Се був виключно візит формального характеру, для годиться. Однак дворецький нас не пустив, сказавши, що пан дідич нікого й ніколи не приймає. Ми залишили візитівки й пішли. Можливо, слуга не вважав за потрібне передати їх своєму панові.
— Пане Володиславе, ви підтверджуєте сей факт?
— Так, ми прийшли разом, бо так безпечніше.
Урядник здивовано витріщився на нього:
— Чому безпечніше?
— Бо ми чули, що пан дідич хорує...
— Що ж у тім небезпечного?
Фотограф криво посміхнувся:
— Мій товариш боявся, що пану дідичу не сподобається його присутність, як корабельного агента, на селі. Він знає, що я людина світська, до того ж був на війні, й зможу залагодити конфлікт, якщо він виникне.
Він почув, як Влодко полегшено зітхнув.
— Ясно. Ще одне питання. Чи були ви знайомі з паном Гнатом Магурою?
— А хто це? – спитав Влодко.
— Тутешній вчитель, який помер при загадкових обставинах.
— На жаль, ми не встигли з ним познайомитись, — відповів Юліан. – Я мав намір зробити світлини школи й учнів, але потім сталася трагедія. Се я фотографував тіло на прохання пана поліційного інспектора.
Урядник проігнорував сю інформацію і запросив Юліана з Влодком до вітальні. Там було досить холодно. Ще один поліцейський чин, менший, сидів за столиком коло великої печі й писав, очевидно, протокол. На канапі коло вікна Юліан побачив молодого, страшенно худого чоловіка, в костюмі й при краватці.
— Отже, пане Комарницький, — не давши нікому оговтатись, спитав урядник, — чи зустрічались ви колись з цими панами?
— Ні, — одразу відповів той.
— Добре, занесіть до протоколу! – звернувся урядник до писаря. — А тепер, пане Володиславе, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?
— Не мав честі, — вклонився Влодко урізькому дідичу. Той глянув на нього трохи здивовано.
— Добре. Пане Юліане, чи зустрічались ви колись із паном Комарницьким?
— Так, — голосно відказав фотограф, і це справило ефект на всіх без винятку присутніх.
— Так? – перепитав урядник.
— Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, — вклонився фотограф, — був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?
Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.
— Яка феноменальна пам’ять! – здивувався поліцейський. – Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?
— Не мав більше такої приємності.
— Що ж , панове, — втомлено сказав урядник, — дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.
Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:
— Диву даюся, який сей світ тісний... Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?
— Ні, — коротко відповів той.
— Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих... гостей?
— Нічого.
— Щось пан неговіркий... Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші слуги вмерли, як вірне подружжя. Дуже романтично!
— Не кажіть дурниць! – у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.
— Хто зна, хто зна... Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?
— Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.
— За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?
— Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?
— Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується... Отже, ви не знаєте, де ґудзик?
— Ні.
— Мушу вас порадувати – він знайшовся.
Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.
— Се той ґудзик?
Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:
— А якщо той, то що?
— Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?
— Ні.
— Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові... Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.
— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик – се доказ ?
— Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд – то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.
Урядник замовк.
— Який пан добрий, — скривив уста пан Болеслав. — Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.
— А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.
— Я не сплю з відкритими очима.
— Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.
— Дайте мені спокій!
— До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.
— Я не маю іншого пальта.
— Але ж ви й так не будете виходити! І чому у вас лиш одне пальто? Мусить бути бодай два. Якщо ви купили сей маєток, то вже не є бідною людиною!
— Колись був бідним.
— А потім?
— Потім дістав спадок, — спокійно відповів дідич.
Обидва, фотограф і Влодко, мовчали, доки не вийшли за межі панського двору. Якраз над’їхав ще один жандарм, верхи на коні.
— Справа поважна! – присвиснув корабельний агент. – Не люблю поліції, а той урядник – дуже неприємний тип. Виглядає зарозуміло. Ти що, сказав йому правду?
Юліан засміявся:
— Я не сказав нічого такого, що могло би зашкодити мені й тому бідоласі. Але я його дійсно знаю, бо таке лице неможливо забути. Проте він не може мене пам’ятати.
— Розкажи!
— То історія не для вулиці. Розповім увечері, як прийду. Хочу віднести світлини до священика. Чує моє серце, що нам треба вибиратися звідси чимскоріше.
— Чого?
— Надто дивний збіг обставин.
— Ти інтригуєш мене, Юліане!
У помешканні Юліан спакував камеру, а світлини розділив на дві купки, більшу взяв зі собою в грубому конверті, поклавши за пазуху. Потім роззирнувся по хаті, наче шукаючи сховку.
— Ні, — сказав фотограф.
— Що, ні?
— Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?
— Чому?
— Не питай чому. Можливо, се –абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То – дорога річ.
— Ти думаєш, що Лейба?
— Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.
...Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи – у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.
Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга... І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.
Юліан широко посміхнувся:
— А я, отче, приніс готові світлини!
— То добре, — відказав священик. — Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.
— Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?
— Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?
— Ще трохи треба зачекати, єгомость, — буркнув слуга.
— Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі... У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я – його. А ще ті нещастя...
Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:
— Але ж то було не так!
— Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, — м’яко відказав фотограф.
— Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се... – вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, — фотографував сам диявол !
Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка.