Телефонна рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.
— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, трохи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.
— Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і дуже ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий милий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, товаришко Дахно?
— Дуже.
— Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.
— Та дуже ж, кажу.
— Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.
— А в чому справа?
— Та той... Справа дуже проста. Але негайна. І в ваших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої прописки бракує вашого підпису... як воно так сталося! Треба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину часу. Пробачте й не гнівайтесь.
— Добре. Коли мені зайти?
— Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.
— Гаразд. Через 20 хвилин.
— До побачення... — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима. Ата не надала цьому значення — "артисти". Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:
— Пока... Пока... — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.
"Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!"
В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.
— Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальника пашпортного столу, людини в уніформі й з таємничим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.
— Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті начальник по оглядинах і показав рукою нагору.
Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника "ОВ НКВД", так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подумати, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.
За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.
— А-а... Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть не підвівся з місця. Видно було, що він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень. Сідайте, будь ласка... — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.
— Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут раптом на ній усе потерпло. "Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене кликали? Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.
— Так, це я дзвонив... Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде. З ким маю честь говорити?
— З тією, кого ви кликали.
— Ах, правда... Я й забув... — засміявся юнак. — Одначе у вас і язичок! Нівроку. Як у гадючки...
— Дякую... — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:
— Ах, вибачте, вибачте... Ну-ну, не гнівайтесь...("Тут не гніваються", — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.
Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все така ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:
— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякалася... Признайтеся, вам страшно? Ви перелякалася?
— Гм... Чого б то мені було страшно?
— А от мене.
Ата окинула юнака підкреслено скептичним і презирливим поглядом:
— Щось не дуже-то ви страшний.
— Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, помовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:
— Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то... то...
— "То" що?
— То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю...
— Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам... Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церкви часто ходите?
Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.
— Чого ви смієтесь?
Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.
— Чого ви смієтесь, я вас питаю!?
— А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на мене раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба... Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?
— Так.
— А вам що до того, хлопчику? {Це вирвалося зовсім несподівано й занадто зухвало, либонь, з переляку).
"Хлопчик" як не скипить, як не стукне-грюкне:
— Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти?!! А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:
— Як ви смієте на мене так кричати?!! Що я вам — з вулиці?! Га?! Цитьте! Не говоріть! Мовчіть! Цитьте!.. Цитьте!!. Я не хочу вас чути!.. Цитьте!!. — Потім, трохи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.
— Я тут начальник!! А ви... ти!., ти!..
Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче... В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте. Він бликнув очима на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних дверей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: "Їшак!" Провівши так юнака за двері, Сазонов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм обличчям.
— А-а-а... Кого я бачу! Приємно, приємно бачити таку дорогу гостю. Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.
Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.
— Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю... Я вас знаю. Та хто вас не знає!.. Ну-ну, не будьте така сердита... Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха... "Хлопчику!" Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того налякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?
Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом "заспокоювалась", вже посміхалася, хоч і натягнуто.
— Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.
— Так? Та чув, чув... І це чув... Чув, що ви й до церкви ходите... Це правда?
— Що?
— Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?
— Правда.
— Що?! — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне!..
— А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і глянула в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предметах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сержант.
— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?
— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас... — промимрив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.
— То навіть дуже погано для вас... — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась велика цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.
— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?
— Ну, хіба ви не розумієте?
— Не розумію.
Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного боку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу розмовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї установи й її стилем. Все зроблено для того, щоб створити зумисний контраст між: "слугою" й "паном", між брутальністю й чемною прихильністю. І от "пан" хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показування сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!
— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — заговорив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити... Тільки попередити. Бажаючи вам добра.
— То ви мене для цього й покликали?
— Так. Пауза.
— Дякую. І варто було так турбуватися?
Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізування книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату довгим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:
— Хтозна... Може, й варто.
— Гм... Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох випадках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як мужчини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.
— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов.