Хоча... добре, що нагадав: мене якраз викликають у військкомат.
— Уже викликають? Ну і що? Погодишся?
— Ти непоганий психолог, з тобою цікаво говорити.
— Особливо з сонним. На твоєму місці я погодився б. Поклик родинної професії — це, лейтенанте, як поклик крові.
17
Вийшовши з військкомату, Оснач побачив біля воріт Вікторію. Вона стояла з якимось опасистим підполковником авіації і вдавала, що ніхто, крім цього "літуна", її не цікавить.
Проходячи повз них, Радомир помітив, що сорочка на спині підполковника геть просякла потом, хоча температура не сягала більше двадцяти. "В піт кинуло, бідаку! — в'їдливо посміхнувся Радомир. — Отже, розмова серйозна".
— Лейтенанте, ви куди це?! — раптом вигукнула Віка так, ніби Оснач збирався втікати від неї і, мило всміхнувшись розпашілому підполковнику, що докірливо шпигонув при цьому новоявленого суперника розчарованим поглядом, повільно попливла до Радомира. Напевне, в ці хвилини підполковник дуже жалкував, що лейтенант не в формі. Вигляд він мав такий, як старшина на заповненім новобранцями стройовому плацу.
— Як ти тут опинилася?
— На тебе чекаю.
— На мене? Від кого ж ти дізналася, що я тут?
— Римар видав. Так, ніби між іншим, запитав, чи не бачила тебе, а потім згадав: "Та його ж викликали до військкомату! А що вдієш? Надія Збройних Сил. Гордість офіцерського корпусу". Якщо я вірно зрозуміла, тобі не хотілося бачити мене тут?
— Несподівано якось.
— Сама не люблю несподіванок. Не в моєму стилі. Якщо зараз ти гарячково прикидаєш, до якого кафе мене запросити — підкажу: два квартали звідси, біля пляжу, є ресторан "Глечик". Не треба нервово обмацувати кишені. Вдень — це звичайнісіньке кафе. Хоча і з офіціантками. Знаю, що в демобілізованого морського піхотинця...
— Вродлива ти дівчина, Вікторіє, — перебив її Оснач.
— Ти і компліменти роздаєш так поспішливо, наче знаходишся в самоволці. Але Вікторією назвав уперше.
— Вияв поваги. Ти ж помітила, як хвилювався твій підполковник.
— О, якби ж ти справді хоч трішечки ревнував!
Жалюгідна подоба подільського тину. Глечки на жердинах. Велика будівля з верандою у гуцульському стилі. Офіціантка у вишиванці та в українській запасці... Коли Оснач, уже замовивши страви, додав українською: "І дві пляшки води, будь ласка", офіціантка спочатку вражено подивилася на нього, а потім, вередливо зморщившись, не приховуючи українського акценту, запитала: "Ви можете говорить по-человечески? "
Оснач стис кулаки і запитливо глянув на Вікторію. Як було б добре, якби її не було тут!
— Дівчино, — теж по-українському звернулася Вікторія до офіціантки, що поважно пливла в бік кухні. Оснач уперше чув, щоб вона говорила українською. — Можна вас іще на одну хвилиночку.
— Ну, слухаю, — підійшла та, підперши масивне стегно пухким кулаком, в якому було затиснуто блокнотика.
— Мені здається, що ми з вами землячки, — ввічливо всміхнулася Вікторія, окинувши поглядом пусту веранду. — Ви зі Жмерінки, з Че— чельника, з Піщанки?
— Припустімо, з Олешівки, з-під Гайворона, — неохоче відповіла офіціантка, якій було років двадцять п'ять. — Що далі?
— Он воно що! І давно ви звідти?
— Не морочте мені голову! — роздратовано відрубала офіціантка по —російському.
— Пардон, ще пару слів, — ввічливо всміхнулася Вікторія. — Бачите в чому річ, я росіянка. Як то кажуть у нас, "чистокровна русачка". На Україні всього сьомий рік. Але ви мене чудово розумієте, правда. Українською я говорю, може й не вишукано, але досить зрозуміло?
