— Женя крутила шури-мури з конюхом, — погляд Маргарити Вікторівни затуманився, вона поринула в спогади. – Ти вився навколо неї. А вона влаштовувала тобі істерики. Ти ж не помічав навколо нічого, чи не так? І от до мене приходить Акулина, та що на хуторі знахарка, і каже, що молода княгиня просила в неї зілля щоб скинути дитину.
Олександр стис підлокітник. Ніби і не треба приховувати емоції, але і виказувати їх бажання не було.
— Я хотіла тебе захистити, — покаянно промовила Маргарита Вікторівна. Князь не знав вірити їй тепер чи ні. — Акулина звісно нам віддана, тому ніякого зілля Євгенії не дала. Але та негідниця все одно знайшла спосіб позбутись вагітності. Я хотіла з нею поговорити, примиритись, попросити одуматись. Але не встигла. А потім… Вона казала, що не впевнена, що дитина твоя… І я не стала вдаватись в деталі, натомість запропонувала їй гроші, щоб вона зникла з твого життя. Мені здавалось я так вбережу тебе від ще більших страждань. А посада тут ні до чого, як бачиш. Ти мене осуджуєш?
— Не знаю, — чесно відповів Олександр. Бо був невпевнений, чи не зробив би того самого для своєї дитини. – Піду до себе, мені треба побути на самоті. Тому що не кожен день дізнаєшся, що хтось позбувся твоєї дитини.
Йому дійсно було гірко. До присмаку жовчі в роті.
Вже доходячи до своєї кімнати, князь зрозумів, що йому байдуже, з яких мотивів перша дружина від нього втекла. Чи через гроші, чи тому, що їй було нудно. Очевидним і безспірним залишалось те, що вона його не любила. Вийшла за титул і за гроші, про що потім пожалкувала. Про це він знав і раніше. Нічого нового.
Якщо порівнювати Євгенію з Хелен Долинською, то з нею можна було бути впевненим, що титул і гроші її не цікавлять. В дівчині було абсолютно відсутня та хижа риса характеру, притаманна мисливицям за багатством. І це давало надію.
Глава 37
Хелен сиділа в кріслі і роздивлялась синю портьєру. Блакитний кабінет у домі Арцимовичей був пустим, і знаходився у протилежній від їдальні і вітальні частині будинку. Саме для тому його і було обрано для зустрічі. До дівочих вух доносились звуки музики, яка лунала через прочинені вікна. Святкування весілля Антона Арцимовича і Єфросинії Врубель було в самому розпалі.
Ідею таємно провести Хелен в кабінет подала тітка, графиня Верьовкіна, тим самим підтвердивши що по при заміжжя, авантюрна жилка Долинських їй не чужа.
— Ви хотіли мене бачити Ваша високість, — позаду крісла скрипнули двері, і тоненький голосок Катерини Местмахер різонув Хелен по і так натягнутих нервах. – Така несподіванка, зважаючи на те, що між нами було. Чи всьому виною ваша дружина, яка прибула сьогодні на прийом?
Мадемуазель Долинська відчула як у неї темніє в очах від несподіванки. Будь-що вона очікувала почути, але не згадку про Євгенію, яку вона взагалі ніколи не вважала за суперницю. І що ж виходить княгиня Оболенська вирішила повернутись до світського життя, а князь і радий?
Між тим голос Катерини залунав ближче, що значило, що вона підійшла до столу:
— Боїтесь, що я їй щось не те скажу? Вирішили возєднатись з сім'єю? – і звідки в такій милій дівчині стільки злості і єхидства? Хоча Хелен її навіть трохи розуміла, їй і самій хотілось видряпати князю очі, покришити його в капусту, вирвати його серце і… і стоп! Вона тут не за тим, щоб придумувати смертні кари на голову одного вітряного князя. Вона тут, щоб вивести на чисту воду злодійку. А страждати по своїх загублених почуттях буде на кораблі до Нового Світу.
Хелен розізлилась на себе, і це надало їй сил не розплакатись. І зосередитись на справі. І дівчина піднялась в кріслі, промовивши:
— Вважаєте в нинішній ситуації князю було б до вас діло? – з насолодою помітила як ошаліло подивилась на неї Катя. – Це я воліла з вами поговорити.
— Ви живі, яка прикрість! — сплеснула в долоні Катерина з посмішкою, яка не в'язалась до слів. – Ви ж дозволите вас поторгати, щоб переконатись, що ви не привид?
— Не дозволю! – підпускати негідницю до себе Хелен не планувала. Її цілком влаштовувало, що її баронесу розділяє стіл. – Не хотіла, щоб ви жили з тягарем вбивства на душі, Катерино. Ви ж вважали, що мене не стало? Сподіваюсь, ви шкодували?
— Ані стілечки! – запевнила Хелен Катерина. – Ви навіть не уявляєте, яке це пекло жити під контролем моєї матері! Заміжжя за князем був єдиний спосіб звільнитись від цього іга. А Ви так невдало стояли у мене на дорозі.
— І ви холоднокровно ледь не вбили мене! – продовжувати розмову було зайвим. Катерина і так наговорила достатньо, щоб висунути їй обвинувачення. Але Хелен понесло.
— Якби треба було, я б зробила це ще раз, — потисла плечима Катя, розправляючи складки жовтої бальної сукні. – На щастя свідків цього не було, а ви хоч і живі, та вам ніхто не повірить.
– Вам було замало інших чоловіків? – не втрималась від цікавості Хелен.
