Озираюсь. Переді мною низька на зріст молода ще людина, та сама, що стояла на веранді коло вхідніх внутрішніх дверей у "Маратоні", коли я входив, — та сама, що виходила з авта. В першу хвилину мені видалось, що агент помилився, торкнувши мене. Але він тихо сказав мені: "Пане Любченко, на хвилинку" "Прошу" — відповів я, вибачився перед жінкою і ступив крок-два убік. Тоді агент сказав : "Прошу іти за мною". Так почалось моє заарештування.
1/ІІІ — 44 р.
Середа. З ночі дощ. Сірий ранок. Сніг тане. Повітря м’яке, тепле. Дерева почорніли. Далі — розталий, зеленаво-сірий, як драглі, сніг і темні прогалини на землі, на бруківці. З вікна, через Пекарську, видко другий корпус клініки, де повз округлі, ще засніжені газони ходять безнастанно студенти, обслуга, військові німці. На деревах сидять наїжені ворони. І в цьому всьому: у наїжених воронах, голих чорних деревах на тлі сірого, обважнілого
від хмар неба, в дещо відмінних сьогодні рухах, виразах облич, інтонаціях людей, в запахові повітря, — почувається справжня весна. Отак Минулася зима, що я її й не помітив, сидівши у в’язниці (та й взагалі цього року була вона напричуд тепла й малосніжна). Сьогоднішний день, такий правдиво-весняний, чомусь нагадав мені Сквиру, юнацтво, і мені страшенно захотілося ще жити, працювати, змагатись. Хочу залишити по собі помітний, відчутний слід, і я тепер всіх зусиль прикладу, щоб його доконче залишити.
Вчора одвідав мене Анатоль Гак, вранці була Ольга, потім приходить хтось, не заставши мене, від Темницьких і приніс різного їстівного. Я вдень учора ходив до Джулиби, обідав у них (курка варена!). Взагалі мене тут, у лікарні, одвідує чимало людей і майже кожен приносить щось їсти. їжі маю аж занадто. А серед тих, Що одвідують, є й сумнівні гості. Ну, це вже річ неминуча.
Продовжую запис про заарештування. Агент, низенький, в плащі кольору російської шинелі, повів мене другими дверима до загального коритаря й далі до виходу. На привході з’явився інж. Бартків, що допіру вбіг знадвору, дуже розгублений. Він затримався збоку, під стіною, зірвав з голови капелюха, станув ні в сих ні в тих, занепокоєно дивлячись на мене й даючи нам дорогу. Я злегка кивнув йому головою, пройшов незалежно й навіть гордовито, — я взагалі так поводився від першої хвилинки — тактовність, але й гідність. У веранді, що на виході з "Маратону", до нас прилучився другий агент — високий, довгоносий, теж у плащі такого ж захисного кольору. Він перед тим увесь час стояв у веранді при вікні і, ясна річ, спостерігав мене, коли я йшов від шевця. Взагалі з його позиції видко було далеко довкола. Він, як виявилось далі, є одночасно шофером, а з національности — поляк.
Мене повели до "Беркута". На дверях раптом помічаю гестапівця у формі. Зупинивши мене на порозі, він вимагає документи. Показую йому. Він молоденький, сіроокий, чисто виголений, з постійною легенькою усмішкою на устах, питає мене, чи був я допіру на засіданні у Кургаузі? Ідіотське питання! Яке там засідання, тим паче в Кургаузі, куди вхід усім, крім німців, суворо заборонено? Відповідаю: ні! Він жестом пропонує йти до середини будинку, і всі троє рушають за мною. Приходжу до дверей моєї кімнати № 17. Виймаю з кишені ключа, одмикаю, одчиняю і запрошую "гостей" зайти першими. Але вони рішуче пропонують мені зайти першим. Входжу. Враз гестапівець (у нього на чорному кляпі ковніра два срібні квадратики — ОЬегесЬагЙігег — він же начальник Стрийського гестапо, як виявилось потім) підскакує до мене й лапає мене за кишені, груди, рамена — чи нема зброї? Одночасно запитує: де моя зброя? Відповідаю, що зброї не маю. Мені запропоновано сісти коло стола. Починається трус. З’являється, як понятий, заступ, директора Сенюк, бо директор Кузєв і бухгалтер чомусь саме сьогодні раненько виїхали до Стрия. Підозрюю їх обох, що так заприятелювали між собою, в антиукраїнській, просто в большевицькій роботі, зокрема скерованій проти мене. Недарма оцей бухт. Бойко замешкав поруч зі мною і видавався мені типовим чекістом! Отже, сиджу, відповідаю від часу до часу на запитання гестапівця, не повертаючи до нього голови, — всією своєю поведінкою виявляю величезне щире здивування і обурення. Перекладачем фігурує той низенький агент, що перший мене взяв — він українець. З того, як відбувається трус, як він перекладає назви книжок та інформує про рукописи й матеріали, що їх вигребають з шухляд та валіз, — бачу, що він мені співчуває. Сенюк дає мені два яблука. Беру охоче, бо не знаю, що тепер жде мене, коли що їстиму. Беру також до кешені тютюн, сірники, папірці. Хтось стукає в двері, викликає на хвилинку гестапівця з кімнати. Тоді агент-українець запитує досить щиросердо: "Скажіть, невже ви не ждали арешту?" "Ні!" "Та як же так? Ви мусіли зробити якийсь виключно поважний політичний злочин, коли до вас так беруться". "Уявіть собі, жодного злочину не зробив, почуваю себе чистим і невинним". Агент знизав плечима. А коли з валізки витягли мої гроші й спитали мене, скільки там, а я відповів, що не пам’ятаю, гестапівець і агент значливо та усмішкувато перезирнулися, і перекладач заявив: "Це дивно! Як так — не знати, скільки маєш грошей? Завжди треба знати це!" Гестапівець висловив сумнів, що ці гроші фальшиві (кредитки були новенькі). Зараз же пильно розглянули їх, перевірили й переконались, що фальшу нема — справжні. А мені під цю хвилину серце стиснулося: ану ж справді там об’явиться кілька фальшивок, бо тепер їх продукують, — що я робитиму? Чим виправдаюсь? Розстріл гарантований. Дуже прикро отак не-заслужено, по-дурному загинути. Друкарська машинка теж викликала у них неабияку підозру. Всі рукописи, книжки, гроші, машинку спакували у найбільшу валізу, кімнату замкнули, доручили ключа І. Сенюкові, а мене попередили: при найслабшому рухові кудись убік, при найменшій спробі тікати — куля на місці. І все це знову ж з тією легесенькою усмішкою на устах. Пішли.
