Пригоди молодого лицаря

Але, коли Хмель, переступив на облавок ворожого судна, турок блискавично висмикнув із піхов ятагана й заніс його над головою молодого лицаря, що не сподівався нападу й не встиг витягти шаблю, щоб відбити замах. Зойкнула з жаху старшина, зойкнули братчики, хто бачив це…

Та не судилося цим разом лицарській душі преподобитися з праведними: з дзвоном гепнулася турецька шабля об поміст, а сам турецький старший, замахавши руками, ногами й полами своєї пи­шної киреї, злетів у повітря, настромлений, як галушка на шпичку, на Павлову очепу. Молодий братчик, як тільки зачепився за обла­вок, покмітив лихий намір старшого й увесь час пас його очима, а коли той вихопив ятагана й кинувся на Хмеля, Павло вгородив йо­му в живіт очепу й підняв угору. Під страшенний регіт козацький він переніс його обережно з ворожої галери на свою й скинув з очепи на поміст: турок іще якусь хвилю подригав ногами, покор­чився, розкинув руки й сконав.

Старшина козацька так була ошелешена несподіваною приго­дою, що відразу не змоглася на мову. Тільки, як турок уже корчи­вся на помості, старий Граб ударився в поли руками і гукнув у за­хваті:

— Лепсько!..

На більше не спромігся від хвилювання.

— А бодай ти… жив-здоров був! — промовив Бородавка.

А гетьман посміхнувся лише й звернувся до старого Павлово­го батька:

— Бачив, старий?

— Таж бачив, батьку, — відповів Сокира.

— Що ти на це?

— Та що ж, батьку: шануватиметься хлопець, то будуть і з нього люди, — сказав старий, відвернувся й крадькома змахнув непрохані сльози з вій.

Старшина засміялася й ще раз любовно поглянула на "хлоп­ця". А "хлопець" уже знов учепився своєю очепою за чужий об­лавок і ввесь поринув увагою й очима в те цікаво видовище, що відбувалося на турецькій каторзі. З середини судна виходили на­гору один по одному невольники, все люди міцні, кремезні, як на вибір, але виснажені, оброслі бородами, голодрабі. На всіх облич­чях ясніла невимовна радість, і вони голосно дякували козакам за несподіване визволення, обнімалися й цілувалися, як на Велик­день. Із них восьмеро підійшло й скупчилося біля самого облавка й низько кланялися та дякували кошовому.

Сагайдачний кинув на них бистрий свій погляд, і лице його прояснилося.

— Братчики, либонь? — звернувся до них.

— Братчики, батьку гетьмане, — відповіли небораки.

— Стривайте… чи не з тих ви, що два роки тому попалися та­тарам у лаби на Прогноївських озерах?

— З тих самих, батьку, — зраділи вони, що гетьман пізнав їх.

— То-то я дивлюся, що наче по знаку мені. Багато вас?

— Вісім чоловік, батьку.

— А то ж хто? — показав гетьман на інших визволенців.

— Посполиті.

— Вас хіба восьмеро тільки забрано тоді татарвою?

— Ні, більше, але де вони — не знаємо. Декого тільки бачили оце в Кафі.

— Ага, до речі, Кафа… Ви добре розглянули її, як там пробу­вали?

— Де пак добре! Більше під замком сиділи… Але дещо бачи­ли…

— Ну, то гаразд, розкажете мені потім. А поки що перебирай­теся всі восьмеро сюди, до нас. А що там, Хмелю? — звернувся ге­тьман до писаря, що підійшов до облавка.

— Оце й усі шкури, — засміявся Хмель, кинувши головою на визволенців. — Багацько ще всякого добра — одежі, зброї, начин­ня всякого…

— Гаразд, гаразд, здасться… А ти погосподарюй тут із хлоп­цями сам, поки я навідаюся до другої галери: пороздягайте бусур­менів та посадіть на гребки, а своїх поодягайте, щоб не світили грішним тілом… Ну, та ти знаєш, що чинити.

— Все буде зроблено, батьку, — вклонився Хмель, — а геть­ман велів наблизитись до другого судна.

— Тут бабське панство, — кинувши погляд на тиск жіночий на помості другої галери, промовив Сагайдачний, — біла челядь…

Жінки й дівчата, побачивши в його руці булаву, догадалися, хто перед ними, почали кланятися, дякувати й зняли такий крик, що гетьман мусів погукнути на них, махнувши булавою.

— А цитьте, бісові сороки! Чи ви на весіллі, чи в корчмі, пере­пившись, галасуєте?!

Козаки, що поралися на турецькім судні, сміялися, а турки, збившись докупи на другій половині, вгледівши козацького стар­шого, пополотніли й тіпалися, як у пропасниці.

— Що там у тебе? — звернувся гетьман до курінного, що по­рядкував на каторзі.

— Оце й усе, батьку гетьмане, — відповів курінний. — Добра там ще, у середині, всякі…

— Гаразд, гаразд, а хто на гребках?

— Та наші ж люди, козаків трохи, а то з посполитих…

— Як?! То ти й досі не посадив на їх місце турків?.. Зараз мені пороздягайте бусурменів та посадіть у опачин, а наших людей по­одягайте в їхню одежу! Та нагодуйте всіх добре…

— А з нами що робитимете? — почулися голоси з жіноцького гурту.

— Те саме, що й з усіма. — відповів гетьман, — повезем до Кафи…

— Та нехай вона западеться вам!

— Хай згорить, щоб і сліду її не зосталося!

— Чи мало ще поневіряли нами в тій Кафі?..

— Станеться по слову вашому, як говориться в Святому Пись­мі, — сміявся гетьман, — але для того, щоб сталося, мої любі, му­симо ми там побувати, а тоді вже й додому. Десь у тій Кафі чимало ще вашої сестри зосталося?

— Тьма-темрява, батьку! — загомоніли визволенки разом. — Як хмари тієї на ринку! І чоловіків, і жінок, і дівчат!..

— От бачите, — перечекавши трохи галас, промовив гетьман. — Треба ж і їх визволити. Отже, сидіть терпляче та дивіться гото­вого… помагайте з нудьги та знічев'я братчикам по господарству на каторзі… Ну, — звернувся до старшини, — загаялися ми трохи: час рушати далі.

За гетьманським гаслом виправа рушила вперед. Зійшло со­нечко й туманець щез.

Пильно придивлявся до всього, що відбувалося перед ним, Павло й гостри слухом ловив кожний зойк, кожне слово з уст не­вольниць, і стискалося, щеміло вразливе серце молодого лицаря; а легкокрила думка линула бозна-куди. Роздумував навіть над тим, чи не спіткала, боронь Боже, й його дівчину така сама доля, як оцих нещасних. "Та ні, мабуть, — заспокоював сам себе, — за такий недовгий час нічого не могло статися: де Канів — а де Ка­фа!.. Ні, ні… А проте… поки я тут, у походах, все може статися… Хіба не бувало, що наші під Царгородом, або в Молдавії, або й у Московщині навіть, а татари в Україні? Бувало…" І чує Павло, що його непереможно тягне додому, відмахується від спокусливої мрії й починає слідкувати, як у прозорій зеленкуватій воді, піненій і хвильованій бистрими галерами, граються наввипередки морські свині.

"І чого їх свинями прозвали? — думає собі мовчки. — Адже свинячого в них нічого нема… Хіба хребет, а то більше на рибу скидаються… Таж воно, мабуть, і є риба?.. От тільки луски не вид­но… як у сома… та той широкопащекий, а ці гостропискі…"

— Жбурляю! — почув зненацька ззаду й обернувся. Думки, як сполохані мухи, війнули врозтіч.

Привітно зазираючи йому в вічі, перед ним стояв Зінько Хмель.

— Дай я тебе поцілую, — мовив січовий писар і, не чекаючи відповіді, тепло, по-братерському обняв молодика за широкі плечі й поцілував у червоні уста.

Павло зачудовано видивився на нього й посміхнувся.

— Що сталося, пане писарю? — спитав.

— Він ще й питає! — здивувався й разом засміявся Хмель. — Ну, пане-брате, тепер і я бачу, що ти сам собі ціни не знаєш, далебі!

— Якої ціни? — ще більше зчудувався Павло. — І що це за ре­чі?

— Як?! Ти навіть не догадаєшся, за що саме я дякую тобі?

— Далебі, ні, — знизав плечика Павло.

Хмель пильно подивився на нього й теж плечима стенув.

— Дивно… Коли б я не знав тебе за щирого, безхитрого брат­чика, то помислив би, що ти глумишся з мене, — сказав він. — До­піру врятував мене від наглої смерті і вже забув.

— Та ти про що?.. Може, про того турка?.. Але ж то пусте, — скривився Павло, — не я, то ти сам дав би собі раду з ним.

— Хіба на тім світі, дорогий мій. А поки я на цім іще, хочу по­брататися а тобою, голубе, на віки вічні, поки й життя нашого. Згода?..

Дуже глибоко й приємно вразило це Павла: пан писар, стар­шина й один із перших лицарів — і він, простий козак… Честь не­абияка, тож і не дивниця, що він аж розчервонівся від хвилювання й несміливо відповів:

— Така мені честь, пане писарю, що…

— Ат, облиш ці забобони! Кажи: згода?

— Та як би ні?

— Маєш хреста?

— Ото, чи я невіра, що не мав би?

— От і гаразд… Поміняємося ж хрестами на безвічне побра­тимство!..

Один і другий розстебнули комір сорочки, подоставали хрести й наділи один на одного, потім обнялися по-братськи й тричі почо­ломкалися.

— Отже… — промовив розчулений Хмель, — нема тепер для тебе пана писаря, чи як там іще, а є лише побратим Зінько Хмель, мій брате. — Так і зви надалі, як і я тебе.

Молода душа Павлова не тямилася від щастя. Коли Хмель ві­дійшов від нього до старшини, він довго стояв на однім місці неру­шимо й дивився в блакитно-голубу далеч, без дум, без мрій, яс­ний, розпромінений, відчуваючи лише, як співає радість у душі. Голова палала, й стукало в виски. Зняв шапку. Легенький против­ний вітрець заграв чорними, ще ні разу не голеними кучерями.

— Побратим… побратим… — шептали уста невідь-що, милую­чи слух й не зачіпаючи тями.

Не помітив, як і батько став попліч.

— Мати здорова? — почув тихе питання й увесь іздригнувся. Хвиля нового щастя так нагло ринула в душу, аж хитнувся. Повер­нув голову й сам повернувся лицем до батька.

Старий не ворухнувся: пильно дивився в далечінь, попихкую­чи люлечку. Жадна риска на виду не затремтіла. Та серцем відчу­вав Павло, що коштував старому той спокій.

— Були здорові, як від'їздив, — відповів так само тихо.

— Простила?

Павло зніяковів і зам'явся, Сокира, не повертаючи голови, повів скоса очима в його бік.

— Ні, — зважився врешті син.

Затремтіла злегка рука, що тримала люльку. Старий витяг із рота люльку й плюнув за облавок, ховаючи хвилювання.

— Лаяла все? — буркнув він.

— Все кляли.

— Хм… так і думав, — мовив, поквапно засмоктавши чубука. — Не кляла б, може, й у неволю не попав би.

— З великої любові до вас кляли, — задумливо дивлячись у воду, ніби про себе промовив Павло. — Любили вас сильно… й те­пер люблять…

Сокира повернув голову й здивовано оглянув сина.

— Казала тобі, чи як?..

— Ні, не казали… Я сам знаю… Не любили б — забули б дав­но…

Батько ще якусь мить вдивлявся в сина, а далі, схаменув­шись, вихопив люльку з губи й почав витрушувати попіл, стукаю­чи об облавок.

— Клята люлька… Хм… а кремінь та кресало віддав Омелянові та й забув.

Повернувся й відійшов, не глянувши більш на сина.

Сміялося сонце, сміялося море, й душа Павлова сміялася.

ХХІ

Другого дня надвечір усе населення славного своїм неволь­ницьким ринком міста Кафи несподівано сполошене було гармат­ною пальбою на морі.