Так було остаточно знищене існування української державності в нутрощах самодержавно–кріпосницької імперії.
Та це й закономірно: ці дві державницькі системи управління —самодержавно–централістична і республікансько–демократична — гетьманська — з наявними реальними тенденціями до парламентаризму не могли, ясна річ, існувати ні поряд, ні разом в одній державі. Після ліквідації гетьманського уряду Україною керувала Малоросійська колегія, яка вже була третьою в історії України і яку очолив Рум’янцев. Він мав вказівку поширювати серед селян думку, що їхнє становище погіршується через застарілі українські закони, а з другого боку — старшину зваблював посадами, поширенням кріпосництва на її землях, а тих, хто згадував про свої права, карав жорстоко і немилосердно. Так, обрані до катерининської комісії для створення "Нового уложенія" — збірника законів Росії — посли, що вимагали обрання гетьмана в Україні, були покарані смертю або довічним ув’язненням.
Слідом за ліквідацією гетьманської влади у 1781–1782 рр. був знищений і самобутній полковий адміністративний поділ України. Полки як територіальні одиниці зникли, в Україні були створені три намісництва, згодом — губернії, які нічим не відрізнялися від російських.
Лівобережна гетьманська Україна мала ще одну ознаку державності — армію, яка складалась із 10 полків і які постійно використовувалися Росією у своїх війнах та на будівельних роботах. Тепер Катерина II дає наказ ліквідувати їх. Першими підпали під розформування слобідські полки, які ще з кінця
XVIIст. підлягали російським воєводам. На їхній основі були сформовані гусарські й пікінерні полки російської армії. В 1785 р. були ліквідовані полки і в Наддніпрянщині. Основна маса козаків залишилась тільки вільним хліборобським станом.
На українське селянство тепер поширилася кріпосницька система, коли селянам остаточно заборонялося залишати своїх панів. 3 травня 1783 р. Катерина видає про це спеціальний указ.
Другою важливою акцією Катерини II була остаточна ліквідація ще одного великого завоювання українського народу, давнього гнізда вольниці в Україні — Запорозької Січі.
У 70–х роках XVIII ст. Російська імперія вела війну з Туреччиною за Причорномор’я (1768–1774). У вогні цієї війни загинуло багато козаків та українських селян. Наслідком її було приєднання до Росії земель між Бугом та Дністром, а також ослаблення Кримського ханства, яке опинилося відтепер під протекторатом Росії.
Запорозька Січ відтоді перетворилась у внутрішню територію і перестала відігравати роль форпосту в боротьбі проти кримських нападників, вона втратила роль захисника південних кордонів Російської держави Але вона залишилась місцем порятунку для населення, яке тікало від кріпосницької неволі з усіх кінців України, і ставала центром його антифеодальної боротьби. І не тільки для України.
Під час грандіозного повстання в Росії О. Пугачова (17731775) запорожці переховували в себе його людей, посилали до нього загони добровольців — охочих, і це теж обурювало Катерину ІІ та її уряд. Під час великих селянських повстань в Україні, наприклад, під час Коліївщини 1768 р., запорозькі козаки ставали їх провідною силою. Через те імператриця вирішила ліквідувати Січ. На це активно підштовхував її колишній фаворит, а тоді вже намісник створеного на землях Війська Запорозького Новоросійського намісництва Григорій Потьомкін. З одного боку, він боявся козацької сили, яка опинилась у нього в тилу. З другого — запобігав у козаків ласки, підкуповував старшину то дорогими винами, то тонкими сукнами для жупанів і шароварів. То попросив, щоб і його, як і спритного царедворця графа Паніна, прийняли у "почесні козаки" — така мода почалась тоді в Росії. Бо легендарна слава козаків про їхню мужність перейшла кордони імперії. Бути козаком стало великою честю. "Милостивий батько", кошовий отаман Петро Калнишевський і старшини "викричали" у козаки Потьомкіна, давши йому козацьке прізвисько Грицько Нечеса (за кучеряву перуку, яку носив Потьомкін, подібно до французьких аристократів).
Та цей Грицько Нечеса строчив листи до імператриці та вимагав: козакам — негайна смертна кара; кошового отамана, писаря, суддю — всіх знищити.
І Катерина II вибрала зручний для цього час — закінчення російсько–турецької війни. Вона наказала генералові Теккелію прийти до Січі і знищити її. Наказ було виконано. В червні 1775 р. Запорозька Січ була повністю зруйнована.
