Я дуже уважно слухав вас…
Фон Шварц уже не чув базікання француза, не чув і того, про що далі оповідав Юрій Іванович. Він з жахом дивився, як з-за червоного гранітного обеліска виходить розстріляний колись солдат, обнімаючи за плечі високого сіроокого підлітка. Не помічені ніким, вони хма-ринкою пронизують гурт іноземних гостей, стають перед фон Шварцом. Він намагається відійти назад, за спини делегатів, щезнути, розтанути у незримості. Солдат сміється:
"Від себе не втечете, пане маґістре. Так і доведеться вам вічно дивитися в наші очі! Тоді, на цій кручі, ви сказали мені, що сам я зробив свій вибір. Ви теж зробили тоді свій вибір, правда, не перший… Головний вибір був тоді, коли ви знехтували зоряним шляхом в ім’я жорстокої сили".
"Щезни, згинь! — клекоче думка фон Шварца. — Ти лише привид моєї втоми. Ти ма-ра…"
"Спробуй розвіяти цю мару", — промовляє хлопець.
"Ти давно зігнив у землі", — шаленіє лють у свідомості фон Шварца.
Хлопець спокійно й ледь іронічно всміхається.
"Є давнє українське прислів’я: "Те, що згоріло — не зігниє". Ми пройшли з друзями крізь полум’я останнього іспиту. Смертю смерть попрали. Тому дарма вважаєте, що ми зігнили у землі".
"У твоїм сумлінні я мертвий, — додав солдат-композитор. — Тому й зберіг я для тебе своє давнє обличчя і постать. Ми, полеглі в бою з вами, складаємо невмирущу варту, щоб перепинити шлях новим руйнаторам світу. Ви розсіяли на землі багато зубів дракона війни й ще знаходите для себе роботу. І наша мета — не дати злобному поріддю вийти у міжзоряний простір. Тут, на Землі, наш останній бій".
Мелодія шоста
ЕКЗАМЕН ЗРІЛОСТІ
(З щоденника Громограя)
"…Похмурий осінній ранок. Ми всі в холодному підвалі. Діти поснули, вони сплять просто на підлозі, на солом’яних матах, притулившись одне до одного. У віконці підвалу сіріє. Треба вже незабаром їх будити, якось діяти.
Я стою над ними в тривозі. Відчуваю себе безсилим, спустошеним. Як уберегти, як за-хистити моїх пташенят? Серед розпуки й безнадії потрібно віднайти ясну мету й шляхи до неї.
Сходить сонце над лісом. Воно освітлює вже окуповану, сплюндровану фашистами рідну землю. Ніби й та ж сама земля, і вже не та. Ось мої вихованці прокинуться, знову ввійдуть у плин повсякдення, і кожен мій крок або підноситиме їх до дії, або ж руйнуватиме їхню совість, сіятиме недовір’я. Як серед цієї веремії зберегти незаплямованими дитячі душі? Тілесна смерть не страшна, вмирають усі. Страшна моральна, духовна смерть, вона — навіки.
На ґанку чую гучні кроки, крики німецькою мовою. Хтось ходить шкільним коридо-ром. Ляснули двері до підвалу. Автоматна черга.
— Рус, здавайся! Виходь!
Діти злякано підхоплюються, туляться до мене.
— Зольдат є? — кричать з коридора.
— Тут діти, діти! — голосно відповідаю я. — Кіндер!
У сірому прямокутнику дверей виникає постать в чужій уніформі. Ніби привид з іншого світу. Сіро-зелений френч, важкі чоботи, засукані рукава, у волохатих руках — авто-мат. Гострий, впевнений і безжалісний погляд. Запитання німецькою мовою, як автоматна черга:
— Хто такі?
— Вихованці дитячого будинку, — відповідаю я, насилу підбираючи німецькі слова. — Я учитель, директор будинку.
— Комуніст?
— Я учитель, — ухильно відповідаю.
Він сміється, неуважно оглядає дітей, киває мені.
— Гут, гут. Заспокойтеся. Нова влада, нові порядки. Можете вийти нагору, фронт уже далеко. Проте школу не покидати. Це — наказ. За непослух — смерть. Ферштейн?
Я мовчки кивнув.
Ми виходимо за німцем назовні. Все до щему простої ось він, ворог, і треба з ним роз-мовляти, слухати його, виконувати накази. Свідомість ще не може збагнути — як же так? Невже вирішує сила? Страх смерті? Я поглядаю на дітей: вони теж збентежені, позиркують на німця, перешіптуються. Нічого, шок пройде, і тоді думка почне шукати виходу із скрутно-го становища. Спокійно, спокійно…
Ми збираємося в спальній кімнаті хлопців. Німець десь зникає. У вікно видно, як по дворищу ходять фашистські солдати, під моєю хатиною лежать кілька перебинтованих, пев-не, поранені. Тріщать мотоцикли. Гудуть машини.
І раптом… крізь ворота входить колона червоноармійців.
— Наші! — судорожно скрикнула Катя.
Діти сипнули до вікна. Завмерли спантеличено. Скам’яніли.
Колона заповнювала двір понуро, мовчазно. Полонені. Полонені червоноармійці. Не-мислимо, неуявно, неприпустимо. Я дивився на обличчя вихованців і бачив, що для них ко-лона полонених була як привиддя, галюцинація.
— Не може бути, — прошепотів Толик. — Це нам сниться…
— Іване Івановичу, — крізь сльози озвалася Іванка, — Як усе це витерпіти?
— Наші… і в полоні, — притиснула долоні до грудей Марта. — Ми ж ніколи не дума-ли…
— Тихо, — суворо зауважив я. — Ви що ж, хотіли бачити всіх наших солдат побити-ми?
— Битися до останнього! — палко вигукнув Гриць, блиснувши на мене чорними очима. — Краще вмерти… аніж отака ганьба.
— Тоді й нам треба вмерти? — з гіркотою в душі запитав я. — І всі наші люди, що по-пали під ворожий чобіт, хай покінчать самогубством, щоб не бути під окупантом? Так? Мертва земля, порожні села… Ефектно, але чи є смисл у тому, що ти кажеш? Діти, хіба ви забули, що говорилося по радіо на початку війни: ми вступили у бій з сильним і лютим воро-гом… поєдинок триватиме довго, сподіватися на легку перемогу марно. Головне — зберегти певність, що справедливе діло переможе.
Діти спантеличено мовчали, дивилися, як колона полонених проходила через двір, та-нула між лозами на березі ріки, звиваючись вужом між горбами. Певно, їх гнали до перепра-ви.
— Це лише початок, діти, — сказав я після важкої паузи. — Попереду тяжка й нещадна боротьба.
— А що мам тепер робити? — гостро спитала Іванка, і в її очах блиснули крижинки. — Ось вони, вороги… будуть запитувати… Що нам відповідати?
— Дивлячись, яке запитання?
— Запитають, чи ми піонери? Брехати чи — правду казати?
— А що тобі підказує совість… обов’язок?
— Обов’язок? — трохи іронічно перепитала Іванка. — А щоб врятувати життя — хіба не варто збрехати? Щоб потім… відомстити.
— А зречення? — спалахнув Толик. — Чи ти виправдуєш зречення?
— Тоді можна видати й своїх, щоб не збрехати, — похмуро констатував Вітько Гора.
— Ну й дурень! — загорівся Толик. — Доля товаришів — це вже не етична проблема. Це питання твоєї вірності!
— Досить суперечок, діти, — схвильовано перервав я. — Ви, як бачу, самі все добре розумієте. Це — іспит, про який вам казали вчителі. Останній, непідкупний. Чи можете чека-ти поради від когось на всі випадки життя? Найкраще, коли наказ виходитиме з власного серця.
Третій день окупації. Німецькі солдати зникли. Замовкла канонада.
Тихі сонячні дні. В блідо-блакитному небі пливуть павутинки. Вночі ми маємо намір пробратися до свого лісового сховища.
Знову наш план не здійснився. Того ж дня, коли фашистські солдати покинули село, до дитбудинку підійшов чоловік у німецькій формі без відзнак, з карабіном через плече. Я з по-дивом протер очі, не вірячи сам собі, впізнав Онопрія Гірченка, рахівника колгоспу, його худорляве, бліде обличчя було скам’яніле, напружене, в очах настороженість. Завваживши мій подив, він вимушено посміхнувся.
— Не впізнаєте?
— Чому ж… пізнаю…
— Чого ж дивуєтесь?
— Шкура інша…
— Що таке шкура? — засміявся він вимушено. — Змінити — раз плюнути.
— А душу?
— Хе-хе! Душу — ні. Душа — та сама…
Я дивився на нього з жахом. Ще ж недавно, цього літа, він виступав на загальних збо-рах села, палко закликав до самовідданої праці для фронту, для перемоги… Очі в нього виб-лискували, рука майоріла в повітрі. Люди аплодували. А тепер…
Так, так, треба було з болем у серці прийняти і цей факт: деякі твої знайомі несли в собі роздвоєність, розтроєність, духовну спустошеність. Ворожа окупація лише прискорила те, що виявилося б і так раніше чи пізніше.
— Душа — та сама? — перепитав я його.
— Та сама, пане вчителю, — з викликом сказав Онопрій.
— Уже "пане"? — здивувався я. — Який же я тобі пан?
— Звикайте, звикайте, пане вчителю, — хихотів злорадно Гірченко. — Я пан комен-дант поліції, ви — пан учитель. Були товариші, тепер пани. А що, якась повага все-таки є — пан! А то всякий шмаркач суне тобі "товариша" під ніс. Ще заїди біля губів, а воно вже цвірінькає: "товаришу"! Який я тобі в біса товариш? А пан — це інше діло! Пан комендант. Порядок повинен бути.
— Порядок?
— Еге ж! Справжній порядок. Це вам не базікали большєвицькі. Це — німці. Європа. Ве-е-елика сила! Точність. Діловитість.
— Послухайте, Онопрію…
— Пане коменданте…
— Та ні, — засміявся я. — Не станемо ж ми ламати комедію один перед одним. Я вас ніколи не зможу звати паном комендантом, як і ви мене забудьте кликати паном учителем.
— Чорт з вами. Як хочете.
— Ось так краще. Скажіть же мені, як ви могли тоді… при Радянській владі…
— Що?
— Промови, заклики, активність…
— Ха-ха! Стратеґія і тактика. Жити ж треба. А щоб жити — доводилося прикидатися, пристосовуватися.
— Хіба то життя — маскуватися, вічно носити машкару? Ненавидіти, а казати, що лю-биш.
— Всяка комашка маскується, — холодно блиснув очима Онопрій, — Торкни її, вона — брик! — ляже горілиць, прикинеться мертвою. Хе-хе! Природа мудра. Вона дає нам пора-ди, як діяти.
— Хіба людина — комашка? Чи то ж можна рівняти людей і комах?
— Та чого там, — байдуже позіхнув Онопрій, дихнувши сивухою. — Скажуть мені, щоб я вас шльопнув, — шльопну! Роздавлю, як хробака. Людина — хробак!
— А совість? — холонучи від огиди, що підступала до серця, запитав я.
— А що таке совість? — здивувався Гірченко. — Там, де була совість, пане вчителю, звиняйте на слові, виріс великий… лопух! Ось так. Лопухом прикриємо совість, чи що там від неї лишилося. Так і будемо діяти! А тепер до діла, бо мені нема коли з вами високими матеріями займатися. Служба. Приїхало велике начальство.
— Ого! Вже й начальство є?
— Атож. Без порядку не можна, йому стало відомо, що тут лишилися діти, вихованці дитбудинку… і вчитель. Тобто ви, директор будинку. Велено привести всіх до комендатури.
— Навіщо? — стривожився я.
— Не знаю. Там скажуть. Тільки пам’ятайте одне: щоб без дурості. Щоб усі були на місці. Відповідаєте головою. Особисто ви, пане вчителю. Не спробуйте втікати, на дні Дніпра знайдемо, з-під землі видряпаємо. Хе-хе. Збирайтеся, та хутенько.
Над колишньою сільрадою Сміянів прапор зі свастикою: чорний павук у білому колі.