На радощах він заправив ще раз кавоварку і, очікуючи, поки потече з трубочки, сказав:
— До мене причепився якийсь дивний сон. Уже дві ночі поспіль у той самий час перед світанком сниться, немов би я в компанії кількох людей супроводжую з під’їзду старовинного багатоповерхового будинку чоловіка, одягненого наспіх (у плащі на спідню сорочку). Чоловік від потрясіння ледь тримається на ногах. Ми заштовхуємо його в криту машину з ґратами і сідаємо обіч нього. Машина довго петляє нічними вулицями і нарешті в’їздить у внутрішній двір великого будинку. Далі ми — всі в чорних шкіряних пальтах, виводимо чоловіка з машини і супроводжуємо в підвал з багатьма металевими дверима. Там вштовхуємо в одну з камер і четверо хапають його за руки, а п’ятий — єдиний поміж нас озброєний малокаліберною рушницею, наставляє дуло до потилиці і натискує курок. Чується ляск у порожнечі камери; чоловік падає й вислизає з наших рук... І зразу ж картина повторюється. Той самий під’їзд. Але цього разу виводимо високого худого чоловіка, теж одягненого наспіх. Чоловік знає, куди його ведуть і лає нас останніми словами... В підвалі нам доводиться докласти чималих зусиль, щоб він не дуже сіпався... І знову — під’їзд старовинного багатоповерхового будинку. Тепер ми не виводимо — виволікуємо здоровенного чолов’ягу, п’яного до нестями. Той же маршрут, та ж сама камера. От тільки запах алкоголю — я його й зараз відчуваю, що сильно тхне зі свіжої дірки в потилиці... Та найгірше — сон в деталях повторився. Сьогодні я навіть помітив, як у якомусь із вікон того ошатного будинку відхилилася фіранка і на мене — одного з п’яти в шкуратянках — упав чийсь жах.
— Приготуйтесь до гіршого. Сон цей ви бачитимете тепер щоночі, — зауважив я і оповів свої передсвітанкові марення.
Зачахкала кавоварка. Ми мовчки випили по чашечці кави, а тоді знову заговорив Михайлюк:
— Виходить, що з землі ми піднялися нормальними людьми, а повернулися після ширяння над міражем закомплексованими.
— Авжеж. Міраж, чи що воно там, не лише підживляв нас стражданнями під час польоту, а й на дорогу добра того у вузлик зав’язав.
За кілька днів Михайлюк поскаржився, що страхітливий сон не тільки не відчепився від нього, а навпаки — обріс новими подробицями. Наприклад, колега вже знав, що будинок, з якого виводили тих нещасних, був шестиповерховим. У ньому був і ліфт, але він не працював, і п’ятеро в шкірянках піднімалися широкими сходами на другий, третій і четвертий поверхи. Михайлюк навіть пам’ятав обстановку всіх трьох квартир. То були помешкання інтелігентів — багато книжок, таке інше. З кожним новим сном він довідувався щось нове і про людей. Але про те нічого не оповідав.
Якось після роботи Михайлюк запросив мене в свою машину і, поцікавившись, чи не маю нагальних справ, повіз у центр міста... Якийсь час ми їхали по проспекту, а потім він повернув праворуч, за квартал — ще раз праворуч і метрів за двісті спинив машину на тихій вулиці біля гарного старовинного будинку.
— Це він, — мовив Михайлюк, не поспішаючи виходити. — Щораз після сну мені здавалося, що я його десь бачив. А вчора нарешті згадав, де саме... Я народився й виріс у цьому місті і, отже, колись проходив повз нього. Але тільки проходив. Всередині не бував жодного разу. Я вирішив задіяти вас у цій справі, щоб перевірити себе... Слухайте деталі зі сну: дві сходинки перед парадним витесані з каменя, перша вищерблена посередині; ліфт старовинний — шахта ліфту обтягнута сіткою; сходи широкі; перила обабіч сходів — фігурні з дерев’яним поруччям. Будинок на шість поверхів... Ага, "чорний ворон" стояв тут, де припаркувались ми.
Ми вийшли з машини і попростували до великих дверей, зроблених з дуба чи модрини. Біля них, справді, було два широкі кам’яні східця, але щербинки я не помітив. Як виявилося, її було акуратно забетоновано. В широкім коридорі, що нагадував фойє, був ліфт з металевими дверима і темно-зеленою сіткою, що обтягувала шахту. Ми стали підніматися сходами, спираючись на товсті поручні. Перила — з гнутої сталевої смуги і не приварені, а приклепані; їх, либонь, виготовляли ще до того, як було винайдено зварювальний апарат.
Піднялись на другий поверх і спинилися в просторому коридорі з чотирма високими дверима. Михайлюк показав на одні — оббиті чорним дерматином.
— Та ж сама оббивка, — сказав і, наблизившись, став уважно роздивлятись.
Дерматин хоч і був цілий, проте в багатьох місцях полущився і там проглядалася тканинна основа.
— Авжеж, це ті двері, — тихо підтвердив колега. — Тут брали першого з трьох. Коли виводили, жінка його зомліла, а двоє дітей — одне зовсім мале, друге старшеньке, визирали зі спальні, як перелякані на смерть звірята... До речі, спальня тут праворуч від великого передпокою... Другого брали поверхом вище і над цією ж — він кивнув на чорну оббивку — квартирою. Там були тоді багаті — різьблені з дуба — двері. Правда, всередині обстановка виявилася злиденною. Книжки горами лежали на підлозі. Чоловік — з усього діяч мистецтва чи літератури, мешкав один у трикімнатній квартирі. Він знав, хто по нього прийшов і не те що не запобігав перед ними, а й поносив їх останніми словами. Де в нього тільки й бралося стільки тих лайливих слів?!
На третьому поверсі справді двері, про які казав Михайлюк, виявились різьбленими, з дуба, схожими на ті, що на парадному вході. Товариш мій, здавалось, аж зрадів з цього.
— Отже, сон мій колись був таки дійсністю, — сказав він. — А цей худий з третього, одягаючись, ніби ненароком скинув зі столу гасову лампу (мабуть, вона в нього була на випадок, коли не стане світла), а тоді кинув у неї недопалок. Якби то був бензин, згоріло б усе. А гас погасили.
— От що за двері на четвертому поверсі, не пригадаю, — казав Михайлюк, піднімаючись сходами вище. — Але знаю напевне, що підлога там була не з керамічної плитки, а дощата. Дошки-бо дуже рипіли під ногами.
Та, як виявилося, підлога на четвертому поверсі була вкрита поліхлорвініловою плиткою. Сумніву не було — струхлявілі дошки, мабуть, замінили на плитку уже в наші дні. Михайлюк не впізнавав коридору з чотирма дверима — двома прямо, навпроти ліфта, двома з протилежних боків. Усі вони були стандартні, клеєні, такі як зараз ставлять в нових блокових будинках. Зрештою, він підступився до одвірок і став уважно роздивлятися штукатурку. На ній проглядалися ледь помітні шпарини. То були контури колишніх, значно вищих дверей. Поверх цей (як потім виявилося, також два над ним) зазнав капітального ремонту.
— Тут була величезна однокімнатна квартира, — озвався Михайлюк. — У ній мешкав чи то архітектор, чи графік якийсь. Стіни-бо від підлоги до стелі було завішано естампами, дереворитами, на підвіконні стояв макет будинку... Двері лишались незамкнені, навіть злегка прочинені, хоч і була глупа ніч... Тут очікували гостей. На великому круглому столі стояло десятка зо два пляшок, деякі вже порожні, інші наполовину; тхнуло оселедцем і цибулею. Господар напівлежав у єдиному кріслі біля столу, щось белькотав... Великий, гладкий і зовсім лисий. На ньому був синій шевйотовий плащ. Здавалося, він сидить не у власній квартирі, а на вокзалі... І поїзд прибув. Чоловіка волокли сходами вниз, він губив черевики й ніяк на те не реагував.
Ми піднялись на п’ятий і шостий поверхи. Вони нічим не відрізнялися від четвертого. Коли вже повертались, почулося гудіння — нагору повз ліфт. Він спинився на майданчику четвертого поверху, де ми якраз і опинились знову. З ліфту вийшла жінка — десь такого ж віку, як і Михайлюк. Повна, гарна блондинка; білому тілу, здавалося, затісно було в джинсовому сарафані. Вона ковзнула по нас поглядом — по мені неуважним, по Михайлюкові зацікавленим.
— Перепрошую, — звернувся до неї колега. — Ми шукаємо квартиру Шостацьких, — чи є такі у вашому домі?
— На перших чотирьох поверхах немає, — відказала жінка, прямуючи до квартири, в якій колись мешкав архітектор. — А на п’ятому й шостому — не знаю. Там нові люди.
— А ці, що на перших чотирьох, давні, мабуть, пожильці?
— Та одвіку тут живуть... — Жінка не поспішала відмикати двері.
Михайлюк її чимось приваблював. Це видно було неозброєним оком.
— Ви теж давно тут? — запитав Михайлюк.
— Відколи вийшла заміж. Ця квартира дісталася нам від діда мого чоловіка. — Зелені очі жінки затуманило. — Колишнього чоловіка...
Вона відімкнула і штовхнула двері.
— Може, завітаєте? — подивилась нерішуче на Михайлюка.
— Хіба що на одну хвилину, — відказав Антон Кузьмович, ніяковіючи.
У просторому передпокої приємно пахло туалетним милом і парфумами. Жінка поклала на трельяжний столик сумочку і повела нас у кімнату. Це, власне, був зал, квадратів на двадцять п’ять, серед якого стояв старовинний круглий стіл, вкритий білим обрусом. Михайлюк прикипів поглядом до товстих, фігурно виточених ніжок. Лице його мінялося. Ту його внутрішню зміну вловила й жінка. Але по-своєму: їй, здавалося, стало соромно своєї повноти.
— А дід вашого колишнього чоловіка де працював, не скажете? — поцікавився колега.
— Ви знаєте, вони не казали. І батьки чоловіка, і сам дід уникали балачок на цю тему. Пенсіонер, то й пенсіонер... Правда, пенсію йому платили велику.
Я хоч і стояв поруч, але жінка мене, здавалося, не помічала. Увагу її було прикуто до Михайлюка, його зграбної постаті, мужнього лиця. Між тим товариш мій, окинувши пильним поглядом високі стіни, обклеєні блакитними шпалерами, багатий килим над розкішним диваном-ліжком, зауважив:
— А ви не відстаєте від моди, — і кивнувши на круглий стіл, додав: — Зараз полюбляють старовинні меблі.
— Це не від моди, а від безгрішшя, — відказала простодушно жінка. — Вже б давно замінила це одоробло...
— Не кажіть так, — заперечив Михайлюк. — У ваше просторе помешкання не впишеться жодна сучасна мебля... Ви дозволите ближче глянути на це унікальне творіння?
— Та будь ласка... — Жінка підійшла до столу і відкотила скатерку.
То було справді творіння. Товстелезні, ідеально виточені ніжки, внизу схожі на дзиґи. Стільниця — площею щонайменше два квадратних метри, щоправда з попсованим лаковим покриттям. На ньому було знати і сліди праски, і кружальця від пляшок, і сліди ножа.
Михайлюк уже опанував себе і уважно роздивлявся поліровку.