Як, Зінько Федорівно? Може, для цього треба найняти вертоліт?
— Ось побачите, що у вас зійде!'—пообіцяла їм тітка Лисичка.— Буде вам вертоліт!
— А ти, кажеться-говориться, не пар парка! — заспокоїв її Зновобрать.— Самусь — передовий механізатор, не міг же віп ото допустити... Може, справді повітрнпі, як кажеться-говориться...
А як стало в полях сходити, па Світлоярськ упав цивілізаційпий шок, якому піддалася навіть тітка Лисичка, що днів зо три металася своїм "Москвичем" по свіжому асфальту сюди й туди, щоправда, роблячи несміливі спроби вивезти Зіньку Федорівну туди, де сходить найкраще, але спроби ті були занадто несміливі, бо засіяпе ще не зазеленіло як слід, а цивілізаційпий шок діяв па головпого агронома з силою майже такою, як па отого хлопця, що дочеппв до саморобного мопеда вихлопну трубу з гумового шланга.
А тоді сталася катастрофа! На буряковому полі, що починалося коло крайньої в Світлоярську хати Педана, не було сходів не на якійсь там латочці, а на ділянці в гектар або й півтора! Буряк сіяв Самусь. Педап мав до цього відношення суто географічно (бо поле починалося коло його хати), але Беданова дружина Га-линка — виробниче: не зійшло саме на її ланці. І Це вже був не аерознімок і пе повітряна яма! Тітка Лисичка і домоглася, щоб па поле виїхало правління колгоспу, Самуся кликати пе довелося, бо він теж був член правління і разом з усіма [міг досхочу, як заведено казати, помилуватися ділами рук своїх. Чорне поле посеред першої весняної зелені, поле без сходів, мертве й страшно — для хлібороба мов жива смерть перед очима. Всі мовчали, павіть тітка Лисичка пе могла мовити бодай слово, зате Самусь не розгубився.
— Все правильно,— спокійпо сказав він.— Кури.
— Які кури? — здивувалася Зінька Федорівна.
— Педапові,— пояснив Самусь.— От спитайте в Гальки. Галько, в тебе курей скільки?
Галинка Педапова була з правлінням, бо Ях її ланка!
— Курей? — нічого не розуміючи, подивилася вона на Самуся.— А що тобі до моїх курей? Ти он скажи, як буряк сіяв!
— То скільки, скільки? — не відставав од неї Самусь.
— Ну, дев'яносто дві курки і один півень. |
— І однії з усіма справляється? — поцікавився Зновобрать. !
— А в нас несучок три десятки, а то м'ясні все. Троє діток, ' треба ж зварити й приготовити, бо я в ланці, а Педан коло маниш...
— Свирйдопе Карповпчу, я протестую! — заявив Самусь. [
— Проти чого, кажеться-говориться? І
— Ви відходите од головного. Я все правління орієнтую, а ви | збиваєте. і
— Збиваю? |
— Аякже! Чули всі, скільки курей у Гальки? Дев'яносто дві , курки й нівопь! А ви питаєте, чому не зійшов буряк. |
— То чому я;? — тихо спитала тітка Лисичка.—— Чому?
— Все правильно. З'їли Педанові кури.
— Кури? Та ти здурів? — засміявся Зновобрать.— Де це баче— І но, щоб курка їла бурякове насіння!
— Ви не бачили, а я от бачив,— сказав Самусь.— В Одарії Трохимівни он по історії проходили — так там кози й вівці всю | Древню Грецію з'їли. :
— Ну, товаришу Самусь, це вже ви щось не те,— не стерпів Гридько Грццькович.— Такі відкриття: то кури буряки у вас їдять, то вівці Грецію. Де ви бачили таких овець?
— Кажу ж: в історії. Ви звикли до всього передового, а в історії всяке бувало. Передові кози та вівці, може, й пе з'їли б Древ-пьої Греції, а відсталі з'їли.
