Та коли б він вас хоч крихту любив, то заради вас терпів би... А йому що діти, що жінка! — Пігловський спинився і вп’явся в Марину допитливим поглядом.
Марина витирала рукавом очі. Панові слова немов підтверджували ті думки, які не раз роїлись їй у голові. І втрачене можливе щастя, і невтішне теперішнє горе наповнили її серце нестерпним болем, і сльози закапали з її пригаслих очей.
А Пігловський тим часом говорив ще вкрадливіше, ще з більшою приязшо:
— Ну, от і далі: скучив піп за сім’єю, не витримав розлуки, втік з москалів,— то злочин, зиичайно, але проти казни, а не проти пана; ну, й прийшов би до мене, упав би до ніг, покаявся б у всьому, як своєму панові. Я сам батько... простив би його, перевів би вас на якийсь далекий лісовий хутір... підмазав би, де. слід, і жили б, як у Христа за дверима. А він що затіяв: грабіж, розбій! Через нього й вашому братові тепер гірше...
— Та дай спокій, пане Адаме! — перебив Пігловського Демосфен.-— Хіба він з москалів заради сім’ї втік? Для розпусти він утік, щоб ловити дівчат і жінок по лісах та дорогах та безчестити їх! Він і з москалів через коханку втік! Авжеж, достеменно відомо, мені про те сам капітан розповідав: знюхався з чужою ланкою, чоловік його застукав, ну й присудили йому сто палиць, а він не був дурний та й подався на вільне превеселе життя.
Слова Демосфена вп’ялися в серце Марині нестерпним болем. їй згадалися Кармелюкові слова про те, що він утік з москалів від туги за сім’єю... Так ось вона, туга за дружиною!.. Як співав: "Змучився... стужився!" Зле й пекуче почуття закипіло в душі Марини. "Та, може, пай ще й бреше?" — мигнуло їй у голові, але почуття пекучої образи заглушило цю хвилеву думку. "Змучився... стужився",— краяли ці слова серце Марині,— і вона повірила... Дурна, дурна!.. Якби справді любив, скучав, то навідувався б, бачився... А він? Двічі заглянув за півроку! А ще кликав з собою кудись. Кликав... Тепер уже й не кличе!"
І ніби у відповідь па ці думки нещасної жінки, Демосфен провадив далі:
— Коли б за сім’єю скучав, то він би тут і приріс... Коли собака до хазяїна звикне, то її й кілком не одженеш, а твій збойця? Адже він як у пісні говориться: "Де дівчину чую, там нічку ночую, а де молодички — то там і три нічки".
І Демосфен гучно розсміявся, не одриваючи погляду від змученого обличчя Марини.
А Пігловський єхидно вів далі:
— Ти от змарніла, перевелася пі па що, ну й, виходить, не до душі йому. А чи подумай він про те, через кого твоя врода злиняла, через кого і ціле життя твоє за вітром пішло? Йому що? Гульня, море по коліна, а вам біда, вам горе, вам смерть!
Слова Пігловського знову нагадали Марині образливий чоловіків подив: "Та як же ти змарніла, Марино!" Той вигук і тоді нестерпно боляче різнув її по серцю. Тепер же, підігріта хитрими словами панів, уява надала йому ще виразнішого, образливішого змісту,—-і думка про те, що чоловік занапастить і її, й дітей, постала перед , нею дуже виразно.
— Нехай йому вже бог простить, папочку, за те, що він зробив з нами,—промовила вона, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.
— Простить... Ні, молодице: бог не простить, і люди по помилують! — заговорив урочисто й похмуро Демосфен, простягаючи свою долоню вгору.
І Демосфен заговорив про страшні злочини Кармелюкові, про те, що господь уже відступився від нього й сили пекла завладали його душею.
— Хіба він думає про те, що гріх його впаде й на нещасних дітей? Та чи зайшов він до вас хоч раз? Думаю, і не заглянув?
Демосфен пильно глянув на Марину. Марина затряслась і побіліла.
— Ну, чого ж мовчиш? — настійливо спитав Демосфен.
— Та що тут і казати?.. Найперше ж він повинен був просто до тебе прийти,— підтримав товариша Пігловський,— ти й не винна ні в чому: хіба ти знала, як він додому повернувся?— лагідно промовив Пігловський.— Ну, кажи вже правду, ми ж знаємо: був раз?
