І прощав їй гордовитість, за якою хотіла сховатись сія занапащена долею жінка. Бач, у кожної людини, коли їй заглянути в душу, є своя біда. Велика чи мала. Але добре, коли людина може отак відважно наготити свою душу й виплескувати з неї свій біль і свій відчай. А коли те все роками тлумить у собі? Зчорніє серце, зітліє нутром від заздрощів до вільних, від жадібності до наживи, від переповнюючого безчестя…
— Щаслива єси, Килино. Вільна у своїх словах. Душею вільна. — Всеволод підняв свій погляд кудись удалеч, над її головою, душа його, бачила Килька, витала далеко від неї.
Вона облизала зашерхлі від несподіваної спраги уста. Облич її знову бубнявіла рожевістю. Звабно хитнула стегнами.
— Що маю з тої волі, князю? — палко зашепотіла. В чорних сливах очей блиснула гарячінь. — Скорбом виповнена моя душа. Все життя мушу гнути спину перед боярином. За шмат пряжма черствого.
— Пощо не станеш бояринею? Воєвода Янь удівець. Сина його, бачу, холиш, яко рідна матір.
Вузькі очі Кильки спалахнули.
— Бояринею не можу стати — не рівня йому, а сина… Се я викрала для нього Гордяту. Нудив світом боярин…
— Добре вчинила, Килино. Бачу, можеш заглянути в чужу душу. Се не кожній людині дано!
— Бо не кожна знає, що то є — самотина, — зітхнула Килька. — А в мою душу хто зазирнув? — Вона безнадійливо махнула рукою.
Всеволодові брови підскочили вгору. Справді-бо, чи заглядають люди один одному в душу? А ця служниця худорідна, котра все життя упосліджується перед Вишатичем через бідність свою, зуміла угледіти в бояриновій душі нудьгу і відчай, зуміла ось розраяти його — на старість одиноку сина йому добула. І він, велемоцний київський князь, так само самотинний і знудьгований на сім світі. Лише одне — не від бідності. Від надмірності, може, багатств і влади. Ось він, приміром, може ощасливити Кильку, дарувавши їй благодатство — якесь село чи хутір. А хто йому може помогти? Ніхто.
— Килино, коли жадаєш, вивільню тебе від боярської опіки. Землиці трохи виділю…
— Князю!.. — Килька зойкнула й витяглась, як струна. Руки її, підняті вгору, тряслися. — Князю…
Всеволод відзначив про себе, що горда дщерь хана Осеня і руської бранки не настільки зниціла душею, аби впасти перед ним на коліна..
— Даю тобі погост під Вишгородом. Два села даю. Осподарюй, як вільна бояриня. І молись за спасіння душі моєї…
— Вовіки молитимусь… — шепотіла Килька, притискуючи руки до грудей. — Храм тобі поставлю… Потім схопила князя за руку, притиснулась твердими гарячими устами.
— Ти правду мовиш? Без обади?
Всеволод розгнівано висмикнув, руку.
— Великому князю київському не достойно слів на вітер кидати. Завтра скажу боярину Чудіну — хай одпише тобі два княжих села — Білозір'я і Лісовицю.
— І терем там зможу поставити?
— Терем там є. Моїх праотців терем стоїть там. Невідь-коли поставлений. Будеш у ньому осподинею.
Килька затулила обличчя долонями.
Всеволод неквапом рушив далі. На душі його з'явилась дивна полегкість. Мабуть, сія Килька ще довго стоятиме отак зачучверіло й не віритиме в його слова. Осміхнувся до себе: таки велика і солодка сила це — владаг коли використовуєш її для ощасливлювання людей, а не для пролиття крові…
А Килька смикнулась бігти за князем, але перечепилась за щось, упала. Потім підвелась, заплакала. Гордята з подивом дивився на рясні сльози, Килина їх не витирала, і вони скрапували з крутих її вилиць прямо на траву. Хлопчина зірвав дві квіточки горицвіту, й простяг своїй няньці.
— Не плач, Килько. Князь добрий, так?
Вона притиснула його до себе.
— Може, й добрий, Гордято. А може, насміявся. Ходімо додому.
Від часів старого Кия, певно, не було такого тяжкого літа у киян, яким видалося літо 6600-те від сотвореная світу, або 1092-ге від народження Христа. На Бабиному торжку, і найбільше на велелюдних подільських торжищах час від часу вирували чорні віча. Чорний худорідний люд Києва знемігся від голоду й розору. Княжі й боярські тіуни та ємці щоразу побільшували й без того надмірні виплати й віри — за користування землею, водою для пиття із труб, крамницями, ларями на торгах, придумували все нові мита й потяги — за те, що є віз, рало чи плуг, кінь, віл, коза, гончарний круг чи піч для випалювання цегли. Брали побільшені продажі й правежі від рибалок, човнярів, кожум'як, лучників, кричників[65], ковалів — від усього чорного київського і слобідського люду, що розселився уздовж Почайни, Киянки й Глибочиці, що ставив свої хижі в пущі поблизу Либеді, далеко за градськими стінами. Великі правежі правили з окольних смердів, котрі везли до Києва міхи із зерном та борошном, бочки з медами і воском, в'язки шкур, туші гов'яди, баранів, свиней. Смерди припинили підвіз на київські торжища. Торгові майдани опустіли. Голод стукав кістлявою рукою у двері хиж і домів киян.
У спеку почали мерти діти, за ними пішли у царство Пека старики й стариці. Трунарі не встигали робити гробів для покійників. У місті з'являлися волхви й кликали люд чорний на розправу з багатіями. Над Почайною і Либіддю спалахнули старі моховиці. Від них вогонь шугонув на висушені спекою сусідні пущі й нощеденно пожирав ліси довкола Києва. Смрадний чорний дим оповив вузькі вулиці й провулки рукомесного й торгового Подолу, гіркуватим туманом стелився над плесом Дніпра. Вітру не було ні на подих. Гаряче літнє сонце висушувало вологу з тіла й цебрів та бочок, з ковбань, у яких бальбались качки та гуси. Щоразу доводилось спускатися з крутих стежок до Дніпра, до Почайни, тягати на коромислах відра з водою. Бо в криницях вода також щезла.
А тут іще нові знамення біди. Серед білого дня на небі з'явилося велетенське біле коло, яке ніби спускалось і знову піднімалося й тануло у вишині. По бідняцьких ліплянках і мазанках повзли недобрі чутки. Одні казали, що скоро вже наступить кінець світу, який провіщали чорноризці. Волхви ж, що вільно ходили поміж людьми на торжищах, говорили про гнів старих богів, а найперше — Перуна, котрий послав на людей засуху й мор. Ото він ночами метає вогневиці на небі й палить довколишні сухі болота й ліси.
Скопець Єремія, що повернувся з монастирських сіл аж з-під Полоцька на Двіні, оповідав про мерців, які піднялися з могил і вигнали із стольного града кривичів старого-престарого князя Всеслава, котрий ще в часи Ізяслава сидів на київському столі з волі киян. Сей князь, що умів волхвувати й перекидатись на вовкулаку, тепер не міг дати собі ради. Вулицями Полоцька вночі тупотіли на конях біси, стукалися у двері домів, уязвляли смертною отрутою, а то й стрілою багатичів, котрі поховались по своїх шпаринах. І що найстрашніше — в полоцькій землі і на всьому Подвінню з'явилися зграї мерців-татей. Палили боярські й княжі погости, у бояр і княжих людей вони відбирали збіжжя, одяг, зброю, грабували купецькі валки. Гине вся Полоччина…
Ігумен печерський Іван пішов до князя Всеволода сказати про біду. Певно, русичі розгнівали Всевишнього.
— Сказав-бо: зламаю гординю вашу, і буде даремною кріпость ваша, уб'є вас прийшлий меч, і буде земля ваша розорена, і двори ваші порожні будуть.
Всеволод знічено озирався. Де син його старший — Володимир? Без нього він не дасть собі ради. Бачив сам: страх і хитання почалися межи людьми. Гради і села опустіли. На полях не пасуться табуни й череди. Ниви поросли бур'яном, стали пристанищем для дикого звіра. Скорб і печаль розлилися по руській землі. А тепер іще полоцький Всеслав зворохобив своїм чаклунством Полоччину. Зграї грабіжників перекинуться і сюди…
Ігумен Іван повчально підняв перед князевим обличчям палець:
— Великий князю, чадо великого Ярослава! Не можеш падати у відчай. Владою своєю маєш міцнити Русь. Пощо навколо тебе немає мужів смислених, через яких кермував би Руссю? Пощо одних лискучих льстеців навколо себе тримаєш? За ладан, яким тебе обкурюють? Для мужа державного — се кінець. Смерть його яко державця.
Всеволод щулився від тих слів ігумена. Справді-бо, хто довкола нього? Одні, як Чудин, старі й древні, а тому злобствуючі на все молодше і розумніше — бо йому належить майбутнє, забули й меч у руках тримати. Молоді — хижі та хвацькі — похапали землі, які він їм роздавав, і розбіглися від нього. Інші — обиду в серці зачаїли. Мовчки радіють безпорадності його. На одного сина свого Володимира може покластися — ганяє його по всій землі руській: то в Ростов, то в Суздаль, то в Чернігів, то в Переяслав… Немає біля нього іншої опори.
— А ти, князю, подай першим руку своїм вірним боярам. Через них і кермуй.
— Не послухають.
— Ми станемо на підмогу! Підіпремо тебе. Бояри київські нам підвладні нині. От хоча б і старий воєвода Янь Вишатич. Ображений твоєю неувагою. Поклич його до себе. Муж смислений єсть. З молодих пошли Торчина і Берендія.
— Молоді ще вони.
— Ого-го! По тридцять п'ять літ за плечима! Ісус Христос у тридцять і три роки чудеса творив на весь світ.
Всеволод роздумував. Чухав за вухом. Не любив, коли для повчання брали мудрість в давніх книгах. Сам знав їх більше за всіх і тим не хизувався. Знав: чим менше обізнаний чоловік із писаннями і чим менше обтяжував свою пам'ять знаннями, тим більше посилався на прочитане.
Але таки довелося слухатися поради ігумена. Довелося князю Всеволоду хилити перед ним голову. Іще за тую Кильку вислуховувати дорікання. Негоже-бо князю землі Руської непевним і невідомим служницям села роздавати. Інша справа — дати їх монастирю альбо якому боярину за заслуги.
— Чи князь хоче її жоною собі взяти? — насторожено прискалював око ігумен Іван.
Всеволод вертівся під його гострим позирком. Можна б і в жони, звісна річ, взяти, але не до душі йому ота возносливість її. Йому б таку, як та волхвиня Живка. То вірною підпорою була б. Нелукава й чесна. А наложниць — їх досить повсюди, молодих, туготілих і зорянооких. Аби лиш пальцем ворухнув! Та вони вже набридли йому. Дурні й хитренькі — все щось хочуть випросити у князя. Сукню, чи намисто, чи камкову хусту, а то й шмат якої земельки. Ті клопоти дрібні сповивали його, як мотуззя постола ногу… Живку б йому в жони.
Доки Всеволод розмірковував, ігумен Іван заодно з іншими державними справами вирішив і цю.
Якось увечері привів до княжого терема огрядну жінку в одязі монастирниці, геть усю закушкану чорною хустиною.