Хозари допомогли в тому — викрали Олега Гориславича із мурованого терема тьмутороканського, кинули на грецьку галеру й відправили у заслання. Але верткий Гориславич через три літа самочинно повернувся назад. За його спиною тепер були багаті грецькі купчини, родаки його нової жони-грекині, а може і вся Візантія…
Тяжкі думки обсідали Нерадцеву голову. А тим часом він уже вергав мішки з вівсом, порядкував біля валки саней, що зібралися у Лучеську і йшли в обозі Ярополчої дружини. Нерадець розпатякував з кимось про те, що десь від когось чув, нібито Давид покликав до себе Всеволода, щоб умовити віддати йому уділ лучеський, забравши його у Ярополка. Хитрував! Плів сіті не гірше ромея!
Скоро їх наздогнав і сам князь Ярополк з новою дружиною. Маленький, верткий, бистроокий, він задоволено оглянув свою рать і повів їх на Звенигород.
З обох сторін дороги підступали густі дубові ліси і соснові бори, завалені кучугурами снігу. Дорога була погано наїжджена, коні втомлювались швидко. Ярополк радів: брата Давида він застане зненацька! Ось лишень переночують у лісі і, яко таті — тихо, непомічено, увірвуться на світанні в Звенигород!..
Палили вогнища із повалених сосен. На вертелах запікали впольованих зайців, зігрівали себе штовханиною під боки, пританцьовуванням,
приспівуваннями поганськими. Ярополк лежав на своїх санях, біля вогнища, раз у раз перехиляв у рот окрин з духмяним хмільним медом.
Нерадець стиха підійшов до Ярополка. Щось сказав йому. Той зареготав, упав спиною на подушки. А мечники в цей час затіяли грище біля вогнища. Веселий гомін, передчуття чогось великого, нового бурунили кров.
Згодом помітили в пригаслому світлі вогнищ, що Нерадець відв'язав віжки своїх коней, що він неквапом виводив сани з галявини. Певно, князь Ярополк кудись його посилає.
Лише на ранок над галявою злетів зойк.
— Убили! Князя убили!.
Оточили важким мовчазним кільцем. Люто стягували з голів шапки. Ярополк, розпростертий на своїх санях, усміхався у небо. В його животі стирчав ніж, давно покритий інеєм…
— Се Нерадець той… — хтось голосно прошепотів.
Всі озирнулись — ні, не було серед них того кремезняка, що назвався Нерадцем. Ще звечора поїхав… Де тепер він? Один вітер знає!..
… Нерадець мчав на санях не оглядаючись. Мчав, гнаний страхом і відчаєм. Усе життя своє піддавався чужій волі, служив чужим забаганкам. Шукав для себе багатства. І знайшов, але честі своєї позбувся. Чи ж поверне її і як? А чи й потрібна вона йому нині?
Лише тепер, з висоти своїх гріхів, Нерадець міг поцінувати свою забуту голодну волю. І щиро позаздрив Гайці. Вона відразу збагнула, що багатство — то найбільші пута. Вона їх зірвала з себе! А він… усе життя гнався за багатством.
Така сутність людська: тільки усе втративши назавжди, обретає чоловік ціну втраченого…
…Всеволод, як ніколи раніше, відчув себе після повернення Нерадця враз зістареним і кволим. Не чекав такої гордої відмови. Вважав, що йому все і всі доступні. І ця мудриця… Заперся у своїй ложниці, й знову боярин Чудин у гридниці вершив усіма справами князевими. Лише коли митрополит Іоанн покликав його на освячення храму Михаїла у
Всеволодовому монастирі, вийшов із князівських палат. Похнюплено ходив слідом за Іоанном, слухав — і не чув врочистих піснеспівів, бомкання дзвонів, осанни богові… Все те було вже не новим.
