Сам став поодаль і почав стежити, чи ласуватиме синичка його дарунком. І пташка не забарилася. Вона, оглядаючись на всі боки, поволі, перелітаючи з гілки на гілку, добралася до Олесевої їдальні, уважно обстежила її і лише тоді наважилася схопити декілька крупинок. Коли ж пташка переконалася, що їй не загрожує небезпека, вона голосно заспівала, скликаючи на обід своїх родичів.
В Олеся радісно загорілися очі, бо ж було чого: чотири синички обідали на дощечці. Аж тут десь взялася зграйка горобців. Вони як накинулися на пшоно, як почали товктися, то скоро дощечка опинилася у снігу під яблунею.
Хлопець засміявся з такого невдалого фіналу пташиної їдальні і вигукнув:
— Не журіться, синички і горобчики, я зараз виготовлю кілька справжніх їдалень.
Із хліва він приніс старий фанерний ящик, знайшлися молоток, пилка й обценьки. Примостився під повіткою і почав розбирати ящик. Так захопився роботою що й не почув, як підійшов Андрій:
— Що це буде?
— Допоможи розібрати ящик,— зрадів появі друга Олесь.— Потім побачиш.
— Ось так ти марнуєш вихідний день?
— А ти?
— Я хотів запросити тебе до бібліотеки,— сказав Андрій, орудуючи обценьками.— Кажуть, що привезли цікаву книжку про Юрія Гагаріна.
— Ось виготовимо їдальні для птахів і підемо.
— їдальні? — здивувався Андрій.
— Зима ж.
— Добре діло робиш.
— Не хвали, а тягни обценьками ось цього цвяха.
Незабаром з ящика залишилося лише чотири дощечки більших і дві менших та кілька тоненьких планок і з десяток цвяхів.
— А тепер що робити?— запитав Андрій.
— Ці планки прибий по краях дощечки, а я пошукаю ще цвяхів, вірьовку чи дріт.
— А діри чим проб'ємо?
— Принесу і свердло. У батька все є у коморі. Через годину чотири годівниці були готові. Хлопці
почепили їх на яблунях, насипали у них пшениці і пшона і довго милувалися, як голодні пташки працювали дзьобиками.
— Олесю, у мене є аж два ящики,— сказав Андрій.
— Інструмент брати з собою?— засміявся Олесь.
— Краще візьмемо.
І друзі, озброївшись необхідними столярними інструментами, подалися до Андрієвого обійстя.
* * *
Звістка про те, що Олесь і Андрійко виготовили по кілька годівниць для птахів і повісили у своїх садках, зацікавила третій клас. Більшість однокласників хвалили друзів, а Микита і його прихильники зовсім по-іншому сприйняли цю новину. Тому ніхто не здивувався, коли почули незадоволене Микитине:
— За що ви хвалите їх? Вони ж з усього села переманили птахів у свої садки. Весною ваші яблуні і груші обгризе гусінь, а в них пишно зацвітуть і вродять. Чого ж ви радієте?
— Микито, а чому ти не переманиш пташок у свій садок?— серйозно запитала чорноока Оленка.— Чи, може, тебе бере заздрість?
— Хіба ви не знаєте Микити?— зневажливо сказав Андрій.— йому аби кинути ложку дьогтю.
— Якщо ти такий патріот класу, то чому годівниці не приніс до школи? Ми розвісили б їх у шкільному саду,— наступав Микита на Андрія.— Мовчиш? Нема що сказати?
— А ти спробуй зробити їх,— відбивався Олесь.
— Ото вже складний апарат,— засміявся Микита.— Шматок дощечки і чотири вірьовки. Справжнісінький космічний корабель! Та навіть цього, хлопці, ви самі не придумали, а вкрали у букварі. Хіба забули малюнок у нашій першій книжці?
— Ось про це я забув, чесне піонерське,— сказав Олесь.— Спочатку я поклав дощечку на яблуню, а коли горобці її скинули, то й додумався до такої ж годівниці, про яку ось зараз нагадав Микита. Тепер я пригадую той малюнок.
— Але ти, Микито, навіть за готовим малюнком не виготовив жодної їдальні для пташок, а на хлопців нападаєш,— стала на захист покривджених Оленка.
— Я, може, ще не таке виготовлю!— вигукнув Микита.
— В'язницю для шпака,— процідив крізь зуби Андрій.
А той сердито блиснув очима і крикнув на весь клас:
— Ще побачите, що я зроблю!!!
На ту розмову учнів нагодилася загонова піонервожата Маринка. Діти так гаряче сперечалися, так завзято атакували одне одного, що й не помітили, як до класу зайшла дев'ятикласниця. Вона послухала трохи, а потім:
.— у вас тут серйозна розмова. А я саме про пташині
годівниці й хотіла погомоніти з вами. Справді, чи не виготовити кожному по їдальні для пташок і повісити у своєму садку, як це зробили Олесь і Андрій?
— Ми виготовимо для шкільного садка,— сказала Оленка.
— Для школи годівниці готують семикласники, завтра і почеплять,— повідомила Маринка.— Тому вирішуйте самі, що маєте робити.
І діти погодилися у своїх садках влаштувати на всю зиму пташині їдальні і щодня доглядати за ними.
Якось після уроків, ще до зимових канікул, Микита приїхав на лижах у колгоспну столярну майстерню.
Батько і дядько Іван ретельно стругали фуганками дошки на верстаках.
— Добрий день!— голосно привітався Микита, заносячи лижі до просторої, закладеної дошками та різними інструментами столярні.
— О, кого я бачу?— здивувався дядько Іван, усміхаючись у довгі рудуваті вуса.— То яким вітром занесло тебе до нас?
— Сніговієм, дядьку Іване,— радісно сказав Микита, бо давно знав цього привітного і доброго чоловіка.
— Що там, сину?— запитав батько, тривожно глянувши на хлопця.
— У вас тут можна зробити шпаківню?
— Де там ще ті шпаки, сину.
— У нас, Микито, зараз важливіша робота,— промовив дядько Іван.
— Я сам зроблю, тільки покажіть, як починати і з чого,— запевнив хлопець.
— Хіба що так,— погодився дядько з Микитою.—-Що ж, Василю Григоровичу, треба зважити на прохання вашого сина.
— Але це нелегко буде, Микито,— промовив батько, шукаючи щось між дошками.
— Нелегко і на лижах ходити, та навчився.
— Тоді підходь он до того верстака, бери рубанок, пилку, молоток і ось ці дощечки і берись до роботи. Цвяхи є на верстаку. І роздягнися, бо зіпрієш.
Микита скинув пальто, почепив на вішалку поряд з батьковим кожухом і підійшов до верстака. Узяв дощечку в руки і почав нею крутити і сяк, і так, але не міг приладнати. Тоді підійшов до батька, став збоку і почав роздивлятися і на те, як закріплена у нього дошка і як вправно тримали руки інструмент. Ще постояв коло дядька Івана, а тоді лише наважився закріплювати дощечку. Рубанок теж не хотів слухатися хлопця. Дядько Іван показав малому, як правильно тримати інструмент, міцніше закріпив дощечку, попробував сам стругати, а потім порадив:
— Ось так тримай рубанок, злегка притискуй до дошки і сунь вперед. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну, починай, я подивлюся на твою роботу.
— Ви йдіть, дядьку Іване, я сам почну,— попросив Микита.
— Гаразд, учися,— схвально кивнув головою чоловік.— 3 цього і ми колись починали.
— Мені здається, сину,— раптом підійшов батько до Микити,— що ти не з того кінця починаєш робити шпаківню.
— Як це?— здивувався хлопець.
— Скажи, коли б тебе в школі не навчили літер і зразу дали книжку і заставили читати, чи вийшло б з того що-небудь?
— Такого не буває.
— А ти маєш бажання своїми руками зробити шпаківню?— серйозно запитав батько.
— А чого ж я прийшов сюди?
— Тоді почнемо з азбуки.
— Як це?— здивувався Микита.— Я знаю азбуку, тату.
— Ні, цієї азбуки ти ще не знаєш. У кожній роботі, сину, є своя азбука. Дивись і запам'ятовуй. Ці інструменти називаються так: рубанок, фуганок, шерхебель...
І батько не тільки розповів про кожний столярний інструмент, але й показав, як ними користуватися.
Того разу Микита рубанком почистив лише дві дощечки. Але добрий початок було зроблено...
* * *
Під час зимових канікул Микита щодня бував у майстерні. І коли пішов знову в школу, то не забував про столярню. Йому дуже сподобалося майструвати. Навчився впевнено тримати пилку і рубанок, точно попадати молотком у головки цвяхів, а не по пальцях, як спершу було. Здавалося, за цією роботою хлопець ніби подорослішав.
Збиваючи шпаківню за шпаківнею, Микита вже уявляв собі їх на яблунях і грушах у саду. Цілий ліс шпаківень! Це ж буде диво на все село! І не яких-небудь годівниць для синичок і горобців, котрих ніхто й не бачить з вулиці, а справжніх шпаківень. Олесь і Андрій луснуть од заздрощів. Так їм і треба, щоб не зазнавались.
Батько радів за сина, що той не вештається після уроків на ставку, де ледь не втонув сусідський хлопчик, що набуває Микита, може, майбутньої професії. А якщо й ні, то привчається до праці, фантазує над тими шпаківнями, а це теж корисно. Турбувало лише те, що син не дружить ні з хлопцями, ні з дівчатками. За останні місяці у їх будинку не було жодного однокласника Микити. Пробував про це погомоніти з сином, але той відмовчувався або кидав зневажливо: "Бачите, я справою займаюся, а не бавлюся цяцьками".
Якось батько не витримав і запитав:
— Сину, а чому ти хлопців не приведеш з собою? Легше було б тобі і веселіше гуртом працювалося б.
— А ми кожен собі робимо,— буркнув Микита
— Не зрозумів,— мовив батько.
— Змагаємося, тату.
— Змагання — це справа добра, але не в кожного батько працює у колгоспній майстерні.
— Вони, мабуть, у шкільну майстерню ходять,— якось невпевнено пояснив хлопець.
— Якщо так...
— Микито, а навіщо тобі так багато шпаківень? — раптом запитав дядько Іван.
— У нас у саду багато яблунь і груш,— не задумуючись, відповів Микита.
— То це ти для свого саду робиш шпаківні?— здивовано запитав дядько, наголосивши на слові "свого".— А я думав, що ти їх носиш до школи.
— У шкільному садку давно є шпаківні.
— