Єлизавета навіть поїхала в Україну, відвідала кілька міст, де її врочисто зустрічали козацькі війська, віддаючи високу шану, а старшина звернулася з петицією, в якій прохала відновити в Україні гетьманську владу. Імператриця Єлизавета сприйняла це прохання прихильно, але не поспішала його виконувати. Вона мала на меті поставити гетьманом молодшого брата Олексія — Кирила. Та він був надто молодий. Щоб зробити його правителем великої території, потрібні були певні знання. І Єлизавета відправляє Кирила за кордон для навчання. Він слухає лекції в університетах Італії, Франції, Німеччини і 22–річним юнаком повертається до Петербурга. Його призначають президентом імператорської Академії наук.
Цей пастушок, козацький син, мав неабиякі здібності. Настав час, коли імператриця зрозуміла, що Кирило здатен справитися і з управлінням Україною. 5 червня 1750 р. указом імператриці було затверджено, а в Глухові на старшинській раді врочисто обрано гетьманом (а фактично ж — призначено!) Кирила Розумовського. Україна сприйняла відновлення гетьманства як надзвичайно велику святкову подію, бо знову ожила надія на те, що Українська держава відродиться. Після церемонії обрання палили з гармат, співали пісні, читали врочисті вірші, Кирила Розумовського прославляли в різних патетичних промовах. Навіть салютували на його честь. Це була не данина його державним здібностям, яких ще ніхто не знав, а лише надія на те, що знову підніметься з небуття козацько–гетьманська держава — Україна.
Кирило Розумовський протягом свого управління до 1764 р. проводив досить чітку політику, спрямовану на відродження самоврядування України. Деякі історики справедливо вказують, що політиків потрібно поціновувати не по тому, чого вони не зробили, а по тому, що вони зробили в тих історичних умовах. Одним із перших заходів Розумовського була спроба вивільнити Україну з–під політичної підлеглості російському Сенату і передати її справи Колегії закордонних справ, як окремої іноземної держави. Гетьманові також було передано управління Києвом і Запорожжям, які до цього підлягали управлінню російського уряду. Але Розумовському не вдалося вивільнити Україну з–під фінансової зверхності імперії. Російські чиновники не дозволили Україні мати свою скарбницю і продовжували контролювати зносини України з іноземними державами.
Ще одна важлива заслуга Розумовського полягала в тому, що він запровадив старшинські з’їзди у столиці Гетьманщини — у місті Глухові. Ніби постав козацько–старшинський парламент, про який мріяв Пилип Орлик, що мало велике значення для зміцнення демократичних традицій державницького управління в Україні.
У 1763 році Розумовський скликав у Глухові широке зібрання старшин — Генеральні збори. Це вже виглядало справжнім українським парламентом. Він затвердив судову реформу гетьмана, яка повертала судові закони до часів Литовського статуту. Запроваджувався суд земський — для цивільних справ, підкоморський — для справ земельних, гродський — для карних злочинів. Генеральний суд завершував цю ієрархію. Всі судді обиралися із числа старшини, яка тепер офіційно називалась шляхтою.
Українська шляхта оформилася таким чином, як привілейований стан. Цей процес, що відбувався в Україні, нагадував подібний процес у Росії, де дворянство також набувало рис провідної сили держави.
Наступною реформою Розумовського була військова: гетьман запроваджує у війську муштру на зразок європейських армій, вдосконалює артилерію, запроваджує однаковий одяг — однострої та озброєння, а також прапори та геральдику.
У галузі освіти Розумовський також чимало зробив, продовжуючи традиції Мазепи, ідеї якого і пам’ять про якого жили в середовищі української шляхти. Зокрема, в усіх полках Розумовський розпорядився відкрити школи для обов’язкового навчання козацьких синів. Сучасники зазначали, що в тих школах могли навчатися безплатно всі, хто хотів. Вражало, що в тих школах навчалося багато дівчаток. Такого не було і в країнах Західної Європи.
Від самого початку свого гетьманування Розумовський намагався заснувати в Батурині університет. Ідея університету в Україні витала ще в Гадяцьких пактах. Тоді Виговський домовлявся про відкриття такого навчального закладу в Батурині. Розумовський повертається до цієї ідеї знову. Він відбудовував Батурин, зруйнований Меншиковим, прагнув перенести сюди столицю Гетьманщини. До речі, і до цього часу в Батурині стоїть зруйнований величавий палац самого гетьмана Розумовського, реставрація якого продовжується більше як століття. Гетьман зміцнював стан шляхетства, закріплював за ним селян, тягнув його до освіти, розбудовував українську столицю та інші міста палацами, парками, церквами. Українська знать почала захоплюватися кав’ярнями, операми, симфоніями, французькими модами, садами–парками з водоспадами, підземними тунелями, гротами. Досі ще в Україні мають велику популярність концерти класичної музики із колекції родини Розумовських.
