І., геофізик, інженер Інституту геологічних наук АН УРСР; Кириєнко П. Н., інженер тресту "Київгеологія"; Кошматенко В. Д., доктор наук, ведучий науковий співробітник Інституту математики АН УРСР; Ольштинський С. П., кандидат наук, старший науковий співробітник Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР; Поташко А. С, старший науковий співробітник, тимчасовий творчий колектив "Відгук" при Київському університеті; Сотникова Р. В., інженер тресту "Київгеологія", Федоринчик С. М., аспірант "ЦентрНДІзв'язок"; Яковенко Ю. В., кандидат наук, науковий співробітник Інституту кібернетики АН УРСР.
Про те, як розвивалися події далі, розповідають учасники ініціативної групи.
Галина Іванівна Гудзенко:
"Наближалася друга річниця чорнобильської трагедії, що ввійшла в життя мільйонів моїх земляків. У попередні місяці й тижні наше телебачення провело ряд "круглих столів" про атомну енергетику та екологічні проблеми республіки. Місто повниться чутками — одна від одної неймовірнішими. Мітинг! Ось де можна вшанувати пам'ять загиблих героїв аварії, дати можливість громадськості безпосередньо зустрітися з ученими, лікарями, учасниками ліквідації наслідків аварії і, можливо, розвіяти нездорові чутки.
Ініціативна група зібралася коло Маріїнського палацу, де розмістився Український комітет захисту миру, в рамках якого почала діяти екологічна організація "Зелений світ". На жаль, слабкий поки що наш захисник природи і людства — взяти на себе відповідальність за проведення такої акції, як мітинг трудящих, "Зелений світ" не наважився. Тут-таки було вирішено звернутися по допомогу і дозвіл на проведення мітингу в міськвиконком. Погодили текст і відправили гінця до приймальні. Все в рамках Конституції. Оскільки строки підтискали, попросили вирішити наше питання якомога швидше. Коли ми в понеділок, 18 квітня, прийшли по відповідь (а мітинг планувався на 24 квітня), схвильована дівчина в приймальні повідомила, що наша заява тільки зараз потрапила "на доповідь до т. Згурського", що питання дуже серйозне і може бути вирішене тільки на пленумі міськвиконкому і, ясна річ, ніхто не знає, коли буде пленум. Відповідь, мовляв, одержите протягом місяця. Яка вже тут річниця... Нарешті, після довгих умовлянь, милостиво дозволила поцікавитись результатами в середу, 20 квітня".
Станіслав Петрович Ольштинський:
"До двадцятого квітня тих, хто підписав листа, піддали перевірці з метою встановлення реальності особи, способу життя, благонадійності та лояльності по лінії райвідділів міліції з відвіданням місця проживання дільничними уповноваженими і наведенням довідок у сусідів та двірників будинку. З нами було проведено бесіди представниками бюро первинних партійних організацій та співробітниками режимних відділів за місцем роботи. Ці бесіди мали характер "промивання мізків" з умовляннями на кшталт: "Чому ви з нами не порадились?", "Чому ви нас не повідомили?" Попри всю позірну ввічливість цих "бесід", вони мали характер бюрократичного натиску.
Двадцятого квітня 1988 року ми були запрошені на прийом до заступника голови Київського міськвиконкому В. М. Кочерги о 18.00, однак прийом він переніс на наступний день. 21 квітня п'ятеро з нас були прийняті В. М. Кочергою. В кабінеті були присутні також директор Інституту комунальної гігієни М. Г. Шандала, заступник голови міського комітету товариства охорони природи А. Т. Лупашко, завприймальнею міськвиконкому І. К. Білевич і ще один чоловік у сірому костюмі, якого нам не представили. Упродовж усього прийому він мовчав.
Кочерга зачитав нашого листа, потім сказав, що виконком провів попередні консультації з зацікавленими відомствами та громадськими організаціями з даного питання. Ніхто з них цієї пропозиції не підтримав. Потім Кочерга казав, що вже проведено ряд заходів, у тому числі в м. Славутичі та в пожежників м. Києва. Питання чорнобильської аварії достатньо висвітлювалися в пресі, на різних зібраннях, і виконком вважає недоцільним використовувати для мітингу вихідний день. Далі він розповів про радіаційну обстановку в Києві та її безпеку, про задоволення міськими властями потреб переселенців і будівельників, які проживають у Києві.
Хоча Кочерга висловився схвально про гасло: "Більше гласності в екологічних питаннях!" — але на наше прохання остаточно сформулювати позицію виконкому в питанні проведення мітингу заявив, що виконком цієї пропозиції не схвалює і не підтримує. Обіцяв видати короткий письмовий висновок.
Ми заявили, що у зв'язку з фактичною відмовою міськвиконкому на дозвіл провести мітинг ми припиняємо роботу по його організації, оповіщаємо людей про те, що мітинг не дозволили, і нікого не збираємо для його проведення.
Просимо різні стихійні спроби виступів з роботою нашої групи не пов'язувати.
