Словом, людяність, загальнолюдська чуйність у тому рятуванні мені життя, таки перемогли мене! Я став маленьким, пристосовувався до них, калічив — так, так! — калічив свою натуру. Адже я, льотчик фашистської армії, часом цілком щиро захоплювався цими радянськими юнаками.
І раптом... Раптом цей катер! Звісно, я теж нічого не знав, що він собою являє, чий він. Катер як катер. Та, виявилося, він був нашого вітчизняного виробництва... Кореспондентам, в оточенні яких ви здибали мене, я сказав, що був збитий у бою англійським винищувачем.
Прошу пробачити, я просто... хизувався, вибріхувався! Борючись сам з собою, не мав мужності признатися, що збив мене борт-механік нашого ж повітряного корабля, чех з національності. І збив, рятуючи радянських піонерів! Саме якась особлива сила отих піонерів, їх щирість та людяність і спонукали мене до вигадок у своїх розповідях. Бо про тих підлітків розповідати треба було не цим кореспондентам!..
І я мусив брехати. Та що там казать! Отже, про той катер. Уявляєте собі величну і страшну картину безмежного схвильованого океану! І ось на ньому, на його хвилях — жалюгідні рештки нашого німецького катера. Гойдається, занурений майже до половини носом, немов сушить обидва гребні гвинти і рульову лопать. А хвилі неначе тріскою граються, от-от захльобнуть, засмокчуть. І на катері...
...На катері, в задраєній каюті, в безладді наваленого одягу, ковдр, закутавшись у них, завмерло причаїлася дівчинка чотирьох чи, може, й п'яти років. Очам своїм не повірив Олег, відчинивши двері. Побачивши хлопця, дівчинка лячно зойкнула, неначе перед смертю, і зарилася в купу ковдр.
— Диви, дівчина!.. Що ти робиш тут, мале дівча? Чия ти? Як тебе звати, моя хороша?! — гомонів до неї хлопець, розуміючи при тому, що в цих широтах його рідна мова може здатися дитині навіть і щенячим гавканням. Яка шкода, що він не володіє мадагаскарською, зулуською якоюсь мовою!
А дівчинка, мов розбуджена словами хлопця, раптом відкинула ковдру, уста хоробливо засмикалися в затриманому гіркому плачі; очима, що от-от вискочать з орбіт, натужно дивилася на невідомого хлопця. Мокрий, у самих трусах, звичайнісінький хлопець.
— Я Ніночка... Мами немає, не-е-ма-ає. Мама-а!..— і знов заплакала, тепер уже як скаргу висловлюючи цьому невідомому, але такому близькому їй і дужому хлопцеві.
— Ніночка? — в першу мить його ошелешили такі зрозумілі і рідні слова. Та більшого значення поки що не надав їм.— Ніночка? — ще раз тепло перепитав Олег.
І наблизився, сів у незручній позі просто на ковдри, біляву голівку з усією юнацькою щирістю погладив. А сам теж ладен був заплакати і безнадійно заволати:
"Мамо-о!" Та ж їм, піонерам, не личить губитися! До того ж він рятівник.
— Зараз, Ніночко, зараз... Потім буде і мама! Ми ось... тільки заберемо тебе. Нас тут аж четверо піонерів і один полонений льотчик-німець живе з нами. Ого, ми такі сильні! Баня Туляков найстарший. І Юрка та Роман, усі хлопці сильні, хороші хлопці, льотчика, полоненого Ганса Горна, вилікували! Ось я їх покличу. Мене Олегом зватимеш.
І тут же рушив геть. А дівчинка лячно вхопилася за холодну мокру шию хлопця обома руками.
— Не треба, Олегцю, боюсь. Я не хочу тут. Вони... чужі тут, страшні.
— Немає, Ніночко, ніяких чужинців. Один він у нас, та і той тепер уже свій, мирний. Тут ми, радянські!
Взяв ще раз на руки дівчинку, широко ставлячи ноги, щоб не впасти від гойдання корабля. Горнув до себе, відчував, як дрижить мала, міцно тримаючись за шию хлопця. Чи їй п'ять, а чи лише чотири роки? Схудла дівчинка надто легкою здалася хлопцеві. І рушив з нею геть з каюти, переступаючи через безладно розкидані речі. З неймовірними труднощами виніс дівча по похилому трапу через отвір люка аж наверх. Лише тоді опам'ятався, зрозумів: пропливти з дівчинкою до острова він не зможе. А Ніночка так міцно вчепилася йому за шию, на плече голівку поклала, ледве схлипувала. Чи думала про те, хто цей хлопець, куди її несе...
— Бачиш, Ніночко, океан! Ти ж плавати не вмієш, а тут човна немає. Я піду до наших, гуртом приїдемо! А ти посидь тут, дивися, як я плаваю. Тільки тримайся на сходах, не вилазь. Добре?.. Ми зараз же і повернемося з човном....
Дівчина вчепилася за люк і, не перестаючи тремтіти, плакала. Та не протестувала більше. Тільки лячно озиралася на трюм, немов стереглася когось звідти.
Хлопець уже вирнув з перших хвиль і оглянувся. Ледве помітив, як вітер кужелив біляві кіски Ніночки над люком. Невимовно рідним і дорогим стало хлопцеві це нещасне дитяче життя.
Піонери вже не спали, але досі ще не виходили із затишної хати, вилежуючись у теплі під новою покрівлею. Льотчик нетерпляче ліз у розмову, йому охоче відповідали навперебій. За цей час звикли до нього, та і йому кожен з них здавався в такий мажорний ранок добрим другом.
Раптом у дверях з'явився Олег. Його майже разом усі помітили і немов іскрою пройнялися чимсь тривожним. Посхоплювалися на нарах, у свого вартового очима втупилися. "Щось трапилось",— з ляком думав кожен.
— Олег, що з тобою, браток? — першим запитав його Ваня.
А хлопець ухопився за одвірки, не може слова вимовити. Тривожно билося серце від швидкого бігу, не вистачало повітря, зникли слова.
— А де ж зброя? Тебе...— угадував Роман, припускаючи щось страшне. 1 жаль, і співчуття, і тривога відчувалися в словах друга.
— Друзі!.. Все, все чудово! Ніночка!..
— Що-о!—разом вигукнули всі. Навіть полонений підвів брови.
— Яка Ніночка, Олег? Ти не хворий?
— Він хворий, Ваню. Чуєш, як калатає серце в грудях?
Олег ледве спромігся на дружню посмішку, і його товариші разом вибухнули енергійним "ура-а!". Навіть льотчик приєднав свій басовитий голос до загального захоплення.
— Тихо, чудаки робінзони! — спинив Олег друзів.— У хвилях океану... справжнісінький морський катер! Справжнісінький! Рубка, лебідка, якір... Вночі був морський бій. Гайда негайно ж на катер! Там Ніночка.
Наперебій один у одного ще допитувалися: що він сказав, чи не хворий справді?
Олег, уже на бігу, розповідав як міг про ранкові свої пригоди, про трофей, консерви, ковдри і про Ніночку. Коли спустилися до берега, Ваня спинився, затримав Романа і Юру.
— Лишайтесь і разом з Горном примотайте дротом до Романової колоди ще оті три, що зосталися в нас від накату. Без плота Ніночки нам не вивезти з океану!
— І трофеї ж, казав Олег,— розсудливо додав Роман.
— І трофеї, точно. Катай, хлопці, не баріться. Олег і Ваня добігли до коси найшвидшим алюром.
Перед вів Олег. Йому здавалося, що все це раптом обернеться на сон. Або ж хвилі зірвуть корабель з якоря, і хлопці побачать тільки порожній океан та почують його знущальний регіт.
Але катер погойдуючись стояв сторчма на тому ж місці. І біляву голівку дівчинки вихрив легкий океанський бриз. Дівчинка помітила, як по берегу бігло двоє хлопців, і одного з них, Олега, впізнала.
— Оле-ег!..— почули обоє з берега тоненький нелюдський зойк.
Хлопці привітно замахали дівчинці руками, втішали словами, яких, напевне ж, вона й не чула. Ваня вже біля самої води спинився. Рукою затримав і Олега:
— Спочинь перед плавбою.
— Вода тепла, Ваню.
— Але ж ми так бігли, треба передихнути. І попливеш сам, а я повернуся до наших. Треба мерщій злагодити пліт.
Без єдиного слова, лише хитнувши головою, погодився Олег. Йому було приємно, що Ваня не його посилає на допомогу хлопцям, а сам іде, щоб він, Олег, якнайскоріше дістався до врятованого дівчати.
В'язати пліт допомагав уже й Горн. Льотчикові, який мав чималий життєвий досвід, це було значно легше робити, аніж піонерам, у яких запал переважав усе. Чотири товстих і довгих колоди, зв'язані дротом, вільно трималися на воді самі і майже не осідали, витримуючи на собі трьох хлопців та Горна. Довгими жердинами відіпхнулися, і пліт загойдався на хвилях, швидко посуваючись до катера.
— Катер німецького райху! — вигукнув Горн на під'їзді до судна.
Троє піонерів відчули в тій репліці стільки сумного жалю, що мимоволі перезирнулись. Багато краще було б лишити полоненого на березі. Та пізно вже пере-вирішувати, підпливали до катера. Горн лагодився першим стартувати на борт з кінцем дроту.
— Так, геносе Горн, катер був німецьким, а тепер став власністю Радянської держави! Адже так? — мовив Ваня, надаючи своїм словам цілком серйозного тону...
— Так єсть, товаріщ Ваня... Тепер он єсть блахародний трофей совієтські робінзона!
— І держави,— додав Юра.
— Да... он єсть трофей Совієтські держава,— поквапно згодився Горн, з кінцем у руці видираючись на похилу палубу катера. Ваня подав йому руку, допоміг.
На палубі біля люка товаришів зустрічав Олег. Він теж подав руку льотчикові, допоміг утриматися в першу мить на хисткій палубі. Виглядаючи плота, хлопець часто вискакував на палубу. Дівчинку поки що перевів до тої ж каюти, де і знайшов її. За час очікування хлопців він устиг побувати в кількох напівзатоплених приміщеннях і каютах катера. Озброївся новим біноклем і оглядав простори океанські. Тепер квапливо інформував товаришів, що від сьогодні вони стануть справжніми мандрівниками,— з картами, з біноклем, з компасом! На кораблі він знайшов чимало і не замоклого паперу, зошитів. А в каюті Ніночки залишено цілу теку якихось документів, ділових паперів.
— Це вже будемо просити товариша Горна розібратися і доповісти,— закінчив свою скоромовну інформацію, посміхаючись до Горна.
Звернув Олег увагу і на інструменти. Їх цілком вистачило б не тільки на їхню бригаду: молотки, ключі, терпуги. Навіть цвяхи... В одному з незатоплених приміщень лежали величезні мотки стального троса, дроту, ремінні паси, машинні деталі.
— Це таки трофей, друзі! — не міг не висловити свого захоплення.
Товаришів Олег зустрів, як господар, як морський вовк-капітан, з біноклем на шиї. Коли зайшли в майже єдину, зовсім не затоплену каюту, від Олега ні на крок не відходила дівчинка, весь час крутилася біля нього, хапаючись за його ноги, щоб не впасти на ворухкій посудині. Заздрісні багатозначні погляди, які кидали товариші на бінокль, сприймав без гордування. Тут же конфіденціально повідомив:
— Певне, тут є ще і не такі речі. Задраєно все, затоплено. Навіть радіорубка...