З розповідей Василя Хлистова та й інших джерел він добре знав, що сили гідної протиставити йому московський цар не мав. Аби мав, то давно вигнав би Владислава з московських земель. Половина ратних людей то Донські козаки, які дивляться, хто більше заплатить, за тими і обстоюють, поки є гроші.
А ратних людей після довгих років Смути в Московії нікому в добре військо зібрати. Це не турецькі яничари, в боях з яким він гуртував козаків у військо. Хоча правду сказати, і у Владислава справи не набагато кращі, особливо після збурення війська, якому нічим платити. Турбувало Сагайдачного інше: як змусити короля і польський сейм виконати укладені перед походом угоди. Його завжди вражала дурість людська, як можна не розуміти, що то добра угода для всієї Речі Посполитої. На умовах автономії кожної із сторін, що уклали унію, була створена Річ Посполита. Могло ж Литовсько-Руське князівство десятки років дружно жити і успішно захищатись від зовнішніх ворогів! Звідки цей шляхетний гонор та затуманення розуму? Хіба від Бога?! Ні, і ще раз ні! То як польська шляхта не може зрозуміти, що народ наш волелюбний не скориться, не зможе довго бути холопами біля шляхти, хіба вибити весь до ноги?…
Чи він один це розуміє, чи то його марення про самостійну Державу нездійснене? Думи, думи…
Ще добре, що йому дав Бог розуму і сили хоч щось зрозуміти і робити державницьку справу. І деколи досить успішно. З часу його перебування на Запорожжі багато зроблено. Про це говорили і його побратими по академії, та й він сам при своїй внутрішній невпевненості бачить плоди своїх багаторічних трудів. Але як то мало для творення Держави! Такої як була Київська Русь. Хоча ні. Держава, яка не може забезпечити спокій і процвітання для народу довго не протримається. То і дитині зрозуміло. Чому ж то не зрозуміло шляхетній еліті державній? Важко сказати, певне, Бог розуму не дає, А чи дасть колись?
Отже дав Аллах розуму Османам, он яку створили імперію! От, імперію. До них була Римська імперія, московіти пнуться створити свою імперію, Чингізхан мав імперію. Може імперія то краще для народу ніж республіка? Ладу більше коли один керманич. В такому випадку все залежить від одної мудрої людини? Скоріше надто мудрої. А чи можливо це? І що тоді краще? Певно не в цьому головна сутність, повинен бути закон. І в республіці, і в імперії повинен правувати закон. Біблейський закон, десять заповідей Божих, то є закон? Закон. Але і він порушується. А повинен бути непорушним жодним віруючим. А людські закони, які утримують держави? Хто має право їх порушувати? Ніхто. А імператор? Імператор також. Якщо закон допустимо порушити одному то обов'язково знайдуться інші бажаючі…
До чого тут закон? Так. На жаль угода, яку склали з королем Сигізмундом і сеймом ніколи не стане законом. Що може зробити він, Сагайдачний, маючи гідне військо, щоб змусити короля і сейм визнати угоду законом? Хіба розпочати війну з власною державою. А чи Річ Посполита то держава для України-Русі? Скоріше ні. І навіть для Литви вона не є державою. Польща для себе будувала цю державу, використовуючи і литовців і українців. Істини ради, треба визнати, що кожен литовець і українець отримав право стати поляком і католиком. Тобто забути все, що надбано за тисячоліття предками: мову, культуру, звичаї, власну історію. От така математика і така риторика!
Сагайдачний встав і вийшов з куреня. Небо на сході посвітлішало: скоро світанок. Але ні, то ще не світанок, то блискавиці небо загравою світять. Десь далеко на сході світять, бо не чутно грому. Що тут дивного, серпень пора грозових дощів.
Гроза застала загін полковника Милостивого за годину маршу до міста Михайлова. Грозова злива, та ще прихід до Михайлова перед зливою ратників з міста Сапожкова, звели нанівець плани Сагайдачного. Козаки підійшли до Михайлова коли зовсім розвиднилось. Побачивши, що у відкриту браму міста заходить військовий загін, полковник прийняв рішення разом з ними, або як кажуть військові, "на їх плечах" зайти в місто. Але не врахував, що після зливи глинистий берег рову навколо міста, наповненого водою, зовсім розкис. Коні передніх вершників до пів метра застрягали в баговинні, падали на передні ноги, а позаду напирали інші розгарячені швидким бігом. Таким чином козаки перетворились в ціль для мушкетів і луків захисників міста, не маючи змогу не те нападати, а навіть дати відсіч, щоб хоч підібрати поранених і вбитих.
Невдача, що спіткала загін полковника Милостивого змусила козаків стати табором до підходу Сагайдачного з головними силами та штурмовими і вогневими метальними машинами. Дві доби місто закидали палаючими ядрами і стрілами з вогнем. Коли місто перетворилося на єдине палаюче вогнище, козаки припинили обстріл і рушили на Коломну. Справу забезпечення тилів було завершено. Жителі спалених і сплюндрованих міст не могли навіть думати про переслідування козаків, до зими їм хоч би землянки вирити, щоб мати де перезимувати. Що тут можна вдіяти, така сувора дійсність військового часу. А військо козаків продовжило похід на Москву.
