Мої підозри виявилися слушними: всі троє були втікачами-рецидивістами. Друзі напасника посвідчили, що відмовляли його від лихого наміру, та він не послухався. Наклепали, що це він підбив їх на втечу. Хоча я переконаний, що заспівувач усьому був Линда. Вони йому корилися. Ну, й не останню роль у моєму звільненні відіграло те, що в мене був струс мозку і перелом щелепи. Як згадаю ті чотири доби страждань, поки ми по тайзі добиралися до найближчого населеного пункту... Бр-р!
ІНЗЕКТА-ГОМО
1
З ранку й до обіду я працював над новою темою: відбирав шматочки вугілля й порід з тих зразків, що ми привезли з шахти. Вакуленко ж обробляв у себе в кімнаті геологічну інформацію, здобуту під час останнього відрядження. Це мав бути перший комплексний звіт, виконаний кількома різними спеціалістами на тому самому матеріалі. Перед очима в мене змінювались сірі, жовті, рудуваті шматочки порід, а в пам’яті пропливала строката галерея людських портретів. Я відганяв їх подумки, бо вже збагнув, що згадую тільки людей, бо істоти з прикметами комах самі не йдуть на пам’ять, їх треба було бачити живцем. Переді мною виникла ще одна проблема — не виказати себе при зустрічі з Посудієвським...
І я витримав цей перший іспит з честю, коли поніс йому на підпис звіт про відрядження. Застав його за дивним заняттям: він протирав стіл та руків’я свого розкішного крісла вогкою ганчіркою. Не зразу й помітив, що він прибирав якийсь жовтуватий пил, а ліпше сказати — пилок. Поряд лежала щітка — нею, напевне, змітав той порох також з одягу. При моїй появі очі його, в яких завжди було помітно монолітну самовпевненість, невластиво заблищали. Здавалося, то були не очі, а два чорних алмази, з яких світловий потік викресав міріади промінців. Якби я не знав Посудієвського, то міг би подумати, що дивний блиск виказує розгубленість. Ніби спростовуючи мою думку, господар почав скаржитись на прибиральницю. А тоді поцікавився, чи збираюсь я найближчим часом знову навідатись у Добровільську експедицію.
— Десь за тиждень... — відказав я, намагаючись не виказати подиву його заняттям. — Мають надійти ж нові матеріали зі свердловин...
— Попрохав би вас завітати ще раз до моїх родичів. Жінка збирається дещо їм передати.
— Та будь ласка, — мовив я, як завжди з охотою.
Я завважив, що сині штори на вікні знову покоротшали. Вони, як і раніше, були дбайливо вичищені, але знизу їх наче хтось пожував. До того ж (може, це мені тільки здалося) до них пристав жовтуватий пилок.
Посудієвський нахилився над моїм звітом. Розписувався наливною ручкою, заправленою чорним чорнилом. У рухах його вловлювалося щось знайоме. Не одразу й збагнув, що саме. Та коли він шкрябнув золотим пером і в кінці підпису поставив крапку, я враз "побачив" діда з Добровілля. Поєднувало їх усвідомлення значимості сподіяного. В одного підпис коштував людського життя, в іншого — долі. Затим на виді його майнула великодушність. Раптом він запитав:
— Як ви себе почуваєте?
Я усміхнувся і у відповідь поцікавився:
— А чого ви питаєте?
— Та у вас такий вигляд, ніби занедужали.
— Справді... Щось отут... — мовив я і притулив руку до грудей.
Він співчутливо похитав головою.
— Ет... Кому ми тоді потрібні будемо... — сказав.
Проте в його погляді я помітив якусь дивну зацікавленість. Мені здалося, що водночас із словами з рота в нього вислизнув живий, скручений спіраллю хоботок, який витягнувся в пряму нитку і, м’яко торкнувшись указаного мною на грудях місця, знову сховався за рівними білими зубами.
"Дурниці все це! — переконував я себе, покидаючи кабінет. — Ніякого хоботка з рота начальника не вилітало". Та увечері, перед сном, обтираючись після ванни, несподівано побачив з правого боку грудей руду пляму, схожу на родиму... Правда, вранці пляма зникла. Подумав би, що мені примарилось, але ж така сама мітка була і у Вакуленка — в ділянці серця. Вчора в кабінеті завідуючого відділом я інтуїтивно показав на правий бік грудей — місце, де генерував свою волю.
В їдальню Посудієвський ходив рідко. А коли там бував, то сідав, як правило, осібно від підлеглих, ніби чогось соромився. Одного разу я, обідаючи за сусіднім столом, спостерігав, як він їсть. Щелепи його ледь ворушились, проте передні зуби швидко-швидко рухались. За стуленими губами, здавалося, працювала м’ясорубка. Напрошувалась думка, що різці в нього не твердо сидять у яснах, а мають здатність ворушитись. Тоді я посміявся з себе внутрішньо, мовляв, — помисливість... Сьогодні мені довелося обідати на тому ж самому місці, що й колись, і я спостерігав крадькома за Посудієвським і Тхоликом. Обидва сиділи до мене в профіль, один навпроти одного. Першу страву їли так само, як і всі. Та коли почали жувати м’ясо, щелепи в обох майже не рухались, проте за губами, де були передні зуби, їжа інтенсивно перемелювалась. Майнула думка, що чимало людей, втративши кутні, змушені жувати різцями. Та цей аргумент я скоро відкинув, бо ті, хто жував передніми зубами, так само рухали щелепами, як і на кутні. Тим часом Посудієвський і Тхолик покінчили з м’ясом і піднесли до вуст склянки з компотом. Вони, здавалося, не пили, а полоскали рот; так його полощуть після чистки зубів... А потім сиділи і німотно дивились один на одного, і очі при тому якось дивно поблискували. Очні яблука то наливалися і ставали лупатими, схожими на очищені гранатові плоди, то ховалися, немов би западали. При цьому шкіра над верхньою губою якось дивно здригалась. То була розмова. Захопившись, вони не помітили мене, хоч я сидів за два столи від них. Я підвівся і пішов до виходу. Коли проходив повз них, на мене накотилося відчуття, немов би я опинився в невидимому для ока густому павутинні.
...Хоч я і вважав Вакуленка добрим своїм товаришем, але в кімнату, де він сидів з Тхоликом, заходив рідко. І не тому, що не хотілося перекинутися словом з колегою по спільній темі — мене просто туди не тягнуло. Навіть більше — відштовхувало. Зрештою, як і будь-кого з нашого колективу. Тепер я вже не мав сумніву, що причиною був Тхолик. Він ніби випромінював маскувальне поле, що робило непомітним не тільки його, а й те місце, де він перебував. І все ж по обіді я зайшов у їхню маленьку кімнатку, буцімто щоб домовитися з Вакуленком про нове відрядження... А там панував сімейний затишок: Вакуленко-"тато" і Тхолик-"син" тішилися солоними жартами Вакули. Попри прочинене вікно, в кімнаті стояв дух їдальні, що його господарі принесли на своєму одязі, і ще якийсь запах, ледь вловимий, неприємний. Однак не це привернуло мою увагу. Сині штори на вузькому високому вікні були побиті міллю і в багатьох місцях просвічувались. А зісподу їх було пообкушувано аж до підвіконня; на пожованій окрайці біліла павутинка. І ще одне: Тхоликів стіл і підлогу біля його стільця було притрушено жовтувато-сірим порохом. Здавалося, обсипався пилок з крилець молі. Такий самий пил обтирав Посудієвський, коли я вчора зайшов до нього підписати звіт про відрядження. Здавалося, що і завідуючий відділом, і його молодий протеже, коли бували на самоті, перетворювалися на велетенських метеликів молі, губили з крил жовтувато-сірий порох, а потім знову оберталися на людей.
Домовившись з Вакуленком про відрядження, я вийшов. На мить накотилося відчуття, як тоді в їдальні, начебто я побував у густому павутинні; закортіло схопити щітку й добряче почиститись. Ілюзія невидимої павутини йшла від Тхолика. Звуки його голосу немов би загустівали в повітрі, обплутували того, хто був поряд, як обсновує свою жертву павук. І тут прийшло на згадку, що неприємний дух, котрий витав у кімнаті Вакуленка й Тхолика, нагадував запах, що панує в цехах по вирощуванню тутового шовкопряда. Колись давно нас — школярів водили в такий цех на екскурсію. І в пам’яті моїй залишився той запах.
2
До Михайлюка я зайшов о третій. Він писав щось, обклавшись книжками. На краю стола потріскували навушники. Я поставив перед ним банку з кавою. Михайлюк посміхнувся на те; в кутиках його вуст я завважив дві глибокі зморшки. Це були ті самі зморшки, що й раніше, але значно глибші.
Коли ми приступили до кавування, я сказав:
— Пропоную гру — я називаю двох людей, а ви уявляєте їх собі і змальовуєте словесні портрети.
— Чом би й ні? — відказав він. — Називайте.
— Вакуленко, Тхолик.
Михайлюк не поспішав. Він, здавалося, не пив каву, а тільки торкався губами філіжанки з червоними, немов справжніми, полуничками на ній. Нарешті поставив порожню чашечку і детально (сказати б навіть живо) став "писати" образ Вакуленка. Не забув і про таку, не вельми привабливу рису, як необов’язковість. Загалом же вийшов образ доброго товариша й порядної людини.
Так само хутко він приступив і до описання образу Тхолика. Змалював постать, одяг, раптом затнувся. Довго мовчав. А тоді озвався:
— Не можу пригадати лиця. Знаю, що воно симпатичне, і тільки... Вакуленка бачу — дещо вульгарна фізіономія, праве око косує, а Тхолика — ні.
— Напружте пам’ять, — заохотив я, радіючи, що товариш мій поставився до гри цілком серйозно.
По часі Михайлюк озвався:
— Марна справа. Я його не уявляю.
— Гаразд. А тепер спробуйте уявити Посудієвського. — Я налаштувався очікувати, поки він "збере" в пам’яті портрет зава, та Михайлюк мовив:
— Не вийде. Лице цього чоловіка тільки тоді згадую, коли бачу.
— Правильніше сказати — істоти, — зауважив я і по миті додав: — А тепер спробуйте уявити всіх членів міністерської комісії, що побувала у вас з інспекцією.
Він думав не довго.
— Чотирьох бачу, п’ятого — ні.
— Поміркуйте ще. Не поспішайте... — порадив я.
Михайлюк покірливо заглибився в роздуми. Минуло чимало часу, поки він озвався:
— Здається, ось-ось згадаю, вхоплюсь... Та щораз він немов би вислизає з пам’яті. Четверо немов живі, а його не бачу.
Раптом Михайлюк сказав:
— Ви зробили велике відкриття! Як це вам вдалося?
— Завдяки поєднанню дедуктивного та індуктивного методів аналізу, — відказав я туманно, не приховуючи вдоволення.
Михайлюк не зводив з мене допитливого погляду. І я оповів про Панченка й Лугового, про попутника з Донецька і вченого писаря з гірничого інституту.
— Авжеж, — озвався колега, — це навіть не тенденція, а закономірність. Ще раз кажу, ви зробили відкриття...
Настрій Михайлюка помітно поліпшився.