Однак, як вияснилось, двадцять четвертого квітня в парку Дружби народів працювали посилені наряди міліції (в тому числі й вертоліт спостереження), а в райкомі КПУ Ватутінського району Києва протягом п'яти годин перебували викликані туди "на всякий випадок" директор Чорнобильської АЕС М. П. Уманець, директор Інституту комунальної гігієни М. Г. Шандала, член-кореспондент АН УРСР В. М. Шестопалов, завлабораторією дозиметрії радіологічного центру АМН І. А. Ліхтарьов та інші керівні працівники партійних, радянських органів і установ. А мітингу не було! Виходить, що Київський міськвиконком намарне проробив величезну роботу, відірвав од відпочинку поважних людей зовсім даремно, без будь-якої користі для доброї громадської справи. Аби чого не сталося — апофеоз бюрократизму.
Отака гласність і демократизація "по-київськи".
Галина Іванівна Гудзенко:
"Двадцять шостого квітня цього року маленький зал Спілки письменників України, де відбувся вечір, присвячений другій річниці аварії, не міг вмістити всіх бажаючих. Люди стояли в проходах, сиділи на підвіконні, томилися в коридорі. А в цей час на Хрещатику наряди міліції та дружинники намагалися припинити демонстрацію з цього ж приводу. І сили знайшлись, і засоби, а от дозволити мітинг — це поки вище можливостей наших міських властей. Чи вдасться дожити до співробітництва з "обранцями народу"?"
28 квітня 1988 року в газеті "Вечірній Київ" з'явилося повідомлення Управління внутрішніх справ міськвиконкому, витримане в грізних, таких знайомих тонах:
"Двадцять шостого квітня 1988 року о 19.00 під час проведення підготовчих і ремонтних робіт до Першотравневої демонстрації на вулиці Хрещатик та площі Жовтневої Революції група екстремістськи настроєних осіб, що складалася в основному з числа членів так званого "українського культурологічного клуби", намагалась провокувати безпорядки, ускладнити проведення цих робіт, заважати рухові транспорту і пішоходів.
Використовуючи як привід другу річницю аварії на Чорнобильській АЕС, учасники збіговиська прагнули провокаційними вигуками і написами на транспарантах підбурювати перехожих до протиправних дій, свідомо спекулюючи на їхніх почуттях.
Керівники та активісти так званого УКК були офіційно попереджені правоохоронними органами про неприпустимість подібних дій у відповідності із статтею 1873 Кримінального кодексу Української РСР, яка передбачає відповідальність за організацію чи активну участь у групових діях, що порушують громадський порядок.
Оскільки, незважаючи на попередження, учасники збіговиська продовжували свої антигромадські дії, працівники органів внутрішніх справ і народні дружинники були змушені доставити в Ленінське РВВС сімнадцять правопорушників.
Після розгляду і відповідного попередження чотирнадцять з них у той же день були відпущені (названі прізвища)".
Пригадую, як упродовж тривалого часу в Києві точилася глуха боротьба навколо Бабиного Яру: комусь дуже не хотілося, щоб на місці кривавих гітлерівських злодіянь збиралися люди, згадували своїх близьких... Скільки адміністративного завзяття було витрачено на всі заборонні заходи — і якої шкоди ми завдали самі собі, престижу нашої країни. Врешті-решт розум переміг — і що сталося? Київ стоїть на місці, червоні прапори на місці — тільки у вересні приходять до пам'ятника жертвам Бабиного яру люди, кладуть квіти, виступають, зустрічаються, думають, згадують.
Я переконаний, що Київський міськвиконком і особисто його голова Згурський несуть повну відповідальність за те, що сталося в Києві 26 квітня 1988 року. Замість того, щоб відсиджуватися під захистом міліції в службовому кабінеті і роз'їжджати по місту у чорній "Волзі", В. А. Згурський (людина абсолютно недоступна для переважної більшості киян) повинен був виявити інтерес до пропозиції цілком добромисних і законослухняних громадян Києва і подумати: що ж краще? Організований і проваджуваний відповідальними людьми мітинг під цілком нормальними гаслами чи стихійна демонстрація (до речі, також у рамках Конституції), що стала наслідком безпідставної заборони з боку міських властей?
Боягузлива, по суті, антиперебудовча позиція (чому б, до речі, після цієї історії Згурському як людині, що несе моральну відповідальність за неї, не подати у відставку?) лише ллє воду на млин різного роду екстремістів, які намагаються використати незграбні заборонні заходи безнадійно застарілої Адміністративної Системи для реалізації своїх корисливих цілей.
Та невже у вас, "батьки" нашого давнього міста, немає інших аргументів і рішень, окрім полку міліції та котків, що перегородили Хрещатик? Соромно за вас.
Я переконаний, що чорнобильські зустрічі слід узаконити. Треба робити все можливе, щоб не спрацював період піврозпаду пам'яті, період нашого напівзабуття. Адже уроки Чорнобиля не тільки лишилися в минулому. Вони життєво необхідні нам для побудови майбутнього.
ПОВЕРНЕННЯ
КПП у Дитятках нагадує перевалочний пункт на кордоні двох держав. Широка багатополоска-шосе, приміщення для караульної служби, шлагбаум, попереджувальні написи. Це і є пограниччя Зони — нового, небаченого світу, що виник у 1986 році і надовго утвердився на цих поліських землях, повних сумного чару.
Стоїть перед шлагбаумом автобус. Обшарпаний, бувалий у бувальцях "пазик". Сидять всередині люди — жінки у чорних хустках, діди. Молоденький міліціонер перевіряє перепустки. Намагається не дивитися на жовтий профіль небіжчика, неловко зачіпається за залізний вінок вартістю 8 карбованців 50 копійок.