***
Восени 1618 року Москва жила двома головними подіями: на місто наводила жах поява "хвостатої" зірки-комети, яка зависла над містом і ніхто не міг сказати, що вона віщує. Другою була звістка про підхід до Москви на допомогу Владиславу війська запорозьких козаків під проводом гетьмана Сагайдачного. Поєднуючи ці дві події, всі були схильні вважати, що то є знак: перед московським царем Михайлом Романовим виникла реальна загроза лишитися царського трону, і на московський трон сяде королевич Владислав. Вірогідність цього з очевидністю підтверджував стрімкий розвиток подій. До цього війна між московськими та польсько-литовськими військами йшла " як мертве горить". То одна то інша сторона отримувала тимчасову перевагу, після чого бойові дії на довгий час затихали. На початку серпня місто Борисів спалене і кинуте московськими військами, зайняли війська Владислава. Сюди до них прибув Лев Сапега, який їздив у Варшаву за грошима але привіз лише обіцянки. Почувши про це жовніри збунтувались і цілими юрбами почали кидати Владиславове військо, адже дехто з них неділями не бачив куска хліба. Складалося враження, що комісари умисне готували військо до поразки з тим, щоб розпочати перемови з Москвою про мирні угоди. Лише коли табір польських військ покинули чотири хоругви, комісари пообіцяли виплатити гроші 28 жовтня. В Москві, знаючи що військо Владислава не отримуючи платні збунтувалось, теж чекали коли королевич Владислав попроситься на мирні перемови.
І раптом, як грім серед ясного неба, звістка про підхід двадцятитисячного козацького війська на допомогу Владиславу, замість татарського з Криму, про яке цар просив у кримського хана. І наче одночасно з ним на небосхилі засяяла "хвостата" зірка. Вдень і вночі засідала боярська дума, намагаючись знайти вихід з положення, що склалося. Але реального виходу не було. Проти двадцятитисячного війська "черкесів" Сагайдачного, цар зміг виставити лише сім тисяч ратників разом з Донськими козаками.
Зважаючи на це, цар Михайло Романов 9 вересня скликав собор де проголосив, що віддасть всі сили на боротьбу з Владиславом, але Москву від ворога захистить. А люд московський цар просив стояти з ним в облозі проти ворогів, і битися з ними не жаліючи свого життя. На соборі були зроблені розпорядження кому і як захищати Москву. У всі міста московського царства направлено грамоти з проханням допомогти захисникам Москви людьми і грошима.
Сагайдачний отримував вісті про стан справ у Москві, і знав, що рано чи пізно назустріч йому вийде московське військо і спробує йому зашкодити переправитися через річку Оку. Тому ще з Єльця він послав розвідників до міст Коломни і Зарайська, які вважались неприступними фортецями, та на ріку Оку в пошуках переправи.
Не доходячи до Зарайська на відстань кінного переходу, передовий загін козаків зупинився в невеличкому поселенні і після перепочинку Сагайдачний разом з Яковом Бородавкою, Самійлом, який тепер був завжди невідступно з гетьманом, та козаками вістового загону на чолі з Максимом Лободою, вивчали місцини, які Максим вибрав для розміщення обозу. Виїхавши на підвищення, щоб краще розгледіти відкриту від лісу долину, вони побачили невеликий загін вершників, який рухався в їхній бік і теж помітив Сагайдачного з козаками. Зустрічні вершники зупинились і деякий час порадились, потім від них відділилось двоє і направились до загону Сагайдачного. Максим з двома козаками виїхав назустріч. Зустрівшись, вони майже зразу разом поскакали до загону Сагайдачного. Яків Бородавка, який теж пильно вдивлявся в зустрічну групу вершників першим розгледів хто то є.
– Ти, знаєш Петре, побий мене грім, то дончаки!
Тепер і Сагайдачний по одягу та озброєнню зрозумів, що то були Донські козаки. А один із вершників, які наближались, взагалі здався йому зовсім знайомим. Коли вершники наблизились Петро побачив, що не помилився, один із вершників був Савелій Булавін, воєвода донських козаків. З часу кримського походу вони не бачились, але були добре знайомі. Спішившись, вони обнялись.
– Петр, а ты все воюешь? Мало тебе турок и татар так ты теперь за Московское великое княжество принялся! – сміючись заговорив Булавін.
– Савелію, а ти ж знаєш, мені без різниці з ким воювати, лишень би шаблюку з піхов витягти, щоб не заржавіла! Я дуже радий тебе бачити! А то злі язики брехали, що тебе скарали на горло.
– Еще не выковали топор, который может мне голову отрубить! И даст Бог, не выкуют!
– Я щиро радий! Почекай хвильку зараз поїдемо до мене.
Він відкликав Максима із Яковом, наказав закінчити вибір місця, а сам з Самійлом та Савелієм Булавіним в супроводі козаків вістового загону і дончаків поїхали до козацького табору.
Помивши руки з дороги, Петро з Кіндратом зайшли до похідного куреню. Петро пригостив Кіндрата обідом, під час якого вони згадували про спільні походи проти турок і татар, про спільних товаришів, а потім непомітно перейшли до днів сьогоднішніх, до бойових дій.
— Савелію, я так собі міркую, що ти знаєш, про мій похід на поміч королевичу Владиславу, законному царю Московського царства.
– Что, идешь на подмогу королевичу, знаю, а о том, кто более законный царь Владислав или Михаил не знаю.