"Ось він, день мій, навпіл переламується, наче суха гілка", – подумав А. В. Микитась, і знову біль пройняв його пальці. Треба було одразу цю контру – цих турів і коробок – шльопнути перед усім народом на майдані. Не можна було ворогів цих лютих відпускати, не треба було їх жаліти; думка його сягнула в майбутнє, на кілька років уперед: Тур, Коробка та їхні поплічники стирлуються в банду, вбиватимуть партійців та активістів каенесів[1]. Багато крові проллють ці вовкулаки, перш ніж їх спіймають чонівці. Микитась востаннє побачить їх на допиті у підвалі палацу Потьомкіна – бородатих, брудних, порослих щетиною якоюсь болотною, лютих і непримиренних, а поруч, на столі, лежатимуть їхні обрізани...
А приват-доцент пішов собі до своєї садиби на вулиці Соборній. Всі будинки були рясно пообклеювані наказом № 1 голови революційного комітету Яропільської республіки, але від цього місто не стало люднішим. "Декорація до опери Мусоргського – Мусоргського XX віку", – подумав приват-доцент. Тільки де ж той юродивий, що проспіває свою жалібну пісню? Чуєте – хор десь там, за сценою, баси настроює, за цими одноповерховими будиночками, за віконницями байдужими, за манірними іржавими ґратами, за плутаниною хмелю й дикого винограду?
Підійшов до нього хлопчик у гімназичному кашкеті, з обличчям ангельським, як з книжок Чарської, може, єдина жива людина у цьому спорожнілому місті, спитав:
– Дядю, хіба можна гілки їсти?
А й справді, приват-доцент гризе гілку, тонку й молоду, вкриту солодкуватою зеленою шкірочкою.
– Я її з'їм, – каже приват-доцент, – а потім зроблю у животі дірочку, звідти дерево виросте. І буду я його поливати.
Гигикнув підліток у гімназичному кашкеті й зник.
А приват-доцент вже на подвір'я своє ступає. Бачить вочевидь обличчя тої зверхньої сили, перед якою складає він сьогодні зброю: ось вам мій щит, прикрашений написом: "Beati possidentes"[2] і, ось мій меч, ось мій шолом, бо зле щось у небесах коїться.
У жертовному вогні революції хай крилатий кінь його згорить.
У стайні – тепле іржання, жеребчик лащиться до хазяїна, хвостом весело грає, гривою струшує, рожевими зволоженими губами до приват-доцентової долоні тягнеться. Виводить його у двір приват-доцент Можар, потім йде до сарая, знаходить там бідон з гасом – однією з найдорожчих рідин у часи воєн та революцій – і повертається до коня свого білогривого. Цілує його у шерехаті губи, очі його розумні чорні цілує, а потім обливає румака смердючим гасом, за п'ять карбованців миколаївських купленім у крамниці купця Царьова. Жовті дзюрки стікають з білих боків Пегаса, кінь неспокійно б'є копитами землю, білі манжети приват-доцента заляпані гасом, й весь він пропахчений гасовим смородом, і волосся скуйовджене... Вони йдуть, вони наближаються, оці бородаті люди з сокирами в руках, хор громогласний і безжальний, як на суді остаточному – страсті від кого вони співають? Від Матвія, Луки чи від Вогню – так, страсті від Вогню животворящого та всежерущого, від світлодарної його сили, звеличують вони її та плачуть за нею; голоси дужчають, і оте сгезсегкіо на тихих яропільських пагорбах, ота сила надлюдська випалює в душі Можара останні парості вагання: він виводить коня на вулицю, що якраз веде до майдану, чиркає сірником – і вогонь охоплює красеня жеребчика...
Смутна історія року того нещадного, що я вам повідав, хилиться вже до кінця. Той, хто бачив цю жахливу картину, повік її не забуде.
На майдан з іржанням диким, у муках, вилетів красень кінь, і полум'я над ним билося, мов крила червоні. Вже чорними обвуглинами почали вкриватися його білі боки.
– Сволоч! Сволоч! Ірод! Контра! Розстрілять! – закричав у тузі Микитась, і йому схотілося плакати, впасти на землю, у глину, та заридати, мов тій малій дитині, й бити кулаком цю знавіснілу землю...
А палаючий кінь сповнив своїм стогоном Яропіль та околиці, і вниз, до брами Потоцького подався. Всі кинулися на вал земляний, гвинтівки приготували, щоб кінчити цю муку безневинному коневі. Вогняний жеребчик вистрибнув на середину мосту і став – червона заграва над ним піднялася. Цієї ж миті всі побачили, що на міст приват-доцент божевільний вибіг, до коня свого припав, руками почав збивати полум'я. Та пізно. Бо вдарив з лівого берега, з піддашшя палацу Потьомкіна кулемет системи Гочкіс, на двох залізних рогульках поставлений, – добра стара Англія постачала Добровольчій армії найліпші зразки стрілецької зброї.
Вдарив з того боку кулемет.
Кінь перехилився на баляси, а з ним і приват-доцент, обхопивши свого румака за шию. Затріщали баляси, і повалився Пегас зі своїм хазяїном у прірву, у свинцевий плин Богунки.
І тут сталося те, чого навіть А. В. Микитась передбачити не міг: лють страшенна охопила повстанців, настала та хвилина смертезневаги, що тільки раз у житті може бути в людини. Піднявся той червоний гривастий вітер, віддалений подув якого вчув А. В. Микитась вчора ввечері, коли був ще у квітчастій піжамі та бухарському теплому халаті.
Вдарив з того боку кулемет системи Гочкіс, та його кинджальний вогонь вже не міг стримати повстанців. По мосту, встеленому тілами, перебігши, вдерлися вони у передмістя і великий розгром воїнству білому вчинили, багато голів постинали. Сам генерал Хлищов – сивий, з золотими погонами, точнісінько такий, як його уявляв отець Никон, – ледве живий втік на автомобілі у паризьке своє безчестя.
Ах, читачі мої вірні! Відверніте погляд ваш од цих рядків на хвилину і помисліте: яку владу велику ми маємо над минулим! Якими слухняними бувають у наших руках події давнини, бо знаємо ми, чим вони скінчилися! З яким трепетом, з яким неземним хвилюванням перегортаємо ми пожовклі сторінки газет, бо наперед відаємо те, чого не знали наймудріші тогочасні автори: хто загине, поросте травою й кане у непам'ять, у неславу, а хто переможе й вознесений буде на хвилі хвали людської, навіки врізьблений буде у камінь, у той мур нескінченний, що зветься історією...
Кінчаймо ж, брати, приповістку нашу. Ходімте додивимось до кінця оту телевізійну передачу, в якій дівчина їде на триколісному велосипеді – викапана панна Марія Жулавсьха, а за нею женеться начальник контррозвідки Гришин-Грищенко. Разом з нами посидить тихо у зручному кріслі перший президент Яропільської республіки А. В. Микитась. До речі, чи відомо вам, вельми охочі до всяких цікавостей читачі мої, що гроші та марки, випущені Яропільською республікою, стали найдорогоціннішими реліквіями у філателістичному та нумізматичному світі? Та ця матерія не має, як ви розумієте, прямого відношення до нашого сказання...
До покою входить Марія Казимирівна – дружина нашого героя, А. В. Микитася, котрий трохи лячно зустрічає її запитливий погляд, бо жінка ця вдачі крутої і не терпить ніякого свавільства, особливо по алкогольній лінії: береже Марія Казимирівна серце свого чоловіка та добробут родини. Ось і зараз принесла вона дві пільгові путівки до Кисловодська, у кардіологічний санаторій, та квитки у м'який вагон прямого сполучення.
Треба подружжю збиратися у дальню чуть.
І нам треба збиратися, бо чекають на нас інші події та інші герої. Залишімо на самоті Андрія Васильовича Микитася та вірну його дружину, акомпаніаторку філармонії Марію Казимирівну Жулавську, бо, гадаю, ніхто з вас не має сумніву, що це вона: так, руйнівними зморшками вкрилося її прекрасне вельможне обличчя, але це вона; долоня панни Марії, яку так любив цілувати молодий поручик, ця одвічна суверенна територія хіромантів, також піддана згубній дії часу: переорана лінія життя, зникла під мереживом зморщок лінія кохання, а горбик честолюбства вкрито шаром зароговілого епідермісу, але все одно це та сама долоня, по якій у 1915 році приповіла всю її долю стара циганка. І, мов у сні, пронеслося її життя незвіданим, незрозумілим шляхом...
Сказання третє, в котрому автор ясує, коли, де та за яких обставин спіткав державтоінспектор Василь Гриза вантажне авто дивної конструкції, що порушувало правила руху, а також мовить про Івана Смолі/ та його батька Кіндрата, котрого згадувано вже в попередній нашій оповідці.
Ось що по ньому лишилося: дві нагороди, срібний ромб академії, тиша та парадний мундир, порожні рукави складено на грудях аа народним звичаєм. Суворий супокій скрині, плетений пояс охоплює порожнечу, зморшка на офіцерських штанях гостра, як голярське лезо, і кашкет – двоповерхова складна споруда зі своєю парадною частиною, зі своєю символікою: золотим листям та золотими крилами. .Авіаційний марш злітає в небо, стрімкий і монументальний, мов винищувач, бухають труби, дзенькають тарілки – і сонце відбивається від глянсової поверхні дашка; а всередині, в потаємних куточках, підкладка кашкета ще зберігає делікатний запах стриженої голови – той далекий гарнізонний "шипр", балачки старого перукаря Арона Мойсейовича, дзеркало з прозеленню, в якому відбивається худорляве обличчя майора авіації Івана Кіндратовича Смоли; він повільно і задоволено обмацує пучками підборіддя – свіжу молоду шкіру, відполіровану вправною бритвою Арона Мойсейовича.
Майор Смола розокремлений на частини, як молекула на атоми: ось його усмішка розміром 9x12 см, коли він, скинувши льотний шолом, сфотографувався на тлі учбово-тренувального літака після першого самостійного віражу; ось його дружина – білява офіціантка офіцерської їдальні Валя, котру потай кохало не одне, покоління "літунів", ось його донька Світланка. Цей маленький дім на одній з околичних вулиць Ярополя ховає в собі відбитки його існування, вічні й невмирущі, мов сліди доісторичної папороті на ламкому сланці; його улюблений рушник з червоними півнями, старий велосипед, що ним він їздив на пошту за батьковими листами, коли той лежав у польовому шпиталі в Алленштайні. Ось стирчить над дахом телевізійна антена, змастачена ним в його останній приїзд додому: він приладнав на веранді спеціальний блок керування антеною – коліщатка і трансмісії. За їхньою допомогою антена обертається довкола власної осі, схоплюючи бліді тіні радіохвиль якихось далеких закордонних телестанцій: мов рентгенівські примари, спливають на екрані анемічні обличчя дикторів і співаків.