— То й що з того? — презирливо окинула її поглядом офіціантка.
Вікторія налила в свою склянку мінеральної води, яка стояла на столі ще до того, як вони сіли, і, на мить завагавшись, рішуче виплеснула її в обличчя офіціантці.
— Віко!! — ошелешено гукнув Оснач, підхоплюючись.
— Сядь. Тебе це не стосується. Це, щоб ви згадали, як треба говорити з відвідувачами, та ще й зі своїми земляками, "по-человечески". І негайно зніміть національний одяг, ви не гідні його, — різко сказала вона зблідлій офіціантці, що, вирячившись на неї, завмерла з широко розкритим ротом, з якого витікала вода. — А тепер можете покликати адміністратора і міліціонера. Ну, ти заспокоївся? — незворушно запитала вона Оснача, коли офіціантка, зверескнувши: "Хамка, ідіотка!", метнулася на кухню.
— Навіщо ти так?
— Ти ж не наважився б зробити цього. Не хвилюйся, всього-на— всього один з уроків інтернаціонального виховання. Цілком у дусі сучасності.
— Ну, знаєш! Пішли звідси. Ще тільки цього мені не вистачало!
— Сядь! — знову рішуче наказала дівчина. — Не суетись. Я не піду звідси, поки ця маргаритка не покладе на стіл усе, що ми замовили.
Хвилин за десять до них вийшла інша офіціантка, поставила на стіл салати і біфштекси і ввічливо, українською мовою, побажала: "Смачного вам".
— Які тут зичливі офіціантки, правда, любий? — всміхнулася Віка, даючи зрозуміти, що інциндент вичерпано. — До речі... Якщо ваша подруга має до мене претензії, або хоче звернутися до суду, ось моя візитка. Там усі дані. А тепер, любий мій, розповідай, чого тебе викликали, — попросила вона, коли, на ходу знайомлячись з візиткою, офіціантка пішла геть. — Якщо тільки це не військова таємниця. Пропонувати стати кадровим офіцером?
— Пропонували.
— Якщо погоджуєшся, обіцяли присвоїти старшого лейтенанта? Достроково.
— Обіцяли. Від кого інформація? Підполковник?
— Підполковник — випадковий перехожий. Нічого не вдієш, весь вищий командний склад Збройних Сил, від підполковників — до генерал-полковників, віце-адміралів, закохується в мене просто на вулицях. Забуваєш, що перед тобою таке ж "дитя далеких гарнізонів", як і ти сам. Отже, пропонували. Ти глянь, які ділові люди працюють тепер у військкоматах! І що, знову в морську піхоту?
— Або військовим журналістом. На вибір. Є запит з редакції окружної газети.
— Ну і?.. Другий варіант здається більш підходящим, правда? Я щойно прочитала два твої перші "листи з Рибані". Тобі не варто кидати журналістику.
— Вже прочитала?! Коли ж ти встигла. До речі, як до них поставився Римар?
— Першу статтю вже заслано до набору. Оскільки кошик біля заступника редактора був пустий, значить, дві інші до нього теж не потрапили. Зі статтями все ясно. Повернемося до армійських справ. Зупиняєшся на другому варіанті?
— Не знаю. Поки що не вирішив. Треба подумати.
— У військкоматі ти так і сказав? — весело запитала Вікторія, вправно орудуючи ножем і виделкою.
— Що тебе в цьому дивує?
— Нічого, — стенула вона плечима. — Просто я вважала, що ти вже все давно вирішив.
— Тобто, залишуся тут, в редакції?
— Навпаки, одягнеш лейб-гвардійський мундир. Зрештою, твій батько кадровий військовий, майор.
— Полковник, — машинально уточнив Радомир.
— Невже? Обов'язково стане генералом. Ось побачиш. — "У неї дивовижна усмішка, — подумав Оснач. — Усмішка людини, яка твердо переконана, що завтра ввечері вона ляже спати не менш життєрадісною".
— Твій батько теж військовий? Я правильно зврозумів, "дитя далеких гарнізонів"?
— Нарешті, й тебе осяяло! Перед тобою — справді типове гарнізонне дитя. Поки воно виросло, батьки змінили п'ять гарнізонів.
— Хто б міг подумати? Дивлячись на тебе...
— Дивитися — мало. Треба вміти бачити.
Вікторія відкрила сумочку і подала йому фотографію.
Капітан. Велетенська статура. Вилицювате, вольове обличчя. Повітряний десантник. Орден Леніна. Низка медалей. Сиві скроні...
— Він у нас в частині починав прапорщиком. Це вже мати, сама донька офіцера, примусила його закінчити училище...
— Де він служить?
— Ти вже був в армії, коли його частину перекинули до Афганістану. Два поранення. Мати теж там. Медсестра. Я дуже боялася, що й твою частину захотять випробувати Кандагаром.
— Якимось дивом ця чаша обминула мене. Та, здається, морських піхотинців і не кидали в цю круговерть. А чому ти... раптом?..
— Чому боялася за тебе? Тому що дуже хотілося посидіти в цьому ресторані.
— Пробач, я про це навіть не здогадувався. — Краєм ока Радомир побачив ту, першу офіціантку. Вона обережно визирнула, повагалася й підійшла до найближчого столика, за який сіли дві літні жінки і якого, напевне, мала обслуговувати її подруга. Радомира і Вікторію вона виклично не помічала. Оснач і досі почувався незручно перед нею. Хоча, як на нього, все мало бути навпаки. — Те, що ти сказала там, в акваріумі, в день мого повернення...
— Ти сприйняв за жарт?
— Принаймні, не так серйозно, як слід було б.
— Нічого дивного. Ми жили в різних галактиках. Можливо, ти й згадував коли-небудь про мене. Але тільки як одну з багатьох. Коли починав сумувати за "гражданкою". У мене ж усе було по-іншому, — стиха мовила Вікторія, коли, розрахувавшись, вони вийшли з кафе. — Я чекала тебе.
— Не фантазуй. Ми ж з тобою і на по баченні жодного разу не були.
— На побаченні не були. Зате на вечірці у Роставчуків цілувалися, — серйозно нагадала вона, змусивши Оснача розгублено всміхнутися. Так, справді, на вечірці у завідуючого відділом комсомольського життя Роставчука він несміливо поцілував її в щоку.
— Я розумію, — понуро відреагувала на цю усмішку Вікторія. — Мої шанси дорівнюють нулю. У цій триклятій Рибані, чи як її там, у тебе дівчина.
— Це тобі теж підказав Римар?
— Підказав. Назву села. Все інше я зрозуміла й без нього. До речі, не дивуйся. Дмитрові хочеться, щоб у нас усе склалося якнайкраще. Здається, в нього це по-дружньому. Коли ти повертаєшся до Рибані?
— Сьогодні. Вечірнім поїздом.
— Там усе справді серйозно і... визначено?
— Значно визначеніше, ніж тут, після розмови у військкоматі.
— Це ж випадкова зустріч. Хіба не так?
— Але ж подробиць не знає навіть Римар.
— Ну, дещо знає. Та й, знову ж таки, спроектувати можна й без нього.Повертався з армп, у поїзді познайомилися... Банальний сюжет. Але й закінчення теж може виявитися банальним.
— Усе значно складніше.
— Про те, що ти маєш намір повернутися в армію, вона ще навіть не здогадується?
Оснач промовчав. Відповідь була їй відома. Він і сам ще не здогадувався про цей "намір".
— От бачиш... І навряд чи вона прийме це як належне. Мені доводилось бачити таких, "випадкових", у гарнізонах. І знаю, чим їх поява закінчується.
Радомир кивнув. Він почувався занадто стомленим, щоб продовжувати цю розмову далі.
Сидячи в напівпустому трамваї, що віз її до редакції, а його додому, Оснач не зчувся, як задрімав.