Дуже швидко вся людність обертається на ситників і починає винищувати саму себе.
Удар дзвону, що прогримів на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, зігнав голубів з пам’ятника Воронцову, які мирно щубралися на його голові. Журналіст кинув оком на свій годинник, сказав:
— Сьома…
Я дивився вслід хлопцеві, все ще відчуваючи потиск його міцної руки. Озвався до колеги:
— Ти казав про вірш…
Товариш мій сховав у целофановий пакетик словник і витяг звідти аркуш.
— Тільки не подумай, що я претендую на пріоритет, — мовив він з усміхом. — Але цей вірш я писав за тими ж мотивами, що й ти свою "Звірину…" І думав так само, як і ти. Правда, я тоді ще не знав до пуття рідної мови, тому написав російською. Хоча це й не врятувало мене від в’язниці.
Я простягнув руку до аркуша, але він сказав, що сам прочитає. Вірш називався "Пєсня бєсов".
Різниченко почав своїм добре поставленим тенором:
Мы, бесы, славно веселилися,
в Россию, мать таку, вселилися,
слюною брызгая, мы тешимся,
всехзаражая нашим бешенством!
Как занялись душ перековками,
Погналиверных на церковки мы,
руками их кресты срываючи,
их ртами "каки" изрыгаючи!
Слухаючи, я дивився на собор, від якого ми були кроків за п’ятдесят. Раптом над ним хилитнувся простір, упав і полетів униз хрест зі шпилю храму, потім почала валитися дзвіниця разом з дзвоном, від якого ще чулося гудіння. Потріскалися й зруйнувалися могутні стіни, і враз пилова хмара укутала руйновище. У тій хмарі стали проступати обриси лускатої однорогої тварини на довгих ногах — священного звіра Вавилонського храму Мардука. Видиво було таким чітким, що мені здалося, ніби я вдихнув пилу. Це не були кадри кінохроніки про руйнування церков, бачені колись мною і викликані з пам’яті Різниченковим віршем. Це було щось інше — реалістичніше ніж сама подія. У пилюзі метушилися істоти, схожі на людей. Це таки люди, але зовсім маленькі, — по пасок сучасній людині. Я їх уже десь бачив — авжеж бачив — це були персонажі з мого сну, які намагалися поставити сторч велетня-боввана з золотою головою. Тим часом у мене нижче грудей ворухнувся якийсь клубок. То прокинувся звір у мені. Я окинув поглядом сквер, затримав очі на столі, де за шахівницею сиділо кілька чоловіків, тоді знову перевів погляд на руйновище. Але на тому ж місці, як і до видива, стояв великий храм, відбудований громадою Одеси. Отже, звір у мені реагував не лише на живих темних, а й на їхні фантоми в моїй пам’яті. Щойно мені дано було побувати не тільки на місці і під час руйнування споруди, а й побачити програму її руйнування. Я побував у світі причин, на початку апокаліпсису, коли діти Мардука тільки приступили до нищення стовбура християнства — православ’я.
Тим часом крізь гомін близької вулиці лунали слова мого товариша:
А мы и сами удивляемся,
что на веревках не качаемся,
что всех прикончив, не кончаемся,
хотя людьми не притворяемся:
Ведь мы рогов своих не тратили,
мы просто всех вас орогатили,
кто ж быть хотел святым ли, правым ли,
тем помогли мы — в рай отправили.
По цих словах у пам’яті майнула цитата з документа, який надіслав мені з Алушти мій друг Віктор Хилінський — один із шанувальників моїх досліджень "І бачив я звірину…" Це був наказ голові ВЧК Дзержинському, що його оприлюднили в "епоху гласності".
"№ 13 666 / 2
В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией.
Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше.
Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады".
І тут я завважив, що Різниченко не дивиться на аркуш, а читає з пам’яті:
Но если ангелы небесные
Прервут нам игры наши бесные,
Мы в наше пекло эмигрируем!
...Или в безрогих мимикрируем!
Він склав учетверо папір і дав мені. Потім подивився уважно і сказав:
— Ти не схожий на себе.
— Чому? — поцікавився я.
— Що з твоїм обличчям?
— Я ж казав — хворий. Тільки зараз помітив?
— Ти — про оті свіжі шрами? То таке діло… Затягне. — Він витяг з нагрудної кишені люстерко.
— На ось, глянь.
Із дзеркальця на мене дивилося вселенське зло. На мить я відсахнувся від свого зображення. Це справді був не я, а мій звір, який хоч і сховався у підсвідомості, проте залишив свій відбиток на моєму лиці і в моїх очах. Першим рефлексом було усміхнутися і в такий спосіб позбутися того страшного виразу. Але м’язи обличчя не корилися. Це тривало якусь мить, мені ж здалося, що минула ціла хвилина.
— Ну, так це ж інша справа! — широке лице Різниченка вкрила добра посмішка. — А я вже був подумав, що в тебе вселився той, про кого я читав.
Я ще раз глянув у люстерко: тепер на мене дивився чоловік середнього віку; на лівій частині обличчя в нього поблискували плями від недавніх виразок. Майнуло в голові, що якщо відростити бакенбарди, то тих плям не буде помітно. А ще я подумав, що тридцять років тому, коли писався вірш, навряд чи хтось міг би подумати про бісів, і що вони — біси, коли закінчиться термін їхнього шабашу, так легко мімікрірують у безрогих і привласнять усе, що їхні раби створили протягом трьох поколінь. У них у руках тепер не зотлілі догми вигаданої ними ж моралі, а важілі багато впливовіші — гроші. Вони купують усіх і вся, а головне — закони.
