Хвилина-дві — і в кімнату шугоне вогонь!
Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи — крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!
Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!
— Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!
Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці — ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум, — лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.
Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:
— А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!
Несподівано знадвору обізвалась Параска:
— Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!
— Як же я вилізу? Обгорю!
— Підійди до вікна — я обіллю тебе водою!
Катря стала проти вікна, нагнулася — і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум'я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.
— Жива? Не обпеклася? — над нею схилилася Параска.
Катря підвелася.
— Здається, ні. Трохи щемлять руки…
— А Семен? Де він?
— Залишився там, — відповіла Катря… — П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!
— О Боже! — закричала стара наймичка. — Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!
Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь — усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.
Хтось закричав:
— Хата горить! Дивіться — хата горить! Виносьте добро!
З другого боку почулося:
— Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?
Василя ніде не було.
На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.
А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.
І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.
Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.
Шукала відповіді — і не знаходила.
4
Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру — Захара Куліша, отаманом козацької флотилії — Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому "Війську вірних козаків" присвоїла назву "Чорноморського", а самому Потьомкіну — титул "Великого Гетьмана козацьких військ". Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.
Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав "сіятельному", що зарозумілий "американець" порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.
Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди — Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Однак він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне, — приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.
Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.
— Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість! — Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки. — Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду, — вона по праву належить вам, адмірале!
І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.
Поль Джонс перехопив його руку.
— Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду — і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини — України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.
— Мабуть, ви маєте рацію, адмірале, — охолонув Головатий. — Однак при нагоді я дам зрозуміти сіятельному, що вчинив він негаразд.
Така нагода не примусила довго чекати на себе.
Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.
Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.
— Панове, — сказав він. — государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків — міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?
Він по черзі обвів поглядом кожного з присутніх. Усі мовчали, бо самі знали, як нелегко буде взяти той невеликий острів, що, будучи розташований за дванадцять верств від Очакова, сторожував вхід до Дніпровського лиману. Раніше він належав запорожцям, які, вирушаючи в похід через море на Туреччину чи на Крим, відпочивали на ньому, лагодили чайки та запасалися водою, а в далекі князівські часи слугував київським, новгородським та варязьким купцям так само, як пізніше козакам. А тепер турки звели на ньому міцну фортецю — і взяти її нелегко. Нассау-Зіген кілька днів обстрілював її, але не взяв.
— Чого мовчите?
— Думаємо, ваше сіятельство, — озвався Головатий. — Березань — справді міцний горішок.
— Тим більше честі переможцям.
— Почесті — замала плата, ваше сіятельство. Крові там доведеться пролити чимало!
— Що ж ти ще хочеш, отамане?
— Підтвердження на землі для козаків понад морем та Бугом. А також кожному учасникові нагороду — Георгіївський хрест чи медаль! Кожному! А не так, як за бій біля Кінбурна, — вибірково. Навіть адмірал Джонс залишився без нагороди…
— Чому саме Георгіївський хрест? — Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.
— Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.
— Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія — тільки візьми той острів! — сказав Потьомкін. — І землі кожному по п’ятдесят десятин![13] Згода?
— Згода, — відповів Головатий.
— Тоді бажаю запорожцям успіху. — Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.
5
Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.
Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.
Зійшло сонце.
Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря — простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого — перелякана Настуня.
Всі були прибиті, розгублені.
Лише Параска не втратила самовладання.
— Не журися, голубонько, — втішала вона Катрю. — Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше — згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає, — мабуть, теж згорів, бідолаха…
— Мабуть, — байдужно відповіла Катря.
Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло "її" господарство? Хто сказав, що воно "її"? А хоч і "її", то й що з того? Згоріло — то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає… Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі, Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?
Їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.
— Я піду — пошукаю тобі щось сухе, — сказала Параска. — Бо простудишся…
— Як хочеш, — тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.
Параска поколивала до пожарища.