Очі йому почорніли, а вуха стали червоні... Забухало й Соломіїне серце...
"А це що таке?— притишила вона себе.— Краще про концерт думай!"
— Ану, на козли!— гаркнув на себе Влодко.
Тернопіль був сполошений із самого ранку. Рознеслася чутка, що Соломія Крушельницька даватиме концерт. Жінки вбиралися, поважні пани зранку купували квіти. Студенти нишпорили по квітниках родичів, а то й просто незнайомих людей у пошуках розкішних букетів. Зал був набитий, як мішок із пшеницею. Святковий настрій, збудженість, сміх...
"Тернопільська публіка з ентузіазмом вітала нашу артистку, а гучні "браво" по кожній партії були найліпшим доказом признання її співу, виконаного аж до найдрібніших пунктів з правдивим артистизмом і високим поняттям мистецтва. Як дуже публіка перейнялася її співом, видно найліпше з того, що по кожній пісні "брава" не переставали, а панна концертантка мусила надпрограмово ще підспівати кілька пісень, між іншими "Дощик" і "Ой місяцю-місяченьку, не світи нікому", композиція Лисенка. Признати мусить кожний, що дотепер ніхто ще так красиво і з таким чувством не передавав прегарних, але трудних утворів Лисенка, як панна Крушельницька; вона одна зуміла перейнятися і зрозуміти думки в піснях композитора. Дай боже, щоб наша артистка-співачка, що була провідною зіркою сьогорічної опери в Кракові, а в нас у Тернополі — після вчорашнього концерту заслужила найвищу похвалу, побажаємо ж їй і в Італії, куди цими днями виїжджає артистка на зимовий сезон оперний, здобути ще більшу, вповні належну їй славу, та щоб і скоріше чужі народи довідалися: яку силу музичну видала наша руська земля, а ми раділи славі руської дитини..."
Знаменно, що тернопільський провінційний кореспондент уперше звернув увагу на надзвичайно рідкісний збіг обдарувань — драматичного таланту з прекрасним голосом. "Любість несподіванки мала для значної частини нашої публіки панна Крушельницька... Обудила цікавість, яка з кожним її виступом все збільшувалася. Бо в ній вгадуються справжня артистка. Гарний, симпатичний голос підпирає досконала гра, гра знаменита, прекрасна фігура, сценічна пластика з якимсь незвиклим благородством. Над усім тим височіє незрівнянне, правдиве відчуття ролі, обов'язуюче чистим справжнім переживанням як у співі, так і в грі. Та артистка живе на сцені повноцінним життям. Немає хвилини, аби вона на ній стала байдужа. Вміє слухати, коли інші співають, і чаруюче прекрасно відбиваються на її обличчі всякого роду відчуття і пристрасті. Може, вона ще не є завершена артистка, але є милим і дуже багато заповідаючим явищем на сцені. Коли б перейшла до драми, могла б стати ідеальною Дездемоною, Джульеттою... Є в її таланті щось таємниче, щось свіже і небуденне".
Розділ III
ТРІЄСТСЬКА ТАЄМНИЦЯ. Після Соломіїного від'їзду пусткою видається Стефаникові Краків. Хоча начебто нічого не змінилося, і в листі до Ольги Гаморак він сповіщає: "В Кракові все благополучно. Біда схована в сутеренах, слабість в клініках, злодійство в арештах. По вулицях ходять одні порядні люди". Так, ходять, живуть — але немає серед них Соломії, і він зізнається приятелеві:
— Відколи поїхала Соломія, блукаємо по тім Кракові, як замотилечені вівці.
А Соломія у жовтні була в Італії. З Мілана вона з Оленою їде до Ніцци, де була заангажована на осінній сезон, але через вісім днів із невідомих причин усю трупу було вислано за межі Франції. Соломія виступає по черзі в театрах Кремони, Зари, Трієста. її репертуар збагатився операми: "Гугеноти" Мейєрбера, "Ернані" Верді, "Кар-мен" Бізе. Особливо імпонувала їй роль Валентини в опері Мейєрбера. Ця опера значно вирізнялася серед інших своїми цікавими новими образами історичного плану. Для характеристики гугенотів Мейєрбер вводить відомий хорал, який приписували Лютеру. Ф. Енгельс називав цей хорал "Марсельєзою XVI століття". Даргомижський вперше слухав "Гугенотів" у Парижі в 1844 році й писав про оперу так: "В "Гугенотах" релігійний фанатизм і сильна драма: народна несамовитість і злоба католицизму виражені першокласно, в них є щось сатанинське, споріднене з пером Мейєрбера..."
Щоправда, французи — гугеноти — не співали хоралів німецьких протестантів, але опера мала прекрасний драматичний матеріал і була надзвичайно популярною. Отже, для Соломії то був благодатний матеріал, своїм голосом і грою вона звертає на себе увагу не тільки публіки, але й італійських музикознавців. У газеті "Торваторе" про її виступи в Зарі писали: "Соломія Крушельницька, постать якої, здається, зійшла з картини прерафаелів, надзвичайно вдала Амелія. Вона обдарована чудовим свіжим і широким голосом, уміє збуджувати ним глибоке хвилювання. У великій арії другої дії і в наступному дуеті з тенором вона доводить слухачів до нестями. Вони гучно, захоплено аплодують їй. Артистка вже завоювала публіку".
