Достеменно так сказала!
Хто ж, крім Магдалини, міг би говорити такі слова? Хто, крім мідянокосої, може знати про "келех", "терни"?..
Він же сам бачив також ті терни на голові Раббі!.. І Магдалина знає, що ті терни поранили й Пилатову душу…
І в думку не приходить Пилатові, що та віща діва вершин не може виглядати вже такою мідянокосою… Чи ж не проткали ці роки срібними нитками Магдалининих кіс? А та віща діва вершин, говорить Едуен, "молодесенька, як місяць-молодик"!
…………………
Прийшли управителі. З ними лікар Антимах.
— Чи все готово?
— Так. Але надходить страшна хуртовина… Треба перечекати ніч, а вирушити тільки завтра.
— Що сказав — сказав! — гукнув Пилат, аж затрусилися підвладні.
Не чули ще ні від кого такого голосу й такої владної мови.
— Одужає наш пан! — заговорили між собою раби. — Хоче жити! І житиме!
Лише одно турбує всіх: і лікаря, й управителів, і рабів:
— Як же можна рушати в такий день? Завтра ж бо День Зустрічі!
Сьогодні вночі на недоступних усім, тільки самим друїдським жерцям відомих верхах, мають зібратись ті довговікі велетні Дужі[428], що в їхніх могилах[429] знаходяться шматки каллаїсу…
Щороку восени, коли то заходить над вечір остання літня громовиця, на крилах її блискавиць прилітають таємні, тисячі літ уже неживі, велетні Дужі…
Прикладаюсь вони шматки каллаїсу один до одного, щоб скласти з них ту Велику Таблицю, на якій написані слова таємного заповіту Передвічної Віри, що її розбили та розкидали прадавні люди…
Тож у такий день, власне вечір, ніхто не насмілюється виходити поза обійстя. А тим більше — бути на ріці[430]!
Але пан: "Що сказав — сказав!"
Коли ж лікар, на загальне прохання, насмілився все розповісти, пан зовсім став якийсь чудний. Зрадів, як мала дитина!
— Що ж написано на цій таблиці?
Перепитали всіх, що були у дворі: може, хтось чув?
— Чи не написано, — каже пан, — про такого володаря, що "володарство його не від світу цього?"
Хто ж це знає?..
Може, й панові відомі друїдські таємниці?.. Може, й він цю таблицю читав? Тож такому, звісно, не страшна й остання громовиця напередодні Дня Зустрічі!
…………………
Того ж таки вечора виправа вирушила — і водою, і суходолом.
А хуртовина вже гонить над вершийами гір свої гуркотливі буруни…
Корони кількасотлітніх дубів угинаються в поклоні таємним силам. Віти лісових велетнів хльостають повітря та хмари, як хвилі — береговий пісок… Із сичанням та грізним шумом перекочується зелені хвилі лісів…
Стемнів зелений, як очі кельтських дівчат, Родан.
Фіалкові тіні, мов кружала під заплаканими очима, налягли імлистою болоною на гори. Бояться й гори! Зажурені, сумні, немов постарілі…
А блискавиці раз у раз пришпилюють чорно-синю небесну завісу до стерплої землі… Мабуть, щоб не звідали смертельники нічого з посвятних таємниць вічності.
А дощу нема! І це найгірше, бо ж відомо кожному, що суха громовиця кидає на землю смерть.
Тяжко змагаються гребці з силою хвиль…
Рипить, немов стиснутими зубами скрегоче, давно вже не вживаний човен.
Але Пилат нічого не бачить довкола себе. Нічого не чує.
Став на самому передку, закритий від гурагану рострою, та дивиться вперед. Там, напереді його мета!
І бачить: просто на нього йде людська постать…
Буйна радість, нестримна, як буря, що шаліє довкруги, пориває Пилата.
Те, чого він шукав, само йде до нього!
Не доторкаючись навіть кінчиками ніг до спінених хвиль, осліплююча красою більш, ніж блискавка світлом, Марія з Магдали!.. Вона!
А в руках її — зелений келех!
Пилат хоче радісно скрикнути, та слова згасли на устах, залитих першими тяжкими й теплими краплями дощу…
До дна душі схвильований, ошалілий Пилат виривається з рук лікаря та слуг, стусанами валить навзнаки кількох із них… Відриває від себе всі руки, що тримали його, підіймає ногу над облавком…
В ту хвилину біля самого човна, саме в той шум, що його ріже передок баркаса, впала велика світло-фіалкова блискавка-куля…
Човен, як схарапуджений кінь, підняв угору свою велику корму, і важке Пилатове тіло з руками, витягненими вперед, сторчголов злетіло з облавка[431]…
XIII. МІЖ ДВОМА БЛАКИТЯМИ
"… Чи ж уже таке велике нещастя — жити на добровільно вибраному вигнанні, в самоті й мовчанні? Доки прагне, ніколи й нічим не може бути сите людське серце…"
Прокула сперлася головою на руку.
Каламос, що його тримала в руці, доторкнувся її вже посивілого волосся.
"… Доки не сповниться спрагою за речами вічними… Дивне це, незгідне з логікою, щоб ця остання спрага втишила всі попередні ненасичені спраги…"
Затрималась на хвилинку і знову нахилилася над сувоєм.
На терасу ввійшли Аретуза, також уже значно постаріла. Матрона тільки труснула головою, й рабиня зникла.
Але розвіявся й сполошений настрій. Думка збочила.
Прокула вже не взялася за каламос. Сиділа за столом і думала.
Скільки вже їх минуло, цих років "добровільного вигнання"!
Як її колишній життєвий ідеал і взірець, Корнелія, донька Сціпіона Африканського, Понтія Прокула доживає у своїй віллі, на Мізенській косі вечір свого життя…
Але ж не приятелям-філософам розповідає свої думки, спогади, відгуки минулого, як це робила мати Ґракхів, а мовчазним сувоям повіряє Прокула свої відгуки минулого, що були колись життям!.. Життям, витканим із радощів і болісті.
Що ж інше залишилось їй? Тільки розмова з колишньою самою собою…
І от, componere commentarios, писати мемуари стало для Прокули, як і для багатьох її сучасників, не лише розвагою, але перетворилось на самий сенс її життя.
Згадала Корнелію, матір Ґракхів, і постелились димом вівтарним її слова:
"Коли ж уже наша родина перестане діяти, немов у гарячковім маячінні?"[432]
Був це немов злий глум долі, що саме наостанку, в Єрусалимі, перечитували вони удвох з Пилатом оці листи матері Гракхів до її другого сина, що хотів продовжувати діло вбитого брата…
Виїжджаючи з Рима, колись Понтій замовив для Прокули в доброго, вправного скриба ці "Листи Корнелії", хоч сам Пилат не поділяв ідеалів Ґракхів…
Ось вони, ці листи, рівно й чітко переписані на світлому пергаменті. Завжди має при собі Прокула ці невеличкі сувої. Любить їх, як близьких приятелів. Бо в них живе той невмирущий, твердий, справжній римський дух Корнелії.
Чи ж думала тоді, в молодості, Понтія Прокула, що слова Сціпіонової доньки стануть немов її власними? Чи ж не могла б і вона нині сказати Пилатові цитатою з цих листів:
"Боюся, щоб твоя хиба не принесла тобі таких болістей, що ніколи вже більше не матимеш спокою…"
Думка побігла в минуле…
Погляд спочив на блакиті неба, подвоєній у морі.
— Procula a terra[433]! — всміхнулась сама собі журливо. — Чи ж не вкладам Геній-покровитель[434] людини пророцтво на ціле життя в наймення, дане людині при народженні?
З невеликою фамілією рабів замкнулася Прокула від світу в своїй віллі.
Була це оселя, як великий кам’яний корабель між двома блакитями неба й моря… Але був це корабель, який не причалив нікуди й ніколи. Бо заблудив він у тих безкраїх просторах двох блакитей, що не мають ні меж, ні кінця…
Заблудив, спинився й забув: звідки він ішов та куди саме простувати. І де пристати?
"І нові течії занесуть тебе, мій човне,
В солоні простори морські… Що ж робиш ти?"
… Раптом пробринів у Прокулиному серці безсилий, журний акорд Горацієвого[435] вірша.
Сум злетів на Прокулину душу, легкий, як попіл із спаленого кадила, що його ледве можна доторкнутись. Без терпкості й без жалю…
— Як же давно!.. Як давно все це було!.. Тільки "було"!.. Чому ж ще й сьогодні озивається, мов зачеплена струна?
Римлянка кров’ю й духом, Прокула трималася певно прищепленої їй у душу науки батьків:
"Свідомо уникати всяких ознак ніжності, як проявів занадто легкодухих і тому негідних справжньої матрони".
"Ніжність — причина багатьох слабостей!" — то був один із улюблених афоризмів її батька.
Тому Прокула прагнула до втримання в собі твердості духа в боротьбі з життям. Якщо цього треба, а це ж є обов’язком кожної справжньої римлянки, вона мусить бути героїчною.
Але слід уникати непотрібних страждань. Бо вони, як іржа, з’їдають конечні для перемоги сили.
І Понтій цінив цю твердість вдачі своєї дружини. Як він любив її ясно-тверезий світогляд, що забезпечував їй назву "Юстіція", яку їй давали майже всі! І ту віру всіх довкола, що "Прокула завжди має рацію!"
А отже, Понтій, також такий зрівноважений і безсторонній, як "право", як "вага", Понтій, що при всіх обставинах умів зразково володіти собою, як же мусів він змінитися, коли міг їй сказати такі недопущенні слова:
— Не пізнаю тебе, Клавдіє! Не тільки твій дух, але й обличчя твоє змінилося, стало мені чуже!
Чуже!
Вона, Понтія Клавдія Прокула, "чужа" Пилатові!
"Чужа"!
Це слово стало межею. Від неї почалась Пилатова хвороба духа і Прокулине… вигнання…
Каламос швидко побіг пергаментом, як переляканий краб по піщаній мілині морського берега:
"Пилатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пилатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, "відважувати" її. І тоді "Справедливий" перестав бути самим собою".
Спинилась. Сперлася на руку й згадувала подробиці тих давніх, а все ще свіжих подій.
Немовби то було вчора, так бачить. І чує Прокула, з яким запалом Кай говорить:
— Для священиків юдейських він "неправовірний" і занадто байдужий до земного "царства Ізраїльського".
Кай говорив про того філософа Галилейського, що ним тоді захоплювався.
— Коли б запанувала його наука, не було б "народу, вибраного Богом"… Усі були б однакові, всі рівні…
А Секст Корнелій, що знав юдеїв наскрізь, додав з усмішкою:
— "І прийдуть римляни й заберуть нас…"
— Зайва тривога! — знизав плечима Пилат. — Римляни вже прийшли!
Говорив з такою погордою!.. І як же швидко зійшов той зневажливий усміх з його обличчя!
А натомість з’явився страх, страх перед життям, перед доносами, інтригами… Страх перед усіма вступив у Пилатове серце…
Цей страх вигнав спокій з його душі, ясність з його думки, зігнав сон з його повік… Вигнав мир з дому, відтрутив її, Прокулу, від хатнього вогнища… А натомість наповнив усе самими химерами…
Метою життя стало шукання мізерної дерев’яної таблички… Потім огорненого забобонами "келеха магів"! Таж то личить східним мрійникам або Прокулиній казкарці Паренді, що живе поза життям.