Скоро Шевченко бачив такі факти, він ставав високотолерантним чоловіком. Про се яскраво свідчать його "Записки": там часто-густо бачимо його-толерантність і шанобу до людей, не вважаючи на їх національність. Напр[иклад], перед декабристами, перед Герценом Шевченко поводився, можна мовити, побожно, яко перед апостолами правди і волі.
383 Див.: оповід[ання] "Прогулка с удовольствием и не без морали"
384 Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
385 Хуторна поезія. — С. 28.
В споминках Куліша 385 ми читаємо, що його і Шевченка "не прийнято до тайного політичного товариства задля того, що ми й самі по собі працюватимемо задля слов’янської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гоніння до нас ніхто не причепиться". Ледві чи можна уважати сю звістку певною після того, що повідав нам Косто-/203/маров. Що Шевченко належав до товариства яко братчик, про се говорив мені і Пильчиков, нарешті, в листі до Костомарова, писаному в Борзні 1 лютого р. 1847, Шевченко говорить: "О братстві не пишу, бо нічого й писать". Я певен, що ні про яке більш братство говорить тут Шевченко, як не про Кирило-Мефодіївське!
VIII
Переїхавши до Києва, Шевченко так перейнявся працею коло роботи малярської яко співробітник археологічної комісії, що майже увесь свій час, опріч вечерів, віддав сій роботі. Тим-то, мабуть, рік 1846 був у його доволі скупим на твори поетичні. Вабила його до себе не тільки праця коло малюнків історичних, вабили до себе і красовиди київської природи. Мертві останки історичні й жива природа притягали його, говорячи йому яко поетові і художникові вельми багацько. Опріч того, він взагалі вельми любив природу і "навіть не тямив, як можна її не любити". Чужбинський згадує, що коли був Шевченко у його в Ісківцях, дак ходили вони по берегах Сули і Сліпорода і Шевченко сяде, було, біля нірки якого-небудь жучка і спостерігає його звичаї і життя. А тепер у Києві укупі з Сажиним він часто ходить, було, на берег Дніпра, сідав на горі і любував з розкішної панорами, співаючи українські пісні. Малюючи списки з останків старини і київських красовидів, Шевченко не виділяв з природи і людей. Побит злидарів, людей убогих, безталанних, побит люду робочого інтересовав його не менш, як і природа. Яко художник-реаліст Шевченко й не міг відрізняти чоловіка від природи. Він до того ж був великим горожанином рідного краю, і для його добро і воля людей і краса природи були нероз’єднаними елементами життя, що достойне чоловіка. Він і єднав усі отсі елементи і тим-то пильно і придивлявся навкруги до життя людей і до краси природи усе спостерігав, на все звертав увагу, скрізь учився. Споминки Чужбинського за час перебування Шевченка у Києві з початку літа р. 1846 дають такий добрий характерний Життєписний матеріал, що я візьму його майже слово до слова.
Коли Шевченко малював списки з малюнків по стінах в галереях, що ведуть в лаврські печери, він чимало намалював нарисів з жебраків, калік, яких завжди натовп по тих галереях. За доброї години Тарас зранку до вечора був на /204/ роботі, а коли траплялася година дощова, сидів в господі і читав або нові журнали, або які історичні книжки.
Одного дня, пішов він намалювати список з руїни Золотих воріт; пішов з самого ранку, сказавши, що до вечора не вернеться. Тим часом Чужбинського хтось покликав до себе на вечір у гості, просячи, щоб з ним прийшов і Тарас. Чужбинський пішов до Золотих воріт, щоб переказати Тарасові, що його кличуть на вечір. Приходить туди, дивиться, аж Тарас, розіславши на землі хустку, посадив на неї чиюсь дівчинку літ трьох і бавить її, роблячи їй іграшку з паперу. Тарас розповів, що о годині п’ятій, малюючи образ з Золотих воріт, почув, що за валом вельми голосить дитина. Він пішов на крик; в рові за валом сиділа дитина і жалісно плакала. З людей — навкруги нікого. Мусив він спуститися в рів і забрати дитину. Сяк-так зумів він забавити дитину, але як не силковався — не можна було довідатися від неї, чиє воно. Тоді Чужбинський і Шевченко стали на тому, щоб заявити поліції. Тарас взяв дитину на руки. Пішли. Аж ось з переулка вибігла молода жінка і з переполошеним видом вона кинулася назустріч Тарасові.
— Мати! — промовив він і подав їй дитину.
А мати розповіла йому, що нянька, пішовши гуляти з дитиною, мабуть, зустріла по дорозі когось знайомого, добре з ним випила і заснула в рові біля валу; а дитина тим часом пішла собі геть... Ми ще не один раз зустрінемо більш яскраві докази на те, як Шевченко любив малих дітей взагалі.
Шевченко взагалі любив товариство: знайомих у Києві було у його чимало; одначе він з більшою охотою ходив в гості туди, де пановали прості звичаї. Але де б і у кого б він не був, він хоч і поводився не варуючись, але з великим тактом і ніколи не вживав в бесіді тривіалізмів. Тут до слова сказати, що з цілого життя Шевченка знати, що він ніколи не забував на естетику.
Чужбинський розповідає, що було в Києві у Шевченка доволі знайомих і з так званого "вищого кругу"; скрізь Тараса вітали щиро і з пошанованням.
