Ти, певне, дуже втомився?
— Не дуже... тільки в мене чомусь болить голова і горло... А на той бік як же ми переправимось, коли в нас нема човна?
— Заждемо трохи, може, з'явиться перевізник. Але минав час, а перевізник не з'являвся.
— Що ж, довше ми не можемо тут сидіти, бо застане ніч. Будемо переправлятися,— сказав жовтолиций, з розкосими очима Кендзо.
Через кілька хвилин обоє ступили в воду. Тільки зараз вони відчули, з якою швидкістю мчить течія. Навіть під берегом встояти важко. А що ж буде на бистрині?
— Давай руку, щоб не збило з ніг.
— А я триматимуся з усіх сил.
Хлопчики рушили від берега. З кожним кроком річка ставала глибшою, а вода прудкішою. Все важче доводилось переступати по слизькому дні.
Вода вже добирається до пояса, підступає до грудей. Натиск її стає все сильнішим, ноги ковзаються, але міцно лежить рука в руці. Ще крок, ще один, і раптом Альфіо, який ішов слідом, не витримав. Силою води збило його з ніг, і він, падаючи, потягнув за собою й друга.
Хлопчики не розгубились, бо обоє вміли плавати. Але течія була набагато сильнішою від них, і плавцям не пощастило її подолати. Все далі й далі їх відносило від місця переправи.
Вони не знали, яка страшна небезпека чатувала на них попереду. Річка прудко мчала до стрімкої скелі, звідки з шумом, клекотом і бризками ошаліло падала в глибоке урвище й вирувала там, здіймаючи густий туман.
Втомлені руки б'ють воду з останніх сил. Тіло напружується до краю, щоб перебороти течію, вирватися з її обіймів.
— Кріпися, друже! — підбадьорює друга Кендзо.— Кріпись! Недалеко берег... недалеко...
Саме в цю найстрашнішу і найкритичнішу для хлопців хвилину на річці з'явився рибальський човен, яким вправно керував Санто.
Впізнавши одного з хлопчиків, він здивовано вигукнув:
— Кендзо?!
— Рятуй!.. Рятуй нас, Санто.
В одну мить австралійський хлопчик кинув хлопцям закріплену в човні мотузку.
— Хапайтеся... Хапайтеся мерщій! І хлопці вхопилися.
Напружуючи м'язи й переборюючи тиск води, Санто вивів свого човна у тиху заводь.
Вийшли на берег врятовані хлопці, обоє ще бліді від пережитого страху.
— А це ж хто з тобою? — поцікавився Санто, розглядаючи чорнобрового й кароокого хлопчика.
— Це мій друг... Альфіо. Ми тепер разом з ним працюємо слугами у пана Джона.
— Спасибі, Санто. Я ніколи, ніколи цього не забуду! Я багато хорошого чув про тебе від Кендзо. Він дружить з тобою, і я хочу дружити. Добре? — Тепла рука італійського хлопчика довірливо лягла в таку ж теплу, але чорну й м'язистішу руку австралійського аборигена.
— А ти, Санто, як потрапив сюди?
— Рибу ловив біля водоспаду. Дивлюсь, когось несе течія. Тільки ж ніколи я не думав, що отак зустрінуся з вами.
— Коли б не ти, нас уже не було б на світі.
— Та чи варто про це багато говорити? — сказав Санто й усміхнувся, блиснувши рядом білих, як перлини, зубів.— Викручуйте одяг, підемо до стійбища.
І вже коли сховалось за горами сонце й засвітилися в безхмарному небі зірки, до аборигенської хатини ввійшло троє хлопчиків.
Ні батька, ні брата в хатині не було. Майструючи човна, вони іноді залишалися там і ночувати. Вдома застали тільки Макаро. Дівчина поралась біля багаття, замішуючи борошно з хлібного дерева баобаба — для коржів.
Вона дуже привітно зустріла гостей, особливо Кендзо, якого вже колись приводив із собою Таматеа, щоб передати панові Джону зміїної трави від зубного болю.
По цю траву прийшли хлопчики й зараз.