Не возносило душі, не радувало серця. Бо в ньому вже не було місця для надій. Надії його — то все обман, лжа — знав про сіє вже твердо. Так само, як і милість від бога. Ніякої милості ні від кого немає. То все видумка для сліпих душею і тупих розмислом. Всі отсі хрестителі, святителі, церкви, дзвони, блиск, співи — то все блискуча лжа для ницих і відчаєних. Мудрі слова і солодкі піснеспіви не виліковують. серця, коли в. ньому біль неісходимий. Крикливі слова про душу людини ні до чого, коли затоптана її воля… Від хору слав'ящих у вухах западає глибока, глухота. Від блиску риз і слів лоскітливих на очі наповзає непроникна сліпота… Від легкої поживи розплоджується навколо властителя зграя льстеців і хлопів. Заради багатства й високої честі вони ладні на все, хоча самі не здатні зробити жодної порядної справи.
Всеволод, оглянувши похилені голови, своїх наближених, чомусь подумав, що колись, при Ярославі, при вітцеві його, ті голови схилялись від щирого подиву і щирої шани. А нині — вони вже звикли і до цього блиску, і до цього, дзвону. Нині голови схиляються не через щиру віру, а через щире бажання ближче підступити до князя, більше вирвати з його рук ласки… О людські душі, упосліджені жебраки духовні!.. Серед вас… серед отих, голів, похилених лукавством, а не вірою, твій гонитель і хулитель, Всеволоде… І ти, знаючи це, не можеш виплутатись із сієї алчущої сріблолюбної зграї…
Боярин Чудин порядкує за нього в усій землі. Потурає здирству і холопству. Митрополит Іоанн жадає також порядкувати не лише в душах людей, а і в княжому теремі, в його ложниці. Кличе із Візантії для Всеволода невісту-грекиню. А сія зграя родаків і синовців, що товчеться довкола нього, — тільки встигай кидати в їхні гамани золото, срібло, волості… Всі отакі, як Ярополк, убієнний божою рукою… альбо Олег Горйславич, котрий відторгнув Тьмутороканську землю й віддав її грекам. Альбо братець Гориславича — Роман, що водив орди половецькі на Русь, доки не ліг кістьми під стінами Воїня… Чи інший Святославич — Гліб, котрий метався то в Тьмуторокані, то в Новгороді — доки не упокоївся в зирянських лісах… Серед тих братів-князів є вже й чистий розбійник-грабіжник Давид Ігорович, котрий тепер на Дніпровському лимані грабує, яко тать, грецьких та арабських купчинів
Де взяти сили, аби утримати заздрісність князів-грабіжників, аби відтяти їм охоту ходити з дружинами один супроти одного? І як йому, Всеволоду, захистити себе і душу свою від зазіхань пролазливих кознивих бояр, княжат і отців духовних?
Бігти у Печери… до ченців… У їхніх глухих, задушних норах-печерах знайти для себе супокій. Ні, знає Всеволод: і там від себе не втечеш…
Старість передчасно приспіла до князя Всеволода. Від страху за согрішіння свої, від нерозкаяного каяття, від самотини серця. Ніби то біла волхвиня Живка відібрала у нього своїми чарами-очима рештки надій на радість і спокій. Від того часу загубив князь упевненість у собі. Від чекання підлої розплати за власні підлості щохвилі душа його помирала, з острахом оживала, помираючи знову… Вихопитись би на волю… Хоча б на час. Відпочити від набридливих облич, відійти душею!
В такі хвилини він кликав отроків і велів сідлати коня. Сам-один виїжджав за Лядські ворота, спускався у Хрещатий яр, їхав через Перевісище по лісистих пагорбах. З-під копит коня спурхували зграї птахів. По кущах розбігались куцохвості прудконогі зайці. Біля потічків і зарослих озерець товклися кулики й трясогузки; на вітах верб гойдалися білі пухнасті колиски ремезів. А навесні тут шаленіли солов'і, висвистували дрозди, вільшанки, солодко стогнали іволги. Всеволод пускав коня попасом, сам ішов незайманими травами серед м'яти, ромен-зілля, Петрових батогів, ішов до знайомої гіллястої дикої груші.
Того весняного дня він знову бродив по київських пагорбах. Важкі думки випурхували з його голови, душа заспокоювалась від одноманітного шелесту листя. Враз помітив, як захиталось гілля вільхи. Хто се? Єлень? Тать?
Повільно стягнув з плеча лук, наструнив тугу тятиву й відпустив її. Вона мелодійно забриніла. А попереду, в кущах вільхи, хтось тонко зойкнув.
— Хто там? — гукнув розгублено Всеволод.
— Се я! Не вбивай мене! — з вільшаника обізвався до нього плаксиво й перелякано жіночий голос.
— Виходь же, не бачу-бо!
Гілля вільхи ворухнулась. На галявину вийшла високогруда чорнява жінка. З голови зсунулась на плечі шовкова хуста, наверх білої сорочки із пишним вишиванням була одягнена свита з тонкої вольниці. Жінка тримала за руку хлопчика.
— Чия єси?
— Сама своя, — визивно й навіть гнівно відповіла жінка. Немовби струсила зі своїх пліч переляк і гордо повела закосиченою чорною короною голову.
— Се Килька, — хлопчик спокійно ткнув пальцем у її бік.
— Килина, — смикнула вона хлопчину за руку. — Скільки вже тобі говорила? Я — Килина.
— А ти чий же такий мудрий, хлопче?
Хлопець опустив очі додолу, замовк. Килька гордо повела плечем.
— Се Гордята, син воєводи Яня Вишатича.
— А казала ж, що не воєводи, а Нерадця! — обурився хлопчик.
— Казала, бо так люди мовлять. А воєвода має тебе за сина, то і єсть його син. — Килька не спускала очей зі Всеволода, грала до нього то плечем, то грудьми. Вона його відразу впізнала. — Князеві потрібно говорити, як є.
— Пощо знаєш, що я князь? — здивувався Всеволод. Адже був у простому вбранні.
— Бачила на Горі. Живу ж у домі Вишатича.
Всеволод закинув лук за плече, підійшов ближче.
Килька зашарілась, аж побіліли на її обличчі рідкі глибокі рябини.
— А я тебе і не примітив. — Всеволод метнув з-під сивих брів до неї поглядом.
— Де вже примітити, — вигнулась вона високими грудьми. — Не бояриня ж… Челядниця! Хоч і з високого роду! — Визивно підняла голову на довгій шиї. Голос її здригнувся. Очі її, вузькі, чорні, ще більше звузились і вигострились.
— Який же твій рід, Килино?
Широкі вилиці Кильчиного обличчя
заяскріли. Кінчик її невеликого, трохи плескатого носа з глибокою рябиною на кінці заокруглення побілів, наче аж просвічувався.
На твердих вигинистих устах проступила прозора смага.
— Вітець мій велеможний хан Осень! А матір — руська бранка. Померла у вежах половецьких, коли я була отакою, як нині Гордята. Саме тоді й нагодився боярин зі словом від князя київського. Забрав мене у свій дім, хай йому бог добра пошле за те.
Всеволод з цікавістю дивився на вигинисті уста Кильки. На її гордовиту поставу. Справді, грала в ній гаряча кров дикого половецького племені. І лукавство хитрісне проглядало із зіниць. І одвертість палка. Було щось привабливе в її щирості й одвертій возносливості.
Килька все ще із зухвалою сміливістю заглядала в очі князеві, а на устах її вже грав гіркий усміх. Ось який, мовляв, у мене рід високий. Але я не геньбую[64] ним. І перед тобою, князю, не криюсь, і спини не гну ні перед ким від того, що бідного роду… полонянського… Хіба є в тім її вина? Лиш одна біда її.
Князь Всеволод ніби втямив ту її німу мову і її біль.