Ясно було, що всі ці прагнення Розумовського та його оточення викликали настороженість уряду Єлизавети. Звичайно ж, правила не імператриця, а дворянська верхівка, яка пильним оком стежила за всіма подіями, що відбувалися в підкореній Україні. Вони боялися втратити це невичерпне джерело багатств, якими живилася і дихала імперія. Відродження за Розумовського державницьких інституцій, посилення державного правління гетьмана для Російської імперії не обіцяло нічого доброго.
Історики називають цей період "золотою осінню" Гетьманщини.
Та, на жаль, вона була нетривалою. Російський уряд продовжував грабувати Україну, а це викликало невдоволення серед українського шляхетства, серед широких мас населення. В 1754 р. були скасовані митні кордони між Україною і Росією. Розумовському заборонили розпоряджатися землями в Україні, російські чиновники контролювали фінанси, зовнішні зносини. В 1763 р. російський уряд відхилив прохання української шляхти в Глухівській петиції повернути Україні її державні права і вольності.
Коли в Петербурзі відбулась чергова зміна імператриць, російські урядові кола використовують нову повелительку Росії — німкеню за походженням — Катерину II для розправи над гетьманською Україною. За Розумовського Україна почала підніматись з колін, відроджувати свою економічну силу, національну культуру, освіту, мистецтво, свої старі судові закони, гетьманське управління зі старшинським парламентом, що тепер поширювалось і на Київ, і на Запорозьку Січ.
Приводом для розправи над Україною послужила спроба Кирила Розумовського домогтися від Петербурга, щоб його гетьманська влада була передана у спадщину його синам. До речі, сам гетьман був одружений із родичкою Єлизавети Петрівни — княжною Наришкіною. Питання про спадковість гетьманської влади не було новим для української володарної еліти, яка вбачала в цій спадковості запоруку стабільного існування, безпеку від нових чвар. Передати в спадщину синові Юрасеві гетьманську булаву хотів ще Богдан Хмельницький; Дем’ян Многогрішний просив передати свою владу братові, Іван Самойлович клопотався в цьому плані за своїх синів; Іван Мазепа бачив своїм спадкоємцем свого племінника — Войнаровського. Але щоразу проти цього поставали сили внутрішні і зовнішні: якійсь іншій групі українських старшин, котрі рвались до влади, це було невигідно; невигідне було встановлення спадкового гетьманського правління (власне монархії) і Росії, яка мріяла повністю проковтнути Україну та перетворити її на звичайнісіньку імперську провінцію. Треба відзначити, що цього разу ідею спадковості гетьманської влади підтримала значна частина відомих українських державців, майже всі полковники та сотники; адже монархічна влада в Україні неодмінно призвела б до відділення України від Росії і до повного її виходу з імперії.
За намовою своїх радників, зокрема такого, як Г. Теплов, у жовтні 1763 р. Катерина II викликає Розумовського до Петербурга і пропонує йому йти у відставку. Розумовський не погодився відразу покласти гетьманську булаву. Сподівався, певно, на якісь компроміси і поступки. Але російські урядовці ні на які поступки не йшли.
Розумовський змушений був віддати булаву і всі гетьманські регалії. За це йому було присвоєно звання фельдмаршала і дано дозвіл жити в Москві із забороною повертатися в Україну. 10 листопада 1764 р. Катерина II видає указ про створення Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум’янцевим, яким передавалось усе управління Україною.
Цікавий епізод розповідає нам "Історія Русів" про одного з перших російських радників Розумовського — відомого чиновника Григорія Теплова. Коли Кирила обирали у Глухові на гетьманство, трапилось так, що з його сурдута злетіла блакитна Андріївська стрічка. Теплов підхопив її на льоту, намагався прикріпити її до одягу свого підопічного. Але це йому зробити не вдалося. Тоді Кирило Розумовський забрав у нього ту стрічку й поклав собі в кишеню. В народі було багато різних здогадів, що це могло б означати? Яка це ознака, добра чи погана? Кажуть, що мудра мати Кирилова — Наталя Розумиха — сказала тоді синові, щоб він гнав від себе цього радника, бо той накличе на нього нещастя.
І ось, коли Розумовський втратив булаву і з’явився у палатах цариці, той же Теплов кинувся до новоспеченого фельдмаршала і став його палко цілувати. Спостерігаючи цю сцену, один із фаворитів Катерини II Олексій Орлов сказав, справджуючи слова матері Розумовського: "І лобза, його же предаде", — тобто, цілуючи його зраджує.
Так закінчив своє гетьманування останній в історії України гетьман Кирило Розумовський. До Петербурга були забрані ознаки української гетьманської влади — бунчуки, гармати, печатки, прапори. Вони й донині сховані десь у глибинах російських музеїв, хоча ще в 1918 р. В. Ленін обіцяв повернути Україні ці національні реліквії.
Та справа цим не закінчилася. Катерина II висуває тезу про негайне зросійщення неросійських територій імперії, зокрема України та Прибалтики. Вона наполягає на тому, щоб зникла навіть пам’ять про колишнє окремішнє існування України. "Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу",— давала імператриця свої інструкції російським урядовцям.