— Ще просив пан Джон сказати, щоб Таматеа приніс білих папуг какаду, сірих жако і яскраво-строкатих лорі. Особливо двох останніх, бо вони добре наслідують людську мову. А ще просив пан Джон доставляти йому в необмеженій кількості райських пташин.
— Та й навіщо їх так багато потрібно панові? — поцікавилась Макаро.
— Як навіщо? У райських пташин надзвичайно яскраве забарвлення, і пан Джон збуває їх в Америку по великій ціні, а там американки прикрашають цим пір'ям капелюшки й одяг. Мені колись про це сам Квальба розказав.
— Що ж, зміїної трави дістану,— пообіцяла Макаро"— Я знаю в лісі місця, де така трава росте. А щодо папуг та райських пташин — про це говоритимеш з Таматеа. Правда, він зараз дуже зайнятий, бо разом з батьком та іншими людьми майструє великого човна.
— Яз ним поговорю,— заявив Санто,— і попрошу, щоб він нас теж взяв з собою на полювання.
Макаро напекла коржів, насмажила риби й ласкаво запросила хлопців до вечері. Вони охоче сіли ближче до багаття, над яким звивався сизий димок і на всі боки струмувало невидиме таке приємне й таке потрібне зараз тепло.
Та що це з Альфіо?
Він одкусив шматочок коржа й поклав решту на циновку.
— Несмачний? — запитав Кендзо, з осудом позирнувши на свого друга.
— Смачний... Чого ж?.. Тільки в мене чомусь горло болить і голова... Я не можу ковтати.
Тепер усі глянули на італійського хлопчика. Обличчя в нього стало неприродно червоним, а очі потьмяніли. Тіло бралося ознобом.
Альфіо було ніяково, що ось так несподівано він примушує звертати на себе увагу добрих господарів. Він ще спробує їсти смажену рибу, і все буде гаразд. А потім і за коржа візьметься знову.
Найпильніше дивилася на італійського хлопчика Мака-ро, і, коли він взяв тремтячою рукою рибину, вона сказала:
— У тебе, хлопче, жар.— І притулила свою долоню до його лоба.— Так і є.
— Мені холодно,— признався Альфіо, болісно всміхнувшись.— Погріюся трохи.— Він підсунувся ближче до вогню, але тремтів все помітніше і від того ще дужче ніяковів.
— І що воно таке?.. Отак змерзнути...
Макаро обняла хлопчика за плечі, поклала на розіслану циновку. Такими ж циновками накрила його зверху, в згасаюче багаття підкинула кілька сухих полін, роздмухала вогонь.
Червоні змійки, звиваючись між дровами, підпалювали їх, сповняючи хатину теплом.
— Тобі погано? Тобі дуже погано? — допитував у друга Кендзо, але той нічого йому не відповідав і не розплющував очей. Лише по тому, як тремтіли на ньому дві циновки, можна було здогадатись, що в хлопця збільшувався жар.
— Що ж робити? — запитав Кендзо, не знаючи, як і чим допомогти своєму другові.
Макаро глянула в смугляве обличчя Альфіо, освітлене гарячими полисками вогнів, накрила його ще однією циновкою і, нікому нічого не сказавши, пішла з дому.
У хатині стало якось особливо тихо. Тільки було чути, як потріскували сухі дрова.
Часом з них відлітали жаринки й гасли, вкриваючись сірим пушком.
— Може, він засне,— сказав пошепки Кендзо,— і йому стане легше.
Санто нічого не відповів, а тільки підклав ще кілька полінець у багаття.
Лежали недоїдені коржі й холонула нещодавно засмажена риба.
Заворушились у хворого губи, і ослабілим голосом він попрохав:
— Пити... Пити...
Санто метнувся в куток, де висіло на кілочку коряне відро, зачерпнув дерев'яним ківшиком води, приніс хворому.
— Пий!
Альфіо був гарячий, спітнілий. Він жадібно припав до води, але раптом випустив ківшик з ослабілих рук, а сам несподівано впав на теплу циновку.
