Ти ж мене1 покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.
— Хотіла мені допекти?
— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?
— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.
— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там, у Києві, веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?
Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.
— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.
— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертвенність,— вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?
— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!
— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.
— Який інакший?
— Не знаю,— вона відвернулася.— Інакший...
Може, я й справді став інакший. Принаймні, хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.
— А твій ухажор як? — спитав я.
— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.
— Що вигадав? — не зрозумів я.
— Ну, що той агент, хіба забув?
Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.
— І ти того ухажора не покинула? — спитав здивовано.
— Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,— наївно відказала Лариса.
— Тяжко мені тебе збагнути, Ларисо,— сказав я.— То чия ж ти подружка?
— Артурова,— трохи гордо сказала Лариса.— Він серед вас наймужніший... Одне мені неприємно, що сердишся на мене,— в неї аж сльози на очах постали. Так, логіка в неї була своєрідна.
— Гаразд,— сказав я якомога м'якше.— Вже на тебе не серджуся.
— Правда? — засвітилася вона.— То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?
— Маєш на чому записати?
— Я запам'ятаю.
Я сказав адресу, не дуже вірячи, що запам’ятає, і вона повторила її кілька разів.
— Все! — сказала вона.— Запам’ятаю. Пока!
Підставила щічку, і я знову змушений був її поцілувати. Не скажу, що ця розмова була мені приємна. З одного боку, радів, що ми помирилися, з другого, було на серці тоскно, може, й справді я став інакший. Але я не був інакший, просто, Лариса хотіла зберегти наше товариство, через це отак чудно маневрувала: нелегко все-таки дівчині в хлопчачому гурті! Щодо цього вона, як на мене, була талант, бо наше братство таки розліталося. Це я розумів і не міг не віддати належного Ларисі. Вона тримала і мене, і Артура, і того ухажора на відстані, але нікого не відштовхувала. І то не через властиве жіночій статі кокетство, хоч і не без цього, але через те, що без нас вона була самотня найбільше. Звісна річ, ніякої стиляжної компашки вона не мала — був то один із її химерних міфів, але досить згадати її сімейне оточення, в яке я потрапив, оту її подружку Лялю, її, Лялиного, залицяльника, батьків і друзів її родини, щоб усе зрозуміти. Родинна обстановка в неї була задушна, батько виявився людиною безчесною, отож утратити нас — це було для неї втратити забагато. Ми хоч і були "нудики", як вона казала, але її ці "нудики" вабили. Біда в іншому: в отій моїй та Артуровій закоханості в неї, бо закоханий хлопець неодмінно егоїст. Залюбки упадатиме біля кількох дівчат, навіть може щиро любити кількох, але дозволити полігамію жінці ніколи не зможе. Через це, очевидно, Лариса так і крутилася між нас, а негативне ставлення до Люди свідчило, що вона ліпше себе почувала в чоловічому, а не жіночому товаристві. Все це я розумів, але холодку на серці й таємної урази збороти не міг. Я її любив, це було безсумнівно, але й тепер припустити, щоб вона стала моєю дівчиною, до якої мав би серйозні наміри, таки не міг, і то через її родину — тоді мені треба було б визнати
ту родину за свою. Може, це й дурні кажу речі, бо такиневідомо, чи мою любов вона приймала й відповідала на неї, але в глибині душі я був переконаний, що прийняла б, коли б її не відлякувала моя відчудженість. А коли б це сталося, може б, вона не дозволила мені пізніше стандартизуватися, адже сімейне вогнище запалює й утримує, к я вже казав, жінка. Те вогнище теж одна із палахкотючих печей, у які нас вкидає життя, і треба великої духовної сили, щоб у ній не згоріти. Лариса ж була особа героїчна, я в тому переконався пізніше, але чи вистачило б і в мене сили цю її героїчність живити, адже був я людиною м’якою, поступливою й не вельми твердого характеру. Ще ту позицію, котру витримував у війні, яку вів мій батько, зі світом, світом, що прагне нас нівелювати й стандартизувати, я б утримати зумів, але не більше — бунтівливій же вдачі Лариси цього було мало. Тоді того я не тямив, але зараз тямлю добре, коли збираю духовну силу, аби вирватися із палахкотючої печі будня, де майже спалив себе. Інакше не писав би цих записок, адже вони — моя остання спроба не спопеліти до кінця. Тут є один цікавий парадокс. Горіти у вогняній печі — це не значить перейматися тим вогнем і ставати його частиною, це значить пригасати, бо спалення обов’язково веде за собою пригасання. Вогонь з’їдає дерево чи вугілля наших єств, але самі єства існувати не перестають. Поки що я йшов додому розчахнутий, роздратований, з уразою до Лариси, хоч і пробував угамувати себе тими резонами. Адже