До знамен, які були у кожній з трьох частин полку, були приставлені особливі хорунжі, і оскільки це була почесна посада, то хорунжими призначали по-більшості дворян. А сотники, єсаули і отамани були виборні з самих же козаків, як і в російській Україні. В уманському гарнізоні була ще сотня піших козаків, які звалися "слимаками" або "лизнями" (liznie). Вони були переважно вістовими і розсильними, коли не було війни; але під час сутичок з гайдамаками, їх використовували у справі, і були вони майстрами, якщо треба було вислідити гайдамаків, дістати "язика", захопити вартового тощо. Внутрішня оборона замка була покладена вже не на козаків, а на більш довірених осіб, на поляків же з дворян. Це був особливий корпус у 60 чоловік, і, при перебуванні в Умані самого Потоцького, цей маленький корпус складав почесних охоронців свого "дідича". Не тільки полковник Обух і Гонта, як найбільш почесні особи в уманському війську, отримували від поміщика на довічне володіння яке-небудь село, а й інші сотники мали від дідича по кілька дворів селян із землею, доходами з яких і користувались.
Крім губернатора чи комісара, яким був Радаїл Деспот Младанович, верховний начальник волості і уманський комендант, в Умані ще був казначей або "підскарбій", повірений у справах або "пленінотент" і кілька "офіціалістів" або канцелярських чиновників. Усі вони мали свої довічні оренди від поміщика.
Взагалі життя в Умані і у всій волості надало усі зручності, і знаменитий польський поет Станіслав Трембецький з повним правом міг сказати про неї:
Kraina mlekiem plynaca i miodem
(Країна молоком тече і медом)
Втім, не більш, як за десять років до уманської різні, уся ця країна, відома під назвою "уманська волость", являла собою таку саму пустелю, як уся польська Україна після "згону". Міста лежали у руїнах, землі не були оброблені, населення зменшилось. Сама Умань, яка стала згарищем після кількох розгромів, не була відновлена, тому що, хоч і знаходилась в країні, що "молоком текла і медом", однак була легкою здобиччю і для кримців, і для запорожців, і для гайдамаків. Волость почала заселятися тільки тоді, коли польські землевласники кинули заклик по всій Україні переходити селянам на вільні землі, і на усіх межах своїх виставили хрести з якнайбільшим числом пільгових кілочків. Тоді й потяглись сюди безземельні південно-російські селяни, які й заселили пустелю у кілька років. До переселення українців в уманську волость, всі її просторі землі і лісові угіддя не приносили Потоцькому і 50.000 руб., між тим, як у рік уманської різні при усіх величезних витратах на влаштування і обладнання уманської фортеці і самого міста, на утримання війська і військових начальників, на платню всіх службовців по містах і містечках, Потоцькі отримали вже до 1.200.000 руб. асигнаціями. Цьому процвітанню уманської волості допомогли розумні розпорядження губернатора Младановича, якому Потоцькі виклопотали у короля дозвіл обладнати фортецю і ввести магдебургію в Умані. Фортеця отримала так званий "інструмент" або положення про устрій і про всі права і привілеї, 32 гармати, і вступила у розряд державних прикордонних фортець, з правом військового суду. Все це відбулося саме в той час, коли гайдамаки почали особливо загрожувати цим місцевостям і після того, як у польській Україні був введений "Laudum boni ordinis" (положення про міліцію). Для влаштування волості у військовому відношенні туди прислали старого служаку, генерального полковника Горжевського, родича Младановича. Горжевський разом з тим вважався прикордонним комендантом і крігс-комендантом "партії військ українських".
При них і було знову закладено місто на руїнах старої Умані і укріплено замок. Потоцький не передбачав, що фортеця, яку зводять з такою урочистістю через сім років стане здобиччю як Залізняка, так і тих козаків, які були присутніми на розкішній церемонії закладання міста і замка. А цей "церемоніал" урочистого закладання нового міста на стародавньому його попелищі "відбувався таким чином: "Спочатку для повідомлення народу про початок урочистостей пролунало кілька пострілів з гармат, що були при фортеці, після цього барабанним боєм і закликом труб і літавр були зібрані війська місцевої міліції, які прибули до замку стрункими рядами. Звідси усе зібрання виступило у такому порядку: у першій лінії йшла сотня стрільців, які постійно знаходились у замку (це "слимаки" чи "лизні", про яких ми згадували). Далі поескадронно марширував козачий полк, маючи попереду свої знамена, барабани, труби і літаври і усю свою старшину. За ним йшов, власне, гарнізон або піхота (дворянська); і врешті серед вселюдного натовпу, що стікся на урочисту подію, йшло місцеве начальство, володарі і орендатори (possessorowie) сусідніх маєтків, запрошені сюди, і духовенство (utriusque ritus) у повному церковному убранні. Прибувши на один бастіон новозаснованої фортеці, війська вишиковувалися у бойовий порядок, а духовенство обох віросповідань під гарматну та збройову канонаду і грім військової музики, відслуживши належне молебство, благословило місце заснування бастіону, а після — трьох інших і всю лінію укріплення, що зводилося навколо міста, і окропило їх святою водою. По закінченні священного обряду, всі присутні були запрошені до замка, де на них чекало багате угощення".