Козацька старшина, яка брала участь у російсько–турецькій війні й мала за це великі нагороди — землями, орденами, медалями, пожалуваннями, була арештована. Останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого "цариця–матушка" нагородила найвищою в імперії нагородою — зіркою ордена Андрія Первозванного, обсипаною діамантами, був засланий у Соловецький монастир. І той самий князь Потьомкін — почесний козак Запорозького Коша Грицько Нечеса — тепер милостиво дозволив щомісячно платити Калнишевському за багатства, які відібрали в нього, жалування у 6 рублів. Ще й варту приставили до нього з шести чоловік: оплачували її також за рахунок відібраного багатства в кошового (а він мав більше 14 тис. голів різної худоби). Ще й великий палац дали — кам’яний склеп у підземеллі із солом’яним ліжком, де солома та одяг вмить згнивали від сирості. Арештант писав прохання до настоятеля монастиря відремонтувати цей склеп за його власний кошт, і, часом, ремонтували. Калнишевський, який вірно служив імператриці, який був нагороджений найвищою державною нагородою Російської імперії, який за честь для себе вважав поцілувати черевичок цариці і був допущений до такої честі, цей Калнишевський прожив у тому кам’яному мішку до 1802 р. 1 квітня 1802 р. новий цар Олександр І оголосив помилування двом найбільшим злочинцям Російської імперії — російському революційному публіцисту О. Радищеву і найбільшому її грішнику — Петру Калнишевському, котрому було тоді вже 110 років. Він осліп у підземеллях Соловецького монастиря. Через 2 роки після звільнення, 112 років від роду, Калнишевський помер.
На території Соловецького монастиря до наших днів зберігалась надмогильна кам’яна плита, на якій витіюватий напис повідомляв: "Тут зарите тіло кошового колись існуючої Запорозької грізної Січі Калнишевського, що почив у Бозі, засланого в сію обитель по Височайшому ж повелінню в 1776 році на смиріння. Упокоївся 1804 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду, смертю благочестивою, доброю". Щоправда, зараз чомусь ця плита у Соловецькому монастирі безслідно зникла…
У безвісті помер останній кошовий Запорозької Січі. А писар Глоба і суддя Головатий та інші кошові старшини відправлені були в сибірські монастирі на заслання, їхнє майно було також конфісковане, весь архів Січі, коштовності, регалії перевезено до Петербурга. І також зникли безслідно…
Зруйнування Запорозької Січі викликало великий жаль в українців. Частина ж козаків, котра під час руйнування Січі була в поході, переселилась за Дунай і утворила Задунайську Січ, в межах Турецької імперії. Вона проіснувала до 1828 р., коли за Адріанопольським миром, після чергової російсько–турецької війни, козаки дістали право повернутися в Україну.
Після розгрому Запорозької Січі частина козаків, які виявили бажання служити російському урядові, були поселені у Причорномор’ї, де й утворили Чорноморське козацтво. Пізніше, у 90–х роках після нової російсько–турецької війни, цих козаків переселили у новоприєднані до Росії землі — до Кубані. Пізніше до цих кубанських козаків, до цих у чистому вигляді запорожців, і були згодом приєднані задунайські козаки. Так виникло Кубанське козацтво, яке зараз відроджує пам’ять про своє походження, що збереглася лише в козацьких піснях…
Російський уряд надавав великого значення знищенню Запорозької Січі. Довгий час він вичікував, чи не вибухне в Україні всенародне повстання. Січ була зруйнована 4 червня 1775 р., і лише 3 серпня, коли ніякого вибуху в Україні не відбулося, Катерина II оприлюднила маніфест із поясненням причини знищення Січі: "Січ Запорозька до кінця вже зруйнована із знищенням на майбутнє і самої назви запорозьких козаків". Чим же завинили козаки? Виявляється, вони помишляли, "створити з подібних собі серед отечества область зовсім незалежну під своїм власним неістовим управлінням". Тобто, бажання власної держави та власного управління були для царизму найтяжчим злом.
Отже, Катерина II завершила повний розгром державності України: ліквідувала гетьманський уряд, адміністративний поділ, українське козацьке військо і Запорозьку Січ, запровадила знову кріпосництво. Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.
* * *
Які ж підсумки можна зробити, оглядаючи період існування Гетьманщини — від середини XVII до 80–х років XVII! ст.? Це був значний і важливий другий період державницького існування України. Український народ витворив свою державність і утримував її майже сто тридцять літ в умовах, коли зі сходу й заходу її нищівно руйнували анексіоністські держави. Усвідомлення цього залишило в усіх верствах суспільства впевненість, що Українська держава може існувати, що вона має великі історичні потужності й досвід.
Національно–державницька ідея епохи Гетьманщини наснажувала наступні покоління інтелектуальної частини українського суспільства в боротьбі за відродження суверенної України. А сам український народ наповнював гордістю і мужністю свої пісні та думи про героїчне минуле своєї держави й великих її подвижників.
Народ оплакував долю своєї Січі Запорозької. Але чому ж не повстав на її оборону?
Однією з причин цієї історичної драми було угодовство національної еліти. Воно було спричинене передусім економічною слабкістю українського феодального класу. З часів владарювання Польської держави в Україні земля, яка була основним суспільним багатством, силоміць відбиралася в українських землевласників, через те вони були малоземельними й економічно слабкими.
З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви українського суспільства, через що упродовж століть відбувався відплив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави.