а ми виїхали на операцію проти партизанів.
Нам було вже відомо, що в цім районі діють сабуровці. Ми хотіли налагодити зв'язок з їхнім штабом, щоб вчасно їх попереджати і передавати важливі відомості. Цю справу ми доручили капітанові Чембаліку Юзефу.
Чембалік сів у сани й поїхав в напрямку села Картеничів. Біля мосту поблизу Злодіна його взяли в полон партизани і направили до Сабурова. Сабуров визначив день і час зустрічі, вибравши для цього місце біля села Ремезів. Два рази ця зустріч зривалася з нашої провини, бо ніяк не можна було вирватись. Командир полку вже мені не довіряв. Дуже стежили за мною й німці.
Але ми все ж таки про наступ німців вчасно попередили Ковпака, який стояв тоді між Прип'яттю і Дніпром. Попередили і Сабурова. Ми з ним листувалися. А тим часом проти мене й моїх товаришів почалося слідство. Нас обвинувачували в зв'язках з партизанами, але водночас побоювались брати під арешт, бо коли б вони це зробили, в полку могло б статися заворушення. Командування вирішило поодинці відсилати нас до Словакії, а там уже нас судили б як зрадників. Я це добре розумів.
Одного разу начальник штабу дивізії викликав мене телефоном.
"Вам краще б поїхати додому,— став він мене умовляти.— Ви не бійтеся, вас не судитимуть. Адже всі такі справи знаходяться в руках словацьких людей. Я сподіваюся, що ви, як офіцер, виконаєте мою пораду".
Я відповів йому, що суду не боюсь, бо ніякої провини за собою не почуваю. Але й не обіцяв йому повернутися до Словакії. А тим часом ми підготували в Єльську групи, які мали перейти до Сабурова. Та план і на цей раз не вдалося здійснити, бо партизани, які мали ждати нашу артилерійську групу, прийшли до села трохи зарано. А місцевий староста повідомив про це командування. Одразу здійняли бойову тривогу. Та я, а зі мною офіцери Катін, Лисак Імріх та ще один вояк — Петер Бенко-вич — вирішили перейти в цей день на бік партизанів, хоч би там що. Про наше бажання ми повідомили листом Сабурова. Товариші чекали мене з осідланими кіньми аж до півночі, бо я ніяк не міг вирватись раніше. Поїхали ми до села Ремезів. Там нас зустрів Сабуров. З того дня ми тут. Цей перехід відбувся вночі проти 15 травня цього року. Оце і все,— закінчив свою розповідь Ян Налепка.— А про те, як ми воювали з німцями, почуєте сьогодні на нараді. Гадаю, прийдете,— і він знову набив свою люльку тютюном, сів у човен і, не вихлюпуючи з нього води, поплив до півострова, де горіло багаття, де дві єврейки-кравчихи шили словацьким воякам і офіцерам трусики з парашутного шовку.
ТАК ВОЮВАЛИ ВОНИ З НІМЦЯМИ
Командири всідались на траві, курили, жартували між собою. Серед них були й словацькі офіцери Налепка, Катін і Лисак.
Першим на цій нараді виступив Іван Олександрович Ар-тюхов.
— Двадцять шостого червня,— почав вій,— загонові було дано завдання лишитися в районі Шугалі, Данилевичі і Рубіж. Двадцять сьомого червня в села Дубницькі хутори, Борове, Картеничі, Данилевичі почали прибувати німці й мадьяри. Ми разом з капітаном Налепкою вислали в засідки бійців. Тричі йшли на нас в атаку п'яні мадьяри, і нам, під натиском переважаючих сил, довелося відступити в район Тонежа, а потім па Сологубівку.
В районі Тонежа ми вивели з ладу двадцять п'ять машин противника, одну танкетку і одну легкову машину. А в Сологу-бівці нами знищено вісім автомашин. Тоді німці кинули проти нас великі сили, щоб оточити паш загін і знищити. Довелось маневрувати. Між Боровим і Марковськимп хуторами ми теж підірвали дві машини. Противник почав тоді пускати вперед мотоциклістів. Партизани прозвали їх "смертниками". Ото їде мотоцикліст по одній колії, а повертається по другій. Тільки після такої перевірки німці пускають колону автомашин. А наші партизани стали робити так: мотоцикліст проїде, вони замінують одну колію, а коли повернеться назад — замінують і другу. Сидимо ми в сосняку, стежимо.
Ось їдуть дорогою п'ятеро німців, за ними суне автоколона, за автоколоною підводи, а ще далі женуть худобу. На деяких грузовиках — і німці, і телята молоденькі. Ми стежимо. Міни в нас поставлені на електродетонатор. Пропускаем^ піших, пропускаємо кілька автомашин, а тоді п'яту чи шосту підриваєм. Вся колона одразу спиняється. Передні машини завертаються назад і теж підриваються. Німці такі були налякані, що сідали верхи на телят там же, на машинах, щоб швидше втікати.
Цю дорогу навіть під час бою мінував боєць Столяренко. Забили ми тут 70 есесівців. А всього за ці дні ми знищили 213 ворожих солдатів і офіцерів. Наші втрати такі: двох бійців убито і одного поранено. Серед убитих один словак. Ще один словак занедужав на тиф.
А тепер про німців.
У Симоновичах ми наскочили на них саме тоді, коли вони грабували в селян полотно й одежу. Я скомандував: "По фашистах — вогонь". Три вантажних машини і одна легкова залишилися на місці.
— Розкажіть про тактику німців у цих боях,— просить Сабуров, пихкаючи люлькою.
— Німці широко використовували авіацію. Особливо багато скинули бомб у районі нашого табору, біля Уборті. Не тільки авіація, а й батарея їхня чотири дні вела артилерійську підготовку. Сюди командування кинуло свої найдобірніші частини. Наступали дуже обережно. Пройдуть кроків з двадцять, заляжуть і починають обстрілювати. А коли вдерлися до табору, виявилось, що там нікого нема. Правда, ми, залишаючи курені, вивісили таку табличку: "Загін пішов бити двоногих звірів — фашистів". Вони зі злості спалили там все, спалили й цю табличку. Рухалися німці переважно по дорогах, прочісували ліси, але заходити далеко в глибину боялися. Ми це використовували.
З населенням поводились жорстоко. Багатьох виганяли до себе в рабство. Часто глумились над людьми. Так, у Боровому захопили дівчат, примусили їх танцювати, а потім, загрожуючи їм розстрілом, погнали до куренів. Там же ми натрапили на 15 жінок, розстріляних у болоті. Піймали німці матір одного з наших партизанів і наказали їй:
"Веди до сина!"
Мати відмовилась. їй почали викручувати руки, але мати була незламна. Кинули її німці в хлів, щоб уранці ще допитувати, а вона вночі втекла до лісу.
У селі Жмурпому затримали німці чоловіка. Він теж відмовився показати селянські курені і, знаючи, що його мучитимуть, кинувся в річку, щоб утопитися. Німці його витягли, а потім прив'язали до кінського хвоста і тягли по землі від Жмурного до Локниці.
Борове німці спочатку бомбили, а потім пішли на нього в наступ... з музикою. В селі горіло щодня по дві-три хати.
Під час маневрування і боїв настрій у бійців був добрий. Але біда інша. У багатьох попріли ноги. Весь же час у воді, в болотах. З харчуванням теж погано. Бувало так, що по два дні нічого не їли. Живилися тільки чорницями. Але, незважаючи на все це,— ніяких нарікань. Стійко билися не тільки ті партизани, що воюють давно, а й молоді, які вперше оце побували в боях.
Німецькі льотчики скидали з літаків листівки. Наші хлопці підібрали кілька штук, читали й сміялись.
— Цікаво, про що вони писали?
— Та ось. Я захопив з собою одну, щоб вам показати.
— Послухаємо,— сказав Сабуров.
— "Партизани! Ваше становище уже безнадійне. Ви оточені у ваших місцях. Великі загони, які були зв'язані з Москвою і забезпечували вас, пішли собі, покинувши вас напризволяще. Ваші товариші з села Буйновичів передають вам великий привіт.
Малець Мирон, Воєнець Григорій
Живуть добре. Харчування хороше, причому одягнені і взуті. З ними добре поводяться. Здавайтесь! З цією листівкою в руках ваше життя буде забезпечене".
— То наші бійці читають і сміються? — запитує Сабуров.
— Сміялися, товаришу командир.
— Правильно! На гачок їх не візьмеш. Хлопці бувалі, обстріляні.
— На цьому я, мабуть, і кінчатцму,— сказав командир Ар-тюхов, сідаючи на своє місце.
Слово взяв капітан Налепка:
— Ми вели бій з противником на шляху в районі села Дани-левичів. І завжди, коли йшла група Артюхова, я виділяв і своїх вояків. Але траплялися непорозуміння. Так, Лельчицький загін обстріляв моїх солдатів, і вони дуже нервували після того.
Наша словацька форма нам заважає. Як до села або до куренів підходимо — населення розбігається. Ми зрозуміли причину і стали ходити тільки з бійцями Артюхова. Важко було й з харчуванням. Мої люди ще не звикли до таких умов. Не доводилось їм бути стільки під дощем, спати па землі, голодувати. Один занедужав на тиф, у іншого — запалення вуха. Але я гадаю, що вояки мої загартуються.
У бою біля села Данилевичів наша група підпустила противника на ЗО—50 метрів і відкрила по ньому вогонь. На правому фланзі були мадьяри, на лівому — німці. Під час бою вони пробували нас оточити, але ми розгадали їхній намір. Командир рою Еміл Гочал забив 12 гітлерівців. Своїм вогнем він стримував противника, прикриваючи відхід товаришів.
Добре виявили себе кулеметники — перший номер — вояк Поклемба Юзеф, другий номер — Штраух Стефан, третій номер — Кухта Михайло. Вони хоробро відбивали атаки мадьярів. Потім довелося їм змінити позицію, але на новім місці незручно було стріляти, низьке місце попалося.