6/111-44р.
Понеділок. Вчора год. об 11-й ранку поїхав до Джулиби. Привезено дітей. Лесюк сховався за двері, а коли я ввійшов до кімнати й привітався з інженером, він вискочив з-за дверей і стрибнув мені на спину. Дуже втішений, що мене знову бачить. Була гарна погода, і я, взявши Лесина та Остапчика, пішов з ними гуляти до Стрийського парку. Дивились на лещетарів і на катання на саночках з гори. Потім грались: хлопчики били мене сніжками, а я їх — дуже це їм сподобалось. Вертаючи додому, питаю Лесика: "Може, тебе назад до Дрогобича одвезти?" "Ні, ні, не хочу, — аж злякався (його там штурхали й годували цим часом погано — помітно схуд) і додає: — Я вже краще поїду з Остапом до Коломиї". Тоді питаю: "А чого б ти найбільше хотів? Куди їхати?" "Я хотів би бути з тобою, тату, — куди ти поїдеш, туди і я". Це було особливо зворушливо. Він дуже скучив. Потім, у хаті весь час тулився до мене, сидів на колінах, цілував мене і просив ще не йти. Ще ніколи не був він такий ніжний. Аж тремтить за мною. Чи не почуває, що насуваються тяжкі часи, боїться розлуки. Питає ще: "А хто тепер у Києві — німці чи большевики?" "Большевики", — кажу. "Ой, а де ж баба? Що з бабою?" — занепокоївся малий. Я його заспокоїв. Він, виростаючи, стає допитлівішим, чутливішим.
Сьогодні зрана був у мене Дуньо Гординський. Він привозив автом свого брата — лікаря Богдана і до мене завітав. Поговорили трохи. Оповідає, що, коли я сидів у в’язниці, Вовка Куліш був у нього, жалівся, що його, мовляв, галичане спочатку піднесли, а потім кинули (подумаєш — величина!), а згодом, коли між ними зайшла мова про мене, каже Вовка: "Це тут, у Галичині, галичане зробили з Любченка великого письменника, а там у нас він був майже непомітний і не вважали його талановитим". Та й ще говорив про мене догано, неприязно. От сволота! Це — син мого приятеля! Це — той Вова, якому я колись раз у раз шоколад таскав, а після арешту батька грішми допомагав. Все ж таки хочу думати про нього краще — отже, думаю, що це він говорить під впливом тієї бездарної білялітературної шантрапи, що тепер сюди понаїздила. Дуньо, між іншим, вичитав його, покартав, сказавши: "Саме тому, що Любченко тепер сидить у в’язниці, ви не маєте права очорню-вати його, а навпаки — говорити мусіте про нього тільки добре, бо ви ж його знаєте віддавна, і до вашого голосу будуть прислухатися". Я вже віддавна помітив, що він (Вова) псується. Він пішов надто легкою дорогою, нічого порядного з нього не буде вже. А я, поза всім, не сподівався, що він такий хам і така сволота.
Бої з большевиками відбуваються у Підволочиську. Львів знову почав евакуюватись.
22/НІ — 44 р.
Львів. Квартира інж. Джулиби. Рівно 12-та год. дня. Сірий день. Від часу до часу зривається заметіль, яка одразу ж тане. Безкінечно (і вночі) гуркочуть машини — німці (і хто може взагалі) вивозять речі. Львів неофіційно, але день у день енергійніше евакуюється. Рух вантажних машин, переважно військових, стає безнастанним. Часто видко, як ці машини навантажено звичайнісінькими хатніми, ба навіть кухонними речами. Все це тягнеться кудись на захід розбитими заболоченими дорогами. А на схід дуже часто летять і летять бомбовики. Дуже тривожно, шумно, підозріло, прикро: заклопотані обличчя, поспішні рухи, нервозність, злість... і знову болото, машини, метушня... Ситуація така: червоні взяли Крем’янець, Вапнярку, Вінницю, форсували Дністер (взявши Могил.-Под.) на відстані 50 км і пруть на Прут. Бої під Миколаєвом і під Ковелем. Вчора Гітлер викликав до себе Хорті, затримав його довший час важливими розмовами, а тим часом німецьке військо окупувало Мадярщину. Була, отже, підозра, що Мадярщина у змові з аліянтами і найближчими днями має зрадити. Але німці випередили аліянтів. Кажуть, що зараз там відбуваються численні арешти серед мадярського активу, також поляків "чешуть" (там ніби готовий уже був польський легіон) та й бахатіїв-жидів, серед яких чимало втікачів із Галичини. Як би там не було, а один з наших ворогів стане значно слабший, та й поляки на цьому дещо послабшають. Назрівають великі вирішальні події.
Моє становище дуже прикре. Два тижні тому вийшов з лікарні. Почуваюсь значно краще, але неможливо тепер додержати дієти — і хвороба раз по раз дається взнаки.