Раптом Різниченко поцікавився:
— А нащо тобі той нещасний? Ну, про якого писав Ігор…
— Схоже, він цілий місяць носив у собі емігранта, — відказав я.
Колега, поміркувавши, попрохав:
— Поясни.
Я процитував:
— Ноеслиангелы небесные прервут нам игры наши бесные, мы в наше пекло эмигрируем!.. На жаль, між їхнім пеклом і нашим світом існує чимало каналів і "бєси", про яких ти пишеш, завжди відвідували нас, немало таких гостей і тепер з’являється. Допомагають їм ті, що перефарбувалися, чи, як ти пишеш, "мімікрірували".
Добродушно-іронічний вираз на лиці мого друга раптом зник; воно стало зосередженим.
— Це щось із області фантастики? — поцікавився без тіні іронії.
— Скоріше з області містики.
— А що таке містика?
— Ну, те, що насправді існує і підтверджене тисячами фактів, але не може бути пояснене жодним з відомих людині інструментів пізнання. — Мені згадалися мої зустрічі з темними на межі з астральним світом, жах, який спершу мене охоплював, і збайдужіння, а потім і зневага до них, яку я не приховував, коли вступав з ними в діалог. Я додав: — Це та ж реальність, але досі ні ким не пояснена.
Несподівано від Різниченка долинув уривок з пісеньки "Гоп, кумо, не журися…" Він витяг з кишені і приклав до вуха телефон.
— В центрі я… — сказав. — Гаразд, зайду, куплю.
Ми піднялися.
— Дякую за словник, — сказав Олекса.
— А я тобі — за вірш. Вставлю його в нову звірину", якщо жити залишуся. Ти не проти?
І тут я, несподівано для себе, запитав:
— Олексо, тобі ні про що не каже ім’я молдавської поетеси Маріци… — я назвав прізвище. — Адже Кишинів від вас зовсім недалеко.
Він помовчав, щось згадуючи, потім озвався:
— Хтось із наших її перекладав… Не пригадаю хто. Якщо треба, я з’ясую і дам знати.
— Не варто. Забудь.
Я не поспішав полишати сквер і дивився вслід моєму другові, що перевальцем віддалявся. Він мав постать боцмана. Принаймні, таким я уявляв собі зверхника над матросами — міцної статури, не метушливого, літнього чоловіка.
Перед тим як піти, я підвівся і уважно оглянув сквер. Пильність знедавна стала рисою мого характеру. До того ж звір у мені, хоч і не був активним, але й не зник.
І тут від собору долинув гомін — на майдані, навпроти брами зупинилася невелика колона з червоними гаслами і прапорами.
"Схоже, якась ліва партія, — майнуло в голові. — Теж мені, знайшли місце…"
Кілька чоловіків середнього віку відділилися від гурту і зайшли до храму. Я очікував, що ті, котрі залишилися, почнуть мітинг. Проте люди змішалися, про щось мирно гомоніли. Прапори і транспаранти притулили до стіни. Це були старі і дуже старі люди з обличчями кольору ракушняка. Зблизька ж, коли я підійшов, то завважив, що лики їхні були обтягнені пожовклим пергаментом. Вони прийшли у світ ще на початку минулого століття. І попри те, що це були чоловіки й жінки, геть старі й не дуже, потворні і шляхетні, їх поєднувала одна спільна риса — на обличчі кожного з них відбивалася одержимість — полум’яне прагнення чогось. Усі вони були темні, хіба що крім кількох діток — онуків, яких вони привели з собою. На мить примарилося, що я проходжу повз цвинтар, де кучкуються мерці; звідти, як мені здалося, війнуло зотлілою плоттю. Але клубок колючого дроту в мені, який досі не робив спроби вирватися назовні, свідчив, що то були не прибульці з Орбу, а темні світу цього. Вони мене впізнали. Ну, не вони — земні, а та астральна складова їхньої аури, яка перебуває у постійному контакті з Темним сателітом планети. Всі вони, крім їхніх онуків, провели мене ворожими поглядами. Чому ворожими? Переконаний, вони й самі того не усвідомлюють. Їхніми очима дивився кадебіст Бутко і його поплічники — мешканці похмурого сателіту. Раптом до свідомості долинули слова пророцтва; вони линули разом із низьким чоловічим голосом, що їх промовляв, з того виміру, де рятувалася моя сутність у час вальпургієвої ночі. "І бачив я звірину, яка з моря виходила, і мала вона сім голів і десять рогів. А на головах у неї були богозневажені імена…" Я справді бачив звірину… Ні — те що від неї зосталося. Незабаром вона зовсім відійде в потойбіччя, а людей мучитиме вже не вона, а лиха пам’ять про її діяння. Я знав з пророцтва: через тридцять шість поколінь звірина знову буде випущена з безодні — тепер уже востаннє і на короткий час.
Якщо внутрішній охоронець був спроможний ідентифікувати земного темного і безпомилково розпізнати прибульця з Орбу, то мені, щоб запримітити у вуличній метушні звичайного філера, треба було виявити неабияку пильність. Я підходив до кіосків, купував газети, водночас спостерігаючи, чи не причепився хвіст. Скоро, проминувши Преображенську вулицю і вийшовши на Грецьку площу, сів у маршрутне таксі, що саме від’їжджало. А тим часом з голови не виходило: чому біля храму зібралися ті, хто три покоління тому винищив геть усіх священнослужителів великої імперії і більшу частину храмів?
РОЗДІЛ 12
До будинку, де жила моя сестра, залишалося метрів двісті, коли я вийшов з маршрутки і, віддалившись від головної магістралі, пішов дворами.