Кажеш, листи повертались? То вже ми не жили тут. Воно ж фашисти оті почали наближатися. Я собі думаю, що робити? І хазяйства жалко, добра свого жалко, ну, рідна дитина мені дорожча за все. Одна вона в мене, Галина...
Вона налила ще по чарці і, цокнувшись, сказала:
— А тепер вип'ємо за Галину, щоб я її швидше з війни діждалася!
Не помітила мати, як здригнулася рука в Кузьми при цих словах, але він випив горілку, схилив голову, щоб не бачила вона його очей, не вгадала в погляді страшної правди.
— Я так гадаю: моя Галина в армії. А листів мені не пише, бо не знає, куди їх писати. Хіба не правда? Молодиці мені кажуть: "Мабуть, твою дочку вбито". А я їм не вірю! І думати про таке не хочу. Та хіба мало тепер випадків? Он сусідка ще в сорок першому році одержала з фронту чорнову. Боже, як горювала. Скільки плачу було. Четверо діток у неї. А цими днями чоловік її додому прийшов... Або є тут одна жінка. Дочка її по медицинській службі робила. То листи одержувала мало не щодня, а то нема й нема. А потім хтось написав, що бачив на власні очі, як убито її. В такім-то селі значиться навіть могила, а цими днями одержує мати листа і карточку. То скажи, хіба я можу комусь вірити, що моєї Галини нема? Не вірю! Нікому не вірю! І слухати про це не хочу, бо коли б то правда — для чого мені тоді на світі жити? Одна вона в мене. Єдина радість, єдина втіха моя... Ждатиму... А щоб не так сумно було в хаті самій, візьму собі з дитбудинку сироту... Сиріт тепер багато. Та й житиму... Та й ждатимемо Галину. Я знаю, вона приїде до мене. Я серцем чую — діждусь!
Кузьма слухав її і розумів: не скаже він зараз правди, не відважиться розбити серце материнське страшною звісткою, яка згасить в душі світлу надію, затьмарить перед нею світ сонця й, можливо, вб'є її.
А мати витягла з скрині білу хустину і, розгорнувши, хвалилася:
— Оце сама вив'язала для неї. Добра, тепла. Ти тільки попробуй, яка вона тепла. З козиного пуху вся. Потрошку стягаюсь на хазяйство. Треба ж придане дочці готувати,— і вона, глянувши на Кузьму, замовкла, підвелась, стривожена чимсь, тихо запитала:
— Ти щось чув про неї? Ти щось знаєш? Може, зустрічався...
Кузьма мовчав. Він бачив, яким страхом і передчуттям недоброго світились її очі, благали, ждали відповіді.
— Ні,— промовив майор,— на жаль, не зустрічався з нею. Мати сіла край столу, бліда, притишена.
— Здалось мені... Таке привиділося в твоїх очах.— Вона поклала на скриню рушник з півником, вишивану сорочку, хустку білу, пухову, і, відповідаючи па якісь свої думки, проказала:
— Ні, ні, не повірю... Нікому не повірю.— їй зробилось, мабуть, душно, бо вона розчинила ще одне вікно. При світлі електричної лампочки було добре видно рожі. Вони стояли тихі, багряні, красиві.
— Я вже й за квітами тепер доглядаю. Це ж вона їх колись садила... з тобою.
Недовго прогостював Кузьма Петриченко в Острі, лише три дні, а на четвертий вночі засмучена мати проводжала його до пристані і, коли сідав він уже на катер, поцілувала його в лоб, як сина.
— Може, почуєш за неї... Може, дізнаєшся... повідом тоді мене хоч словечком...— і не могла більше нічого йому сказати.
Відчалив катер, поплив за течією, а на березі стояла самотня постать жінки, стояла довго, доки не злилися в одну чорну смугу і вода, і пісок, і густі надбережні лози.
1945