ми в своєму ставленні до дівчат не хочемо їх зрозуміти, збагнути, а тільки підкорити, приборкати, приневолити, і переконані, що вони самі того бажають. Здебільшого так і буває. Але незрозумілими, незбагнутими, підкореними й приневоленими виявляємося в конечному рахунку ми самі, тобто у зрілих та похилих літах, коли менше стає сили на безконечну війну із буднем, раптом починаємо відчувати гнітючу самотність, і та самотність — розплата за наш егоїзм. Кожна людина, навіть войовник, герой, переможець приречена на таку самотність, і тут уже ніде дітися — очевидно, треба набиратися не мужності, а терпіння. Ліпший варіант, коли нестримний потяг до жінки й бажання її завоювати перетворюється у жаль до неї — тоді ще любов не пропадає. Гірше, коли замість жалю в душі поселяється й починає ширитися пустеля. Тоді єдине, на що ми здатні,— це крик волаючого в тій пустелі, але на те вона й пустеля, щоб того крику ніхто не почув. Отже, самотність на нас наступає, як лицар у середньовічних обладунках, мчить супроти нас на закутому у залізо коні і безжалісно пронизує нас списом чи розрубує навпіл шаблюкою. Ще хочемо врятуватися, падаємо на коліна, молитовно зводимо руки, але щадунку нема, бо ми вже не вугілля чи дерево, а тільки попіл, тлін. Повільно брів засніженою вулицею, хоч мені нестерпно хотілося повернутися, зачекати, поки Лариса вийде від Славка й порозумітися з нею чи помиритися сердечніше. Але в глибині душі я знав, що це неможливо. Через те йшов, спрагло ковтав дим від цигарки й відчував на серці стуму. Відчував, що вже хочу покинути рідне місто й повернутися у те, чуже, але з яким уже почав уживатися — воно кликало мене до себе. Очевидно, надійшла пора обірвати пуповину, що в’язала мене з цими вулицями, будинками й людьми, хоч знав, що в моєму серц івони залишаться навіки. Знав, що зараз прийду додому, мати нарешті зможе розпитатися про моє життя-буття, про те, як я харчуюся, як мені жити в гуртожитку, яка там у мене робота, які люди довкруг, як там у мене з пранням і таке інше. Можливо, перебалакаю про щось із батьком, але більше, ніж розказав він мені у ту пам’ятну новорічну ніч, він мені не повість. Отже, треба було виїжджати і швидше.
Епізод третій.
МІЙ КИЇВ.
І я закрутився в київському житті шістдесятих років: вечори у філармонії. Спілці письменників, клубі працівників мистецтв, клубі творчої молоді, театри, кіна, кав'ярні, які я також залюбки відвідував, де збиралася молодь, особливо біля метро "Хрещатик", читання самвидаву "й українських книжок, які проникали з-за кордону, з двадцятих років, виданих на Україні Східній і двадцятих-тридцятих років, виданих на Україні Західній; саме тоді мені потрапив у руки матеріал "Процес над адвокатами" про Левка Лук'яненка та його товаришів, щоденник Василя Симоненка,— той недавно помер,— і його заборонені вірші, і всяке таке — всі ці речі я читав не у гуртожитку, а по бібліотеках, беручи для годиться якусь "правильну" літературу, і в себе не затримував, бо не мав де ховати. Відвідував майстерні художників, і там часто спалахували гарячі суперечки, ходив на балет, на концерти в малому залі консерваторії, бо класична музика мені найбільше імпонувала — знайомих і друзів у мене ставало все більше, але переважно в українських колах. З Іваном Маркіяновичем після того, як я його не послухав, наші стосунки втратили сердечність, хоч він і далі ставився до мене прихильно, я йому навіть давав прочитати дещо із книжок, хоч із самвидавом остерігався. Книжки Іван Маркіянович читав швидко й повертав, але після кожної попереджав, щоб я був із тим ділом обережний. Вільного часу у мене практично не було: як тільки кінчав роботу, відразу ж їхав у місто, де й вечеряв, а суботи й неділі проводив у бібліотеках, які в ті дні працювали. В той час у мене й на дівчат бракувало часу, та й не вельми я ними цікавився, бо в серці моєму все ще сиділа Лариса. До речі, вона в Київ таки не приїхала, а до Житомира я теж не дуже поспішав, очевидно, з тієї-таки причини, щоб не ятрити собі серця.
Так минуло, може, кілька місяців, і от у п'ятницю, заскочивши після роботи до гуртожитку, щоб перевдягтися і їхати в центр, вахтерка подала мені телеграму. Я взяв її тремтячими руками, бо не чекав, і кинув очима: "Буду суботу 9.30". І все.
Я схвилювався. Ясна річ, телеграма була від Лариси, вона таки зважилася, виїжджала аж зовсім рано, мабуть, для того, щоб побути тут день, а ввечері повернутися. Я швидко перевдягся — і от уже сидів у 27-му трамваї, і мені було якось так дивно на серці, ніби хтось обдарував чимось великим,— все в мені співало й світилося. Був уже березень, тобто з часу нашого останнього побачення минуло майже три місяці, і тільки тепер я збагнув, що всі ці місяці тоскно чекав, сподіваючись, і думав, що вона, Лариса, збіса немилосердна, коли примусила так довго чекати. Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяці промайнули як один день, але тепер я пізнав, що в той довгий день в серце мені таки було забито терпкого гвіздочка і той гвіздочок мене постійно непокоїв.