— Всі вони недостатньо сильні, щоб вистояти супроти моєї матінки, — охоче пояснила Катерина. – Все своє життя я жила як маріонетка. Катя стань так, сядь отак, повернись, не крутись. Вона одягала мене як ляльку, і веліла відкривати рота по команді. А за ослух я отримувала горіхової лозини. Я іноді не могла сидіти по кілька днів, тільки через те, що нянька надто туго заплела волосся і я його послабила! І коли маман націлилась на княжу корону, я гаряче її підтримала. Князь принаймні симпатичний, і не старий! А могла б вона обрати для мене і якогось пристаркуватого пердуна!
Катерина зірвалась на крик. І осіклась, важко дихаючи. Знову мило посміхнулась.
— Інша річ князь Оболенський. Так він злий, і я його побоювалась, але мою маман він би швидко поставив на місце. Я була б на свободі! Ви все зіпсували. Але і вам він не дістанеться, раз вже його дружина тут.
Катерина різко розвернулась і вийшла з кабінету. Хелен її не затримувала. Остання фраза знову різонула по серцю отруєним ножем. Напівбожевільна баронеса була права. З князем їй вже не бути. За останній тиждень, що пройшов до балу князь кілька разів присилав їй квіти, і Хелен не знала вже на що їй сподіватись, боячись в чергове розмріятись про нездійсненне.
Із-за портьєри вийшли граф Верьовкін і Адам Арцимович.
— Тепер мені повірять? – заморено запитала Хелен.
— Так, тепер сумнівів немає, і навіть Єлизавета Воронцова не посміє втручатись, і захищати Катерину Местмахер, — підтвердив господар будинку. – Ну а зараз мушу повертатись до гостей. Я і так надто довго був відсутній.
Граф подякував знайомому за допомогу, і повернувся до Хелен:
— Ти молодець, ходімо і ми до Настасі.
Хелен кивнула дядькові, відчуваючи, що боїться повертатись в бальну залу. Тепер коли справа з посяганням на її життя була вирішеною, залишатись далі на святкуванні було б безглуздо. Тим більше, що князю буде не до неї. Він чекав завершення її розмови з Катериною внизу, разом з Настасею Яківною. Звісно князь Оболенський був в курсі їх з тіткою задумки. Ідею викликати Катерину на відверту розмову подала тітка ще в день приїзду Хелен в Одесу. Залишилось підібрати тільки час, коли баронеса і Верьовкіни будуть запрошені на один і той самий захід. До того часу про повернення Долинської нікому не повідомляли. Хелен їла, спала і відпочивала.
Олександр Оболенський теж не світився на людях. Але то вже переважно через свою зовнішність.
Майнула думка, що і він і тітка знали про Євгенію Оболенську, але нічого їй не говорили. І від того стало геть прикро. І якщо зрадницьку поведінку Олександра ще можна було виправдати банальним не бажанням ставати до Хелен ближчим, то тітці виправдання не було.
Хелен спустилась в прикрашений стрічками і гірляндами із квітів зал. Її впізнавали, і проводжали здивованими поглядами. Про те що Хелен Долинська жива ще ніхто не знав. Що ж їй знову вдалось привернути до себе підвищену увагу. Вона розуміла це, коли одягалась на цей бал. Тому і сукню обрала одну з найелегантніших, із тих що шили модистки Парижу. Ніжного персикового відтінку креп-жоржет, від якого її шкіра здавалась золотилась сама по собі. З прикритими плечима, і широкими короткими рукавами, з мереживом і золотою вишивкою по корсажу.
Дівчина обережно ступала залом, спираючись на дядькову руку, і посміхалась знайомим, які вітали її. Простий похід залом розтягнувся на довгі миті вимушених посмішок. До тітки залишалось кілька кроків. Олександр Оболенський стояв поруч з Настасею Яківною, і тримаючи бокал в руках розсіяно ковзав по залу поглядом. Ось його погляд зупинився на Хелен, і між брів розгладилась тоненька зморшка. З Олександрового обличчя зійшли синці, і виглядав він як завжди ідеально. Хелен відчула як зайшлось її серце, і ще сильніше стиснула дядькову руку. Лицемір. Який лицемір. Стоїть тут, посміхається, в той час, як десь в залі перебуває його дружина. Стримала себе, щоб не озиратись в її пошуках.
— Все добре? – тихо запитала графиня Верьовкіна.
— Так. Зараз Катерині висунуть обвинувачення, і Адам Арцимович підтвердить їх, — відповітів дружині Петро Верьовкін.
— Олена Іванівна, Вас можна запросити на танець? – раптом звернувся до Хелен Оболенський, і дівчина похитала головою. Тільки не його дотики, не його тепле дихання над вухом. Годі з неї всіх цих ігор.
— Вам краще запросити дружину, — видавила з себе дівчина, і повернувшись до тітки додала: — Я хочу додому. Прошу мене пробачити.
Хелен стрімко розвернулась, і направилась до виходу із залу. Вона ніколи не славилась великою витримкою. Це літо стало справжнім випробуванням для її уміння тримати себе в руках. І Хелен воліла як найшвидше опинитись там, де не треба буде тримати обличчя. Як крейсер вона врізалась в гущу танцюючих людей, зрозумівши, що йшла геть не розбираючи дороги. Проте далеко піти їй не вдалось.
Олександр Оболенський нагнав Хелен, і безцеремонно розвернув притискаючи дівчину до своїх грудей. Вона пручалась, і він прошепотів їй на вухо:
— Невже ти хочеш скандал? На нас і так всі дивляться….
Якщо він сподівався, що Хелен це злякає, чи присмирить, то помилився. Дівчина не дала повести себе в танці, і нарешті забувши про вихованість пнула князь носком черевика по коліну. Той зашипів від болю. І підвищив голос:
— Ану запинись, і дай нарешті зізнатись тобі в коханні, нестерпна ти жінка!
Гості притихли навколо, музика обірвалась на високій фальшивій ноті, і очі всіх присутніх зійшлись на Хелен і Олександрові.