— Був...— ледве чутно обізвалася Марина.
— Ну, от і добре, що правду кажеш... За перший раз і нічого,— ти мусила була сховати чоловіка, а от те, що/ги і вдруге приймала його — то вже погано... І тобі... і дітям твоїм.
— Паночку, голубчику, не знала я нічого... не бачила,..
Змилосердьтеся, простіть...— заблагала Марина, тиснучи руки до впалих грудей.
— Не знала? Повірити важко: чутка вже кругом ішла,— зауважив Демосфен.
— Ой боженьку, мати божа, царице небесна! Що ж би я, бідна, вдіяти могла, коли б і знала? Хіба сила моя була вигнати його з хати?
— Треба було мені передати, а я б уже знайшов спосіб,— суворо сказав Пігловський.
—— Та він усього й перебув одну годиночку...
— Годиночку не годиночку, а за цю саму годиночку тепер усі ви загинете: і ти, і діти твої,—— грізно мовив Пігловський.
— Паночку, батечку! Простіть, помилуйте, нехай мене хрест поб’є, коли я тепер хоч на поріг моєї хати пущу його,— заголосила Марина і впала в ноги Пігловському.— Чим же я, нещасна, виппа, чим завинили діти мої?.. Ой, не добивайте ж мене... ох, змилосердьтеся!
— Не трать, молодице, задарма сліз,— суворо спинив її Пігловський.— Тепер над тобою не моя воля, а воля суду. Я тебе на те й покликав, щоб сказати тобі про це. Завтра до нас приїдуть від пана Хойнацького асесори й комісари,— вони вже довідалися, що Кармелюкова сім’я в мене живе,— надінуть на тебе кайдани і відпровадять вкупі з дітьми на каторгу в Сибір.
Дикий зойк вирвався з грудей Марини. Вона, обхопивши ноги Пігловського, заговорила швидко, плутано, в нападі якогось навіженого страху:
— Рятуйте... Змилосердьтеся... Мене вбийте, пожалійте дітей... Вони ж нещасні... Безталанні сироти! Ой, вирвіть краще в мене серце... Несила моя!.. Не винна я ні в чому!.. Нічого не знаю!.. .
XXVIII
— Вірю, вірю,—спокійно перервав мову Марини Пігловський.— Але суддям важко буде цьому повірити, тим більше, що ти бачилася з чоловіком двічі. Чим ти доведеш, що ти з ним не в одноруч?
— Бодай би я дітей своїх мертвими побачила, коли я хоч щось знала, коли я хоч у чомусь була з ним спільно! Бодай би я не діждалася святого причастя, бодай не діждалася спасіння душі! — заговорила крізь сльози Марина, б’ючи себе кулаками в груди.
— Годі, жінко, не трать дурно часу! — грубо перебив її Демосфен.— Закон велить! — промовив він урочисто.— А коли закон говорить — всі повинні мовчати. Ну, перед тим як відпровадити вас у Сибір, дадуть ще тобі й дітям твоїм по сто канчуків.
Останні слова Демосфена зовсім докопали Марину. Обливаючи слізьми руки Пігловського, забилася вона у нього в ногах, змішуючи клятви з просьбами, з благаннями... Вона вже втратила розум і подобу людини. То вже була якась збожеволіла, знесилена одчасм істота.
Перечекавши деякий час, Пігловський заговорив знову, але вже милостиво й ласкаво.
— Жаль мені тебе, молодице, жаль, а ще дужче жаль дітей твоїх малолітніх і моїх хлопів. Можна було б, либонь, і врятувати тебе, коли б ти пообіцяла...
— Все, що пан звелить! — скрикнула Марина, ловлячи руки Пігловського.— Собакою буду! Життя своє за пана віддам.
— Гаразд!—похвалив її Пігловський.— Ну то слухай же. Асесора й комісара я впросив поки що не заарештовувати вас... Я їх запевнив, що ти — моя вірна хлопка й що вірність свою доведеш. А щоб довести, що ти з Кармелю —ком не в одноруч, тобі треба зробити ось що,— і пап Піг-ловський почав пояснювати Марині, що вона повинна приховати від чоловіка цю розмову, а коли він прийде до неї в хату, то, приспавши його ласкою, сповістити негайно в панський двір, що Кармелюк зараз у неї в хаті.