Ця урочистість приховувала чисто практичні розрахунки Потоцького, який оголошував на повний голос, що "причиною такого надзвичайного свята є істинна любов до вітчизни і своїх співгромадян", що він, "знаючи дуже добре, що його уманська вотчина з усіма околицями знаходиться на межі трьох держав — російської, турецької і татарської, і поблизу важливих доріг, з цими країнами з’єднана для торгівлі, а значить для користі тутешнього народу вельми здатна", що "місто Умань з давніх давен своєю торгівлею як у Польщі, так і за кордоном відоме, отже багато географів називало його — одні столицею всієї України, інші переддвер’ям прикордонним", що "багатьма перевагами від польських монархів збагачене", але "усі такі вигоди воно з часом втратило як через внутрішні смути у королівстві, так і від частих наїздів різних закордонних негідників (гайдамаків і ногайців), які неодноразово грабували місто, спалювали і розоряли його і майже зрівняли з землею, що привело до крайнього спустошення краю", що "прагнучи воскресити помертвілу діяльність у місті, володар його наважився на свій кошт ці руїни привести до такого стану, щоб місто приносило вітчизні славу, краю — захист, народу польському і місцевим мешканцям — безпеку, користь та різні вигоди". Ось з такою метою місто було укріплене палісадами, валами і зведенням на трьох сторонах "пентагоном бастіонів", так що при розташуванні вулиць у місті ці бастіони і батареї могли обстрілювати усі входи і виходи, які, крім того, укріплялися рогачками. На ринковому майдані була влаштована "гіельда" (gielda), ратуша, разом з гостинним двором на 20 лавок, і все це захищалося чотирма бастіонами, влаштованими у центрі міста.
Таке було значення Умані для усього краю. Таким же вважали це місто і гайдамаки, бачучи у ньому нову Варшаву, тільки збудовану поляками на чужій українській землі.
Справді, місто швидко зросло ніби з землі, завдяки своєму щасливому розташуванню і тим вигодам, що були тому дані. За сім років він залишив далеко позаду себе старі, славні козацькі міста і містечки — Чигирин, Крилов, Черкаси, Канів, Білу Церкву, і козацтву, у тому числі і гайдамакам, не могло не бути завидно, як зростає польське місто у них під боком, а їхній славний Чигирин лежить у руїнах і запустінні, так що сліди рук батька Хмельницького рік від року стиралися з обличчя української землі. У Чигирині була бідність, а в Умані — привільне життя. Усім міським обивателям, які мали в Умані будинки, дозволялися усі види торгівлі, незабороненої законом, без плати будь-яких податей і зборів протягом чотирьох років, а після цього терміну, хоч і встановлювався платіж, але набагато менший у порівнянні з іншими містами. "Для вящої місту і його мешканцям безпеки", число козачої та іноземної міліції було примножене до тих розмірів, які ми бачили вище. В Умані запроваджено було кілька ярмарків, усі триденні і одна дводенна "з вільним винним продажем". Торгівля на ярмарках була теж вільна, без будь-якого торгового мита", як для місцевих обивателів, так і для приїжджих. На ярмарки привозились: мед, віск, хліб, сало, горілка, хутра, шкіра, риба, сукна, мануфактурні вироби та усі інші предмети, так само, як і коні, худоба і вівці. Для заохочення торгівлі і для "примноження дружніх відносин із сусідніми державами", дозволялося усім поселянам і мешканцям уманської волості, "вже не тільки відкупщикам" (arendarzam), як водилося раніше, а усім вільно торгувати в Умані на ярмарках медом, віском та іншими сільськими продуктами. На цих ярмарках, "для повної купецтва та покупців безпеки", до звичайного гарнізону, що завжди перебував у місті, ще додавалася військова сила. Усім, хто збирався на ярмарок, особливо ж зарубіжним купцям, як російським, так і турецьким, і татарським підданим, "для вящої їх безпеки", посилався військовий конвой, коли вони присилали в уманський замок повідомлення про те, що наближаються до польських кордонів. Так само конвой супроводжував і тоді, коли вони повертались з Умані. Все це, звичайно, робилося для запобігання набігів з боку гайдамаків. До того ж, іноземні гості, як із східних народів, так і російські піддані, перевозилися через ріку Буг безкоштовно, а у самій Умані отримували квартири і сіно для коней. Коли приганяли на ярмарку стада овець і рогатої худоби, табуни коней, то для них відводились потрібні і вигідні пасовища, а на ярмарках — майдани. "Для заохочення іноземних торговців і підвищення репутації самих ярмарок" Потоцький з своїх доходів відпускав кілька тисяч злотих. Якщо іноземцям не вдавалося продати на ярмарку свої товари, як от: сукна, мануфактури, бакалію, сіль, рибу, шкіри, мед, віск, сало, гаряче вино, тощо, то їм дозволялося усі ці товари залишати на складах у місті, де вони зберігалися до наступного продажу без будь-якої плати за це. Врешті усім іноземним підданим, російським, турецьким, татарським, молдавським та інших держав, також усім, хто належить до уманської волості і живе всередині королівства, людям будь-якого звання давався загальний дозвіл — заводити собі житло в Умані, будувати будинки, займатися торговими та іншими промислами, винним продажем тощо, під захистом і протегуванням Потоцького.
Не дивно, що Умань за кілька років так піднялась, що їй заздрила вся Україна.