Потім був Трієст. У театрі "Феніце" вона мала співати "Силу долі", оперу, яку дуже любила Джемма. Соломія не все сприймала в класичному трактуванні образу, та й опера ця належала до менш популярної у творчості Верді. Але після вдалого краківського сезону, після концертів на батьківщині Соломія була на такому творчому злеті, що блискуче проспівала партію Леонори. її виконання було настільки незвичним, на такому артистичному рівні, що одна з найбільш трагічних опер Верді знову ожила. Публіка була в захопленні, а разом із нею і музикознавці. Цей спектакль відкрив їй дорогу на сцену Одеського оперного театру, тоді одного з кращих у Європі. Соломія підписала контракт. До від'їзду залишалося обмаль часу, вона була вкрай заклопотана,— як раптом у її житті сталася дивна зустріч...
Хворий на сухоти галицький поміщик, від'їжджаючи в Єгипет, узяв із собою чотирнадцятилітнього хлопчика для обслуги. Хлопець був кмітливий і доглядав свого пана, як добре вивчена медсестра. Він часто бував у одного аптека-ря-араба, у якого купував ліки для пана. З кількох зауважень аптекаря він переймав спосіб приготування ліків і швидко призвичаївся до цієї роботи.
Аптекар звернув увагу на тямущого підлітка і взяв його на науку. За кілька років Білинський (таке було прізвище учня) цілком міг замінити свого хазяїна в аптеці. Невідомо, чи його поміщик з Галичини на той час помер, чи виїхав, залишивши хлопця.
Коли аптекаря не стало, Білинський успадкував його справу і з часом став придворним аптекарем самого єгипетського хедива. Справи його йшли прекрасно, і він домігся великого багатства. Ярослав Окуневський, мандрівник (родич Теофіла Окуневського), побувавши в багатьох країнах і відвідавши Каїр, згадує у своїй книзі "Листи з чужини": "...До австрійської колонії належить дуже поважний в Каїрі аптекар п. Білинський, мій тісніший земляк. Зараз-таки я поїхав на вулицю Мускі — поздоровити земляка. "Pharmacie nellenigue"— стояло на вивісці гарно удержаної аптеки. Пана Білинського не було вдома. Я вийшов поки що на вулицю, щоб пройтися і придивитися вуличному життю в тій найголовнішій жилі каїрської торгівлі. Дотепер ще не можу собі пояснити, як то сталося, що я, побачивши перед собою одягненого по-європейськи молодого чоловіка, в ту ж мить подумав собі: се пан Білинський.
— Здорові, пане Білинський!— кричу до нього по-русь-ки. Се він і був. Духом пізнав я земляка... п. Білинський з Тернопільщини... доробився тут на чужій землі поважного становиська".
Та Білинський не був шукачем доброго заробітку або тільки наживачем капіталу. Йому огидне життя без вищої мети. У листі до свого приятеля в Тернопіль він пише: "Я гадав, що, вернучися, наберу нових сил, крепку мисль до дальшої праці, тим часом коли мені ведеться добре, але бачу, що життя без якоїсь глибокої мислі, якого ідеалу — марне". Він намагається найти собі ужиток і починає через свого друга посилати різні суми для навчання бідних дітей: "Других сто франків прошу'тебе дати для руської бурси на Тернопільщині, то найбільший вже час".
Своєю власною освітою він займається самотужки, любить музику. Коли йому вдається побувати у Відні, він обов'язково йде в оперу.
Білинський дуже тужив за рідними краями і, коли вирішив одружитися, поїхав на Тернопільщину — бодай дружина буде рідна — українка. Галичанки не сміють виходити за дивного, екзотичного жениха. По-перше, страшно покидати рідну землю, по-друге, хто його знає — раптом у нього там цілий гарем! І комусь прийшло в голову: "Знаєте, пане, тут, у Білій, є родина Крушельницьких, одна сестра їздить із Соломією — співачкою — по світі, то, може, вона і віддасться за пана. Якраз є зараз за границею у Трієсті..."
Білинський вирушає в Трієст і застає сестер дома. Двері йому відчинила Соломія. Зачарований її красою, Білинський сватається до співачки.
Соломії сподобався ставний, милий чоловік. Вона дуже радо і привітно приймає хлопця, співчуває йому, але заміжжя... сміється чисто, дитинно, не образливо. З цим вирішено раз і назавжди. Вона — співачка...
Білинський розуміє її, з сумом просить дозволу бути просто її другом.
Сам Білинський зустріч із Соломією описує так: "...3 газет вичитав, де наша землячка Саломея Крушельницька мешкає. Написав їй, що в моїм переїзді через Трієст мило мені було б її пізнати. Вона була ласкава мене прийняти. На третьому поверсі скромного дому увійшов до її салону. Переді мною стала висока жінка з волоссями блонд, гладко зачесаними догори, обличчя миле, очі прекрасні, але меланхолічні. Це була Саломея.
По минутній балаканині були ми вже старими приятелями. Була також її сестра Оленка.
Говорили про Галичину, про її кар'єру артистичну... говорила мені, що у світ поїхала, щоб не чути більше про нужду.
В Трієсті була задоволена публікою, співала мені пару кусників, але її голос був засильний для малого салону..."
Через два дні сестри мали їхати до Одеси. Влаштувавшися на пароплаві, вони запрошують Білинського на прощальну вечерю, яка відбулася на борту.
Цей вечір Соломія і Олена запам'ятали назавжди. П'янке морське повітря, вечірні ліхтарі, море, далекий спів... Сумний, закоханий хлопець... Зворушливий настрій.
Вони вели довгу бесіду про своє життя. Складали плани на майбутнє. Соломія мала віддавати все мистецтву, а він — допомагати талановитим.
Оленка нічого не говорить, але з запалом думає про свою участь — бути підмогою Соломії.
На другий день зранку Соломіїн пароплав вирушає в Одесу, а пароплав Білинського — в Каїр.