З жахом слухала Марина план зради, який так сцокійно й так докладно викладав їй пан Пігловський. Незважаючи на все горе, яке приносив їй Кармелюк, в серці її ще жевріли любов і жаль до чоловіка...
— Паночку, згляньтеся,—ледве прошепотіла вона побілілими губами,— він же батько моїм дітям!
— Батько! — грізно крикнув Демосфен, підводячись з крісла й наступаючи на Марину.— Через того батька поженуть на каторгу і тебе, й дітей твоїх! Та мало того, ще до каторги знімуть на твоїх очах з дітей шкуру, і здеруть не так, як ми здирали, а на кобилі, з м’ясом, до самих кісток... І ти його смієш називати батьком! Не батько, а кат ваш,— он хто!
— Схаменися, Марино, згадай про дітей,— суворо гбво-рив Пігловський.— Чи ти гадаєш, що коли будеш приховувати, то врятуєш гайдамаку від кари? Не врятуєш! Не втече він на цьому світі від каторги, як не втече на тому від пекельних мук: піймають його й без тебе. Опде вже й москалі з Кам’янця прийшли того. Та тільки пам’ятай, що коли піймають його без твоєї допомоги, тоді підеш на каторгу і ти з дітьми. Подумай ще й про те, що чим пізніше піймають його, тим тяжча кара впаде на нього і на тому й на цьому світі: бо кожен день тягне за собою для нього нові й нові гріхи. А тому коли ти послухаєш мене і допоможеш своєму панові, то зробиш добро і чоловікові, й дітям. .
— Паночку... ласкавий папочку... Лебедику...— заголосила Марина.—Та як же мені!.. Він же чоловік мій!..
— Був чоловік, а тепер розпутник, гайдамака! — знову грізно вигукнув Демосфен.—А ти хто? Мати своїм дітям чи спільниця розбійника? Добра ти християнка чи заступниця того, від кого відступив і сам господь бог? Хочеш ти врятувати своїх дітей від каторги, від нелюдської смерті, чи хочеш занапастити їх з душею й тілом?!
— Ой папочку, як же мені не хотіти врятувати своїх дітей? Не так хочу спасти душу свою... як хочу їм... безталанним... щастя й долі...— заговорила Марина, ковтаючи сльози й давлячись на кожному слові.— На шматки б усе тіло порвала, душу б свою віддала, аби тільки вони не знали того горя, що мені випало...
Марина затулила обличчя фартухом і гірко заплакала. А Демосфен кивнув значливо Пігловському, немов кажучи: "Клюнуло, кінчай!".
Марина прийняла фартух од обличчя й схлипнула істерично:
— Та як же мені видати, як сказати?!. Язик не повернеться...
— Слухай, молодице,— поважно промовив Пігловський.— Слухай, мати,—підкреслив він останнє слово,—і запам’ятай, що я тобі казатиму: взяли мене за серце твої материнські сльози, щастя хочу твоїм дітям. Нехай знають усі, що батьком їм став не Кармелюк, а пан Кармелюків. То от же, слухай: якщо ти виконаєш мою волю й зостанешся мені вірною слугою, то, ось дивись, цей папір,— я передаю його панові Янчевському,—він справді передав Янчевсько-му великий, складений вчетверо аркуш паперу,— тут підписаний визвольний лист тобі й твоїм синам.
Крик радості вирвався з грудей Марини, і вона впала до ніг панові Пігловському.
— І ти його одержиш,— казав Пігловський, не відпихаючи Марини від своїх ніг,—і не тільки одержиш визвольного листа, але ще й дам нагороду тобі, дам тобі и землю, і пару волів, а поки що й од панщини звільню.
— А я ще додам од себе за чесний вчинок і корову,— мовив Янчевський.
— І нічого тобі за це й робити не треба,—казав далі Пігловський.— А тільки як прийде до тебе твій гайдамака,— прибіжи в двір і скажи тільки одне слово: "Пане, дайте мені мого визвольного листа!" Більше нічого! Про чоловіка й не згадуй.