— То мої кури, по-твоєму, теж відсталі? — підійшла до Самуся Галинка, а всім було відомо, що коли ця жіночка отак іде з тобою на зближення і коли в неї звужуються очі, то добра не жди, бо в такі хвилини задкує від неї й сам Педан. Самусь теж па всяк } випадок позадкував. !
— І ти посіяв бурячок, а вони його склювали? — допитувалася [ Галинка, далі наступаючи на Самуся. і
— Все правильно. Склювали.
— І ти це доведеш?
— А й доведу!
— Як же? Моя"е, ловитимеш кожну курку й напихатимеш їй у рот бурякового насіння?
— Доведу, доведу! — погукував Самусь, відходячи па безпечну відстань і від Галинкп, і від усього правління.
— Ну що ти йому скажеш, отакому? — зітхнув Зновобрать.— Підсій, Лисичко, може, ще доженуть ці бурячки всіх інших.
45
Допитливі читачі вже, мабуть, помітили, що тут усе відбувається на передньому плані, або, як кажуть у театрі, на авансцені. На задньому плані — непробивна пітьма. Справа пе в поді-
ях: їх автор мав в запасі скільки завгодно, добре знаючи, що тільки в багатому подіями й змінами житті люди набувають своєрідності й тих властивостей, якими, зрештою, різняться між собою. Отож подій у автора задосить і для переднього, і для заднього плану. Ллє як бути з темною непроглядністю психологічних ситуацій? Можна перелічити всі причини, які призвели до того, що Самусь лишив незасіяним добрпй шмат бурякового лану, можна описати кожен крок цього чоловіка, проаналізувати кожен його вчинок і кожне слово, але незмога витлумачити мотивів поведінки, бо тут Самусь, на превеликий жаль, попри своє прізвище, да-Ілско не самотній і діє за відомим принципом: "Іван киває на ІПетра".
Ну, скажи, як воно було, визнай свій гріх, покайся, тобто по-самокрптпкуйся, пообіцяй виправити помилки, засій той клапоть за власний рахунок, будь чистий совістю перед людьми й перед собою. Хай уже письменники вдаються до неправди, щоб подобатися, бо їм кортить подобатися завжди і всім і будь-якою ціною. А ти ж передовий механізатор, про тебе найвищої думки сам і товариш Багатогаласу, сільське й колгоспне керівництво нікому по дозволяє тебе дискредитувати. І ось замість розкошувати такими вигодами найбільшого сприяння чоловік вдається до викрутів, вигадує курей, що клюють бурякове насіння (що може бути пе-іапетитніше]), то вводить нову класифікацію овець на передових ! і відсталих, порушуючи прийняту в науці ознаку класифікації цих і домашніх тварин за довжиною, формою і оброслістю їхнього куприка (вочевидь, не пір'ям, а вовною). Після цього вся наша повага до Самуся неминуче пропаде і навіть вівці мали б заплакати над його подальшою долею в цій розповіді, бо вівці, па відміну від своїх родичів кіз, володіють здатністю плакати, наділені під природи так званими сльозовими залозами, яких кози за невідомі гріхи позбавлені.
Але пе такий був Самусь, щоб відступати без боротьби! Коли він пообіцяв довести правдивість своїх слів, то...
46
[Dec ж таки автор не може допустити, щоб над усіма подіями панувала обтяжлива напруженість конфлікту. Відпочинь сам, дай відпочити й людям. Гомер у шістнадцятій піспі "Іліади", показавши, як троянці підпалили один з ахейських кораблів, і заспокоївши читачів повідомленням, що мірмідоняпи, могутні й хижі в бою, мов вовцюгани, готові прийти па допомогу, і в гадці по має мерщій кидати мірмідонян у бій! Хай собі палає корабель, чай тупцюють войовничі мірмідоняни, а поет спокійно оспівує п'ятьох їхніх вождів, розповідає про походження кожного з них, І неквапливо перелічує імена батьків і матерів, вимальовує в усіх деталях родовід і Алкімедона, і Фенікса, і Пізандра, і Сврода, І Менесфія. Без такої (відверто кажучи, неприродної) затримки дії епос немислимий. Зухвалому ж авторові (не Гомеру, а Загребель-ному) конче кортить написати саме світлоярівський епос, хай і куценький та піддирканий, бо, кажуть, тепер епос страшенно модний.
Нормальний плин розповіді, здавалося б, по вимагав вводити в конфлікт довкола буряків нових героїв, бо й так зібрано там мало не всіх пайповажніших людей Світлоярська. Але Самусеві потрібен помічник, а з присутніх па буряковому йолі ніхто в такому темному ділі помічником не міг бути. Тоді хто ж? Не інакше, як Рекордист Іванович, син Івана Івановича Несвіжого, колишнього обліковця тракторної бригади, а тепер старшого вагаря, завідуючого колгоспним сховищем пального і отрутохімікатів. Між пальним для машип і гербіцидами для обробки зерна й нищення бур'янів па полях спільного немає нічого, ці вкрай несхожі речовини об'єднуються тільки особою Івана Івановича Несвіжого, якому правлінням колгоспу довірені ключі і від одного, і від другого сховища. А що спільного між Самусем і сипом Несвіжого Рекордистом? Один трудівник, другий ледащо, один гримить славою, про другого розлітається неслава, одного хоч, може, й пе люблять, так шанують, другому — ні любові, ні шани, тільки махнуть рукою: "А-а, Рекордист Іванович?.. Отой жабоштрик?.." Що може об'єднувати таких несхожих своєю поведінкою людей? Вік? Але Рекордист був молодший. Мотоцикли? Але в Самуся — це промія за трудові успіхи, а в Рекордиста куплений за невідомі заощадження Івана Івановича Несвіжого, певідомі й пе до кіпця з'ясовані, бо зростали вони невпинно і з такою швидкістю, що незабаром дали змогу придбати ще й "Москвича", па якому Рекордист Гс.няв по світлоярівському асфальту в неділю, щоб показатися перед людьми в усьому блиску й розкошах. Тут би можна було трохи затриматися, щоб розповісти про вагарювання Івана Івановича. Але ця посада в колгоспі оточепа майже такою таємницею, як деякі містичні культи, і навряд чи з нашими слабкими силами вдасться підпести бодай краєчок таємничої завіси. Дамо змогу зробити це колгосппій ревізійній комісії, очолюваній уже тридцять років дідом Левенцем, і повернемося до отого питання про сиільпість між Самусем і Рекордистом. В чому ж вопа і чи була насправді? Була, і в такому пункті, про який не здогадуються ні найдопитливіші, ні найдоскіпливіші, ні найпричішшвіші читачі.
Самусь і Рекордист Іванович були родичі! Бо Рекордист теж носив прізвище Самусь, а Несвіжими їх звали через те, що дід| Рекордиста Івановича Іван Самусь ще до війни, відбуваючи вій-і ськові збори в Яреськах... Ах, яка це була типово карпоярівськаї історія! Але автор боїться, що її виклад неприпустимо уповільнить нашу розповідь, і вимушений утриматися від спокуси поговорити про те, що сталося колись у Яреськах. А як же з епосом і з навмисним уповільненням дії? Про епос автор пам'ятає, але не забуває й того, що він не Гомер, а Рекордист Іванович — не строкатозбройний Мснесфій, тому про Ярсськп поговоримо трохи згодом.
Отже, Самусь звернувся до Рекордиста Івановича як до родича з таким запитапням:
— Рекордя (це було пестливе від Рекордист), ти б поміг мені в однім ділі?
— Кики-брики! — блиснув Рекордист міцнющими зубами.— Кому ж і помогти! Ми ж Самусі, а не собачі хвости!
— Все правильно. Слухай обома вухами.
— Кики-брики!
— Свисни в старого ключі від хімікатів, одімкпи вночі сховище.