Шевченко, розповідає Чужбинський 386, любив жіноче товариство; траплялися у його і поривання сердешні, та ненадовго. Але до однієї якоїсь пані поривання його верталися тричі.
386 Воспоминания. — С. 32 — 34.
Ще в перший рік знайомості поета з Чужбинським, він якось на балю довго сидів біля тієї панночки та /205/ все прохав, щоб вона на спомин подаровала йому хоч одну голубу квітку з тих, що було так багацько у неї на сукні. Та жартуючи відмовила, але Шевченко якось-таки тихцем одірвав квітку; та на сьому усе й скінчилося. Потім, років через два, коли Чужбинський побачив у поета ту квітку, останній мовив: "Гарна молодичка і така привітна... Здається і забудеш про неї, а побачиш, так тебе і потягне".
Закохався був Шевченко в одну київську красуню, закохався не на жарт, малював голівку її і писав би то вірші до неї; але небавом розчаровався. Красуня, просячи, щоб він прийшов ранком та прочитав їй свою поему, запевняла, що у неї нікого не буде; але ж коли поет прийшов до неї, дак там було вже аж три її обожувателі: студент, гусарин і генерал. Поетові стало ніяково; він небавом попрощався і більш вже ніколи не навідувався до тієї красуні.
Третім разом закохався був в якусь вже заручену панночку. Коли він був закоханий, природа його ставала ще більш художницькою і тоді працював він геть з більшою енергією. Взагалі, він любив жінок жвавих, веселих, загарливих, таких, "щоб під нею земля горіла на три сажні".
Жіноцтво підупале не вабило його до себе, жодної потіхи не давало йому провідування веселих захистів продажних грацій і ніколи до таких не заходив. Одначе ніколи не осуджував строго.
Гуманність його знати було в усьому; ласкаву ніжноту його можна було спостерегти в відносинах його навіть до животин. Не один раз спостерігав Чужбинський, як він обороняв малих котенят або щенят від злих заходів вуличних хлоп’ят; іноді куповав пташок і випускав їх з клітки на волю. Якось, ідучи вулицею, побачив він, що собакобой тяг по вулиці живого ще пса, зачепивши його крюком за ребро; він спершу почав дорікати собакобою, а коли той став по-грубіянськи змагатися, Тарас заплатив йому коповика, щоб швидше добив собаку, і довго-довго Тарас був збентеженим і не спроможен був заспокоїтись і прийти в себе.
Довелося Шевченкові того часу спізнатися і з відомим Віктором Аскоченським, що був тоді професором в духовній Академії і гувернером генерал-губернаторського небожа Сипягіна. Аскоченський про свою знайомість з Шевченком розповів у своєму часописі "Домашняя беседа" 387,
387 [Аскоченский В. И. Мои воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Домашняя беседа. — 1861. — № 33. — С. 645—651]; Споминки Аскоченського Н-в в "Русск[ом] инвалиде" р. 1864 [2 груд], № 268 здебільша назвав брехнею і про самого автора обізвався геть не добре.
що /206/ видавав р. 1861 в Петербурзі. З тих споминок, коли що й можна взяти задля характеристики поета, дак хіба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти.
Раз якось з початку червня Аскоченський покликав до себе на чай нашого поета. Між гостями був і жандармський офіцер. Між іншими своїми творами Шевченко прочитав частину "Івана Гуса".
— Ех, Тарасе! — почав його усовіщувати Аскоченський. — Покинь, а то не доведуть тебе до добра отакі погані вірші.
— А що ж мені зроблять? — спитав Шевченко.
— Москалем (солдатом) тебе зроблять.
— Нехай! — відповів Тарас і, махнувши рукою, почав читати ще кращі речі.
— Мені, — каже Аскоченський, — становилося ніяково...
Річ натуральна: гувернерові бібіковського небожа зовсім таки "ніяково" було, не личило слухати, та ще при жандармі, такі вірші, як, напр[иклад], "Сон". Аскоченський пильно позирав на сусідні двері, щоб хто не відслухав. Нарешті він так переполошився, що заходився мірковати, яким би його робом спекатися гостей, найпаче Шевченка, і випровадити його з-під генерал-губернаторського даху? Вийшовши з кабінету, де сиділи гості, Аскоченський звелів своєму лакеєві’, щоб перегодом обдурив гостей: щоб прийшов в кабінет і сказав, буцім би то Бібіков кличе його, Аскоченського, до себе. Лакей вволив волю переполошеного професора. Гості, видима річ, мусили розійтись.
Не треба дивоватися, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський: не забуваймо, що вдача у Шевченка була занадто м’яка. Навіть Аскоченський, пильнуючи в своїх споминках показати Тараса п’яницею, мусив признати, що "серце у його було прекрасне, повне любові і був він сущий українець". Аскоченський додав: "Не був він атеїстом. Наука не спроможна була попсовати чистого і простого його погляду на релігію. Оті прогресисти да цивілізатори збили його з "пантелику", а обставини озвірили його прекрасну душу вразливу".
Кажу вдруге, що лишень для характеристики Аскоченського я зробив оці виписки. А що Шевченко потім був зневажної думки про Аскоченського, се знати з віршів його, писаних 17 червня р. 1860, за приводом смерті петербурзького митрополита Григорія: /207/
Умре муж велій в власяниці,
Не плачте сироти-вдовиці;
А ти, Аскоченський, восплач.
Воутріе на тяжкий глас...