Сила-силенна качок та гусей диких навколо Києва — на річках, озерах, болотах. Отож хай Свенельд гукає заклич: на полювання! Свенельд не відразу погодився на таку забаву — не відважувався лишати Київ на вишгородців, які хоч і сиділи у теремі боярині Гордини, але пильним оком стежили за Києвом. Чув серцем, щось зле готують для града. Витязю Свенельду тривожно на душі: уже звик до своїх сіл і погостів; уже не хотів позбуватися щорічного полюддя і своєї частки добр, яку привезе Олег від Царгорода; уже зрісся з київськими купчинами, які щорічно ходили до болгар, до ромеїв-гречинів чи до Хозарії і Джурджанського моря. Майбутнє також усміхалося витязю Свенельдові — він став першим підручним Рюриковича. Інколи марилося і ще одне потаємне жадання — київський княжий стіл... Хіба він гірший від Олега? _Але бачить зараз інше — київське боярство тягнеться до владарювання. Він цього боявся. І недарма. Не встигли Ігореві ватаги мисливців із сокольничими, гончими, псарями, конюхами, поварами, лучниками-стрільцями, мечниками відійти в прикиївську пущу Звіринець, як на Княжій Горі ожили й загомоніли Олегові палати — в них оселилась бояриня Гордина, боярин Олій з трьома синами, боярини Войко, Радило... Витязь Свенельд тільки свиснув... Отак швидко не чекав перемін!.. Бігцем метався по своїх виталищах, натяг на себе залізні лати, підперезався мечем, покликав своїх мечників — і на Гору. Перед ворітьми, що відкривали дорогу на Княжу Гору, спинились — вони були зачинені. Стукіт, грюкіт, закличі намарні, ніхто з того боку не озивався, воріт не одчиняли. Гору оточував високий земляний вал — так просто на неї не піднятися по його стрімких стінах. Тут була потрібна хитрість. Огледівся. І погляд спинився на теремі воєводи Щербила. Ну звичайно ж, він його зараз підпалить. Отоді сам воєвода відчинить йому ворота. — Запаліть! — гукнув своїм варяжинам. І ось вогонь побіг уздовж свіжих зрубів, поглинаючи сухий мох, який, як це належало, укладали між колодами для тепла. Дуже швидко вогненні язики веселим світлим полум'ям затанцювали на сухій ґонті даху. Свенельд чекав. І недовго. Ворота від Гори враз відчинились — в них постав Щербило з двома осторожниками. — Пощо палиш мій терем? — Відчиніть ворота на Княжу Гору. — Негайно загаси! — Відчини ворота. — Якщо не загасиш, завтра всі твої оселища і погости підуть димом, — твердо пообіцяв воєвода і заховався за ворітьми. Свенельд поглянув на палаючий дах терема. Ось-ось вогонь злиже ґонту і тоді перекинеться на крокви. Але цей лютий простолюдин свою тверду обіцянку виконає... Усі його тереми й оселища пустить-таки димом. — Гей, ви! Збийте вогонь, вже досить попалили! Ми візьмемо з бояр велику мзду... Та скоріше, бо ніякої мзди не дістанемо!.. Коли йде мова про мзду — справа робиться швидко. Варяжини видряпалися на дах, почали якимось ганчір'ям збивати вогонь. До них приєдналися і воєводині двірські люди. Але ворота німували. Свенельд наказував ще кілька разів гукати, але знову ніхто звідти не озивався. Його обдурили!.. Так минула ніч. І знову настав день. Свенельд відчув, що сам нічого не вдіє, — потрібна була поміч. Звичайно, давні вороги киян — деревляни — найперші його соузники!.. Послав гінців до Іскоростеня, а сам отаборився під валами. Його вої завертали назад повози оселян, що везли на торговище — на Бабин Торжок — збіжжя і м'ясо. Завертали і сторонських купчин, спрямовували їх іти далі — до Чернігова чи Новгорода-Сіверського. Свенельд затявся — візьме мором тих бунтівників! Бо хтозна, що вирішать деревляни: адже він їх також колись воював. Витязь Свенельд велів своїм послам сказати, що тоді їх воював не своєю волею, а волею київських бояр. А тепер він хоче повалити їхнє всесилля — встановити мир у київській землі. А коли деревляни прийдуть оружними до нього, то і вони візьмуть свою правду... Минув майже тиждень, доки повернулась його сольба. Переказала витязю слова князя Маломира: — Не маємо гніву на київських бояр і на київського володаря. Маємо надію, що Олегові раті скоро повернуться і що й вони, деревляни, дістануть свою частку набутків. Адже їхня дружина також пішла до Царгорода. Не врахував цього Свенельд: Олег і тут зумів його наперед перехитрити — завчасно перекупив деревлянську затятість. Ось-ось повернуться лодії з походу, гори добр, злата-срібла привезуть! Не такі вони, бояри, дурні, щоб себе позбавити такого багатства через якогось Свенельда та його забаганки!.. Доводилося витязю або відійти від Княжої Гори, або чекати дива. Вирішив переночувати ще в таборі, а вранці хтозна... Але диво справді з'явилося в цю останню ніч облоги. Уже коли загасили вогнища і тривожна дрімота зморила Свенельда, хтось штовхнув його в бік, хтось важкий і волохатий дихав йому в лице, заступивши собою зоряне небо. Витязь Свенельд ще не встиг і злякатись як почув знайомий голос: — Я до тебе. — Хто ти? — Ловель. Свенельд добре знав цього мовчкуватого Ігоревого челядина. Невидимою тінню завжди стояв за плечима князя. — Чого прийшов? — Знаю підземний лаз під валами. Потай проведу на Княжу Гору. Свенельд не вірив своїм вухам. Диво! Чи це ще йому щось у дрімоті верзеться? Чи боги його роду згадали витязя? Обмацав своє обличчя, свій зволожілий від нічного туману одяг. Ні, він не спить! — Добре. Веди. Тихо підняв дружину. Крадькома підійшли до валу. Ловель дав знак спинитися, а сам пірнув у темінь. Лиш суха трава та опале листя шаруділи під підошвами. Чи не пастка яка? Хто не знає сих лукавих слов'ян? Вони не бояться смерти й дуже дотепні на різні вигадки... І чого б то Ловелю, киянину, простолюдину, допомагати варяжинам?.. Щось не чисто... На сході засвітліла пасмуга неба. Змарніли зірки, збляк повновидий місяць. З темряви випірнув Ловель — рукою підкликав до себе. Свенельд і його мечники рушили за ним, На серці все ж крутився сумнів — в ім'я чого Ловель це робить? — Тебе хто послав? — Ніхто. Сам. Свенельд стиснув уста. Звісно, челядин лукавить. — А що хочеш за це? Ловель спинився і мовив тихо: — Прекрасу. — О! — зрадів Свенельд. На таке він не сподівався. — Але... вона жона Ігоря, — сказав, ніби Ловель цього не знав. — Прекрасу хочуть вбити... — Хто? — здивувався Свенельд. — Хіба вона комусь заважа? — Бояри... — Звідки знаєш? — Знаю. — Напевне знаєш? — Напевне... Ось! — підняв руку, в якій тримав якусь світлу пукасту лагвичку чи щось схоже на неї. — Що це? — Отрута для Прекраси. — Треба Прекрасу заховати! — Я вже заховав... Не такий він і простий, цей вірний Ігорів джура. — Тут сторожа на чатах, обійдемо в цей бік... На Княжу Гору Свенельдові мечники видралися на світанні. Але ні боярині Гордини, ні кого з інших бояр тут не було. Київ і Гора спали ще мирним сном і уві сні бачили дивні казки про таїну київських ночей. Свенельдові стало враз легко й радісно — ті ворохобні бояри убоялись його — повтікали. Хто тепер з ним захоче помірятися силою? Мужній витязю Свенельде, нині ти володар і повелитель Княжої Гори! Але Гора — це ще не Київ! Бережися ж... * * * У Вишгород бояриня Гордина з боярами прибула несподівано, опівночі. Дворова челядь не очікувала своєї господині о такій порі. Бояриня шурхнула до своєї світлиці — і мало не впала, зачепившись об щось м'яке й велике, що незрушно лежало біля порога. Від ляку зомліла, але останньої миті схопилась за одвірок. У сутінях світання, що пробивалось крізь кольорові шиби вікон, розгледіла свого пса — Ведмедка. Вірний її вовкодав був мертвий. Поруч з ним стояла миса з молоком, на підлозі валявся срібний кухоль, у який вона вчора налила для Прекраси, що лишалась тут, хмільного квасу. Виходить, те питво випив Ведмедко. Інакше Прекраса нині лежала б отут, замість пса. Але ж... Чому не випила?.. І де поділась та пукаста лагвиця? Адже після того, як вона вицідила з неї отої зеленавої рідини, вкинула у свій гаман... Тільки там, в Олегових палатах, мацнувши гаман, зрозуміла, що тої лагвиці в ньому нема. Може, десь загубила, доки бігла сюди? Обнишпорила світлицю — ніде не було. Мабуть, десь лишила у Вишгороді... Бояриня перелякалась, серце її затерпло. Потрібно негайно ж повернутись додому! Розшукати!.. Заховати!.. Щоб ніхто не знав! Адже хто знає, для чого ще знадобиться їй те зілля... Свенельдова дружина глибоко дрімала при вогнищах, як вона оголосила, що їде у Вишгород. Бо вранці варяги підуть на приступ — краще вже у Вишгороді чекати повернення Олега. Вона вже й тут обшукала всі закутки. Ніде білої лагвички не було. Був тільки мертвий пес. Її вірний страж. Хтось вилив йому в мису той напій... Хтось стежив за нею і знав за ту отруту... Хтось здогадувався, що Прекраса стала їй тут заважати, — вона була зайвою з її невідомим сином, що десь лишився там, у Новгороді. Як не крути, як не поверни події, наприкінці ніби з невідомости випливала Прекраса і її син — законні спадкоємці Рюриковича. Крутила думку і туди і сюди — і що не придумає, що не вигадає, а намість Ігоря випливала Прекраса з його нащадком. Гордина ж не жадала ні з ким ділити владу в Києві в недалекому майбутньому — ні з боярами, ні з воєводою, ні з Рюриковичами. Бояриня в роздумах дивилась на безрушного Ведмедка. Густа сіра шерсть його, як у вовчиська, стирчала сторчма, очі тьмяніли, ніби затягувались якоюсь каламуттю. То де ж зараз Прекраса? Невже оце спить і не чує, що в теремі повно людей — ходять, грюкають дверима, стукають чоботиськами об мостини, голосно розмовляють? Скоро всі угомонились — світанковий сон зморив нічних утікачів. Але Гордина не спала. Дослухалась до тиші, яка виповнювала терем, до вовтузні мишей під дошками підлоги. Не світять очима коти, яких тут повно, либонь, поснули від переситу життя. І все ж — хто бачив, як вона виціджувала з тої пукастої довгошийої лагвички тремтячими руками зеленаві краплини? У кого ж тепер вона, чи наллють тепер їй з неї? Гарячою хвилею обкотило її тіло від такої думки. Запалила свічу. Знову порпалась у світлиці, нипала в стравниці, шаруділа в своїй ложниці... Ніде не було. Навшпиньки піднялась до горниці, де жила Прекраса. Прислухалась — ніде ані шерехне. Потягла на себе двері — вони тихо й податливо розчинились. Освітила порожнє виталище — зім'яте, поспіхом кинуте ложе, розкидані подушки, різьблена тареля, зроблена отим мовчуном Ловелем, конюхом і джурою Ігоревим.