— Альфіо! Альфіо! — гукав до нього стривожений Кендзо.— Ти чуєш мене, Альфіо?
Хлопчик глянув на нього нетямущим поглядом і заплющив очі.
— Еге, та він, як вогонь, гарячий,— сказав Санто, приклавши руку до хворого.
— То що ж нам робити? Що? Альфіо марив.
— Ці апельси... Я сам зривав, пане Джон, вибирав найкра...
Санто здивовано слухав.
— Ти, Кендзо, щось розумієш? Про які апельсини він говорить?
— А про ті, що їх приносив панові Джону. Це було на Капрі.
Хворий раптом заметався під циновками, скинув їх з себе, розплющив очі, оглянув розпаленими очима стріху хатини, тривожно закричав:
— Гроза, Анджеліно... Бачиш? Ти бачив? — і затих на кілька хвилин.
— Хто такий Анджеліно?
— Його рідний брат. Він тепер служить об'їждчиком на тваринницькій станції пана Джона.
Санто турботливо прикрив хворого циновками, потім знайшов шматок прядива, намочив його у воді й поклав Альфіо на лоба.
В цей момент до хати увійшла Макаро, а слідом за нею людина з розкуйовдженим кучерявим волоссям і такою ж закучерявленою бородою. На його лобі, грудях і плечах блискало перламутрове мереживо з дрібних черепашок. Спереду в невідомого звисав трав'яний фартух, а за спиною висіла торба, сплетена з тонких ліан.
Невідомий озирнув хатину, зупинився поглядом на хворому хлопчикові й пішов у куток, щоб поставити там свого списа.
— Шаман Нондо,— пояснив стиха Санто, і хлопчики прикипіли до нього очима.
Шаман підійшов до багаття, погрів руки, а тоді пильно почав вдивлятися в обличчя Альфіо. Стало тихо, і в цій тиші тільки чутно було, як потріскували сухі дрова, тьмяно освітлюючи хатину.
Нічого не розпитуючи, шаман вийняв з ліанової торби невеличкого гарбуза, висмикнув з надрізу дерев'яний чопик і почав жадібно пити якусь рідину. Напившись, він повісив торбу на місце і знову підійшов до багаття гріти руки. Від випитого напою швидко п'янів. Очі в нього соловіли, лице блідло, руки і все тіло почало трястися, немов у пропасниці.
Раптом Нондо дико скрикнув і завив моторошно, як виють дикі собаки динго, потім уп'явся ошалілими очима в хворого, розвів руки з скарьоженими пальцями й кинувся до Альфіо. В одну мить злетіли з нього циновки. Не встиг хлопчина розплющити очей, як шаман Нондо припав губами до його шиї.
— Він же його задушить... задушить...— злякано скрикнув Кендзо, ладен кинутись на захист друга, але Макаро вчасно стримала його за руку.
— Мовчи!.. Дивись і мовчи!
Оченятами, сповненими жаху, Кендзо стежив, як шаман, одірвавшись на мить від гарячої шиї, виплюнув з свого рота якісь кісточки й камінчики, які немовби висмоктав з шиї хворого. Насправді ж це все він непомітно поклав собі до рота заздалегідь і зараз знову припав до хлопця.
Альфіо, отямившись, розплющив очі. У перші секунди навіть не зрозумів, що з ним роблять, потім відчайдушно закричав, намагаючись гарячими, але ослабілими рученятами відіпхнути од себе невідому людину, що впивалася губами в його тіло.
— Ряту-у-у!..
Нондо легко притис кволі рученята до циновки, й Альфіо знову втратив свідомість. Він уже не бачив, як шаман, одірвавшись згодом від шиї, що вкривалася темнуватими плямами, відбіг на кілька кроків і, дивлячись пронизливим поглядом в обличчя хворого, змахував руками, немовби кидав магічне каміння, щоб остаточно вигнати з тіла хворобу.
— Все! — сказав нарешті упрілий чаклун.— Тепер укрийте його знову циновками, і він на ранок встане здоровим.
До світанку ніхто не зімкнув очей.