— Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа міг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатаніє бидло! Пан офіціал згоден?
— О, звичайної Я зараз доповім його милості. Гдишицький підійшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як і в Голембицького.
— Пречудове, — засміявся він. — Присягаюся перуном, це буде цікаве видовище!
— В такому разі поспішаймо, панове!
— Ми з паном протопопом підемо в атаку, а пан офіціал усе зробить сам.
— О, нехай пан хорунжий не турбується!
— До зброї ж, панове! — гукнув із сміхом Голембицький і, в супроводі юрби своїх челядників, кинувся на головний вхід церкви. А Гдишицький з десятком жовнірів, які ждали наказу, подався до бічних дверей.
Нападники, підбадьорені тим, що прибуло підкріплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тільки посилив завзяття селян, які обороняли свою убогу церкву.
Зав'язалась шалена боротьба.
Не зважаючи ні на шаблі, ні на списи, жінки кидалися на жовнірів і, пронизані списами, падали тут же під копита коней.
Хоч вони були цілком безоружні, відчай робив їх страшними; діти не відставали од матерів; старші кидалися на нападників, менші з лементом чіплялися за їхні руки.
Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчі диякона красувалося кілька кривавих рубців, але він не помічав нічого й люто кидався то в той, то в другий бік, махаючи важкою довбнею, і скрізь, де він з'являвся, закипала ще запекліша боротьба.
Але й жовніри не відступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кінь робили Голембицького майже недосяжним для ударів селян, він з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жінок і дітей, врізуючись шаблею в натовп.
Гдишицький не відставав від нього. Боротьба тривала з рівними шансами для обох сторін. Крики, зойки, прокльони, іржання коней, брязкіт шабель — все це змішувалось в якомусь оглушливому гвалті.
У цьому пекельному вирі, що клекотів навколо церкви, ніхто з селян не помітив, що молодий ксьондз, привезений офіціалом, в супроводі десятка челядників Голембицького зник з майдану.
Боротьба тривала... Коли нараз у юрбі селян пронісся сповнений жаху крик:
— Вдерлись до церкви! Служать!
Цей крик викликав збентеження серед селян.
— Звідки? Як?! — пролунали розпачливі вигуки.
— Підкопались і влізли! — кричали крайні.
— Що робити? Рятуйте!
— Собаки! — заревів диякон, кидаючись із своєю довбнею до підкопу. Частина людей, які охороняли головний вхід у церкву, кинулась за ним. Коло місця підкопу вже хвилювався натовп.
Підкопатися під церкву було, мабуть, зовсім не важко: підлога її трималась на дерев'яних стояках, які зовні, попід стінами, аж до землі, були оббиті дошками й привалені камінням; поодкидати каміння й пробити поточені, гнилі дошки було справою кількох хвилин; навколо великого пролому в стіні валялися тріски й каміння.
— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, ніздрі широко роздувалися, голубі очі здавалися білими од гніву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав він, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхів до дверей; якщо вони відняли в нас церкву, то не дістанеться ж вона їм! Несіть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свічка господу богу!
— Вогню! Вогню! Не віддамо їм церкви! — підхопили всі. Багато хто кинувся в сусідні хати. Жовніри помчали їм навперейми. Натовп змішався, одні побігли допомагати товаришам, другі до обложених дверей, треті до підкопу. Звідусіль почулися крики:
— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!
І серед цих тривожних вигуків вирізнялися радісні викрики ляхів.
Коли несподівано через увесь майдан прокотився страшний крик:
— Гайдамаки!
На мить усі зупинилися — і нападники, і обложені, пильно оглядаючись навколо.
Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловік п'ятдесят озброєних вершників; коні летіли з такою швидкістю, що копита їхні ледь торкалися землі, довгі гриви маяли на вітрі. Поприпадавши до кінських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грізні покрики їхні стрясали повітря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всіх жах.
Коли Голембицький побачив гайдамаків, обличчя його вкрилося смертельною блідістю, очі зупинилися, нижня іуба одвисла.
— Бери, пане, під свою руку загін, а я поїду по підмогу, — насилу промимрив він до Гонти й, давши коневі остроги, полетів стрілою в протилежний бік.
Гдишицький і Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усі жовніри, які були на майдані, кинулися хто куди.
— Гайдамаки! — радісно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже ці мосцьпани не втечуть од нас! Ловіть перш за все отих ксьондзів на кобилі.
Захоплений крик прокотився по натовпу, всі кинулись за дияконом; та ляхів уже було мало на майдані. Лишилися на місці тільки поранені, та Гонта стояв посеред майдану з радісним, тріумфуючим обличчям.
За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамірливим натовпом.
— А де ж ляхи? Кинулися врозтіч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.
— Далеко не втекли, пане отамане, — відповів диякон, виростаючи перед отаманом.
— Летіть же, хлопці, доганяйте тхорів та винишпорте все навколо. І тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.
— Є, лишився в церкві ксьондз та десятків зо два ляшків, — відповів диякон.
— Попались миші! Тягніть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!
— А тут ще один, мабуть, із значних, — почулося за спиною отамана, і двоє гайдамаків підвели до нього Гонту.
— Попався, ляшку? — зустрів його отаман зловтішною посмішкою. — Ну, тепер же ти мені даси відповідь за всіх.
— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвірної команди Іван Гонта, а тому мені нема за кого відповідати, — промовив твердо й упевнено Гонта.
— Га, Гонта? Чули, чули — преславне ім'я! — вигукнув із саркастичним реготом Неживий. — Православний козак і служить сотником надвірної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братів, останніх захисників цих нещасних людей?! Такі пси гірші за проклятих ляхів та уніатів, і немає їм гідної кари на землі!
Обличчя отамана густо почервоніло, очі налилися кров'ю.
— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув він, підводячись у сідлі. — Ух, і справимо ж бенкет! Відплатимо їм за всіх і за все!..
Слова отамана вразили Гонту, мов грім. Коли він почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тікати, навпаки, звістка про їхню появу сповнила його серце радістю, бо він знав, що гайдамаки ніколи не чіпають своїх і завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрічатися з ними, і багато було в нього серед них приятелів і знайомих, і нараз — такий несподіваний кінець! Усе це так вразило Гонту, що він навіть нічого не відповів отаманові. Та й що він міг відповісти? Виправдуватись? Ніхто б не повірив йому! Просити пощади — ніхто б не змилосердився! Тікати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордість не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долі й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька і так безглуздо.
— Ну що ж, катуй і свого, — промовив він нарешті, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досі ми знали, що гайдамаки служать обороні православних од ненависних ляхів; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбійники, катують кожного, хто попадеться, хоч і свого!
— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свій! Од таких своїх ще гірше тріщить наша шкіра!
— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владі, а ганьбити не смій, — відповів Гонта похмуро, і в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не тріщала нічия шкіра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!
— Га, оборонець! А до панів у надвірну міліцію ти чого пішов? Щоб обороняти благочестя наше?
— Я служу в князя у міській міліції як оборонець Умані, не більше!
— Ха-ха-ха! Співай пісні кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.
Гайдамаки скрутили Гонті за спиною руки й одтягли його набік. Петро, стоячи за кілька кроків від Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна і, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як і чим допомогти козакові, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.
— Здоров, пане-брате! — промовив він, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привів наших?
— Я!
— Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ех, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
Петро зашарівся.
— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далі диякон. — Що, згода?
— Про це потім, — ухильно відповів Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелів зв'язати Гонту й наміряється закатувати його?!
— Так йому, собаці, й треба!
— Що ти! — перебив його Петро. — Та він же наш!
— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пішов далі. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам'яті; мертвих же, — а їх була більшість, — поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.
І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.
— Ну що, хлопці, всіх переловили? — спитав їх Неживий.
— Ні, батьку! — відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. — Багатьох піймали, а багато й повтікало.
— Ну, а ксьондзи і пан?
— Саме їх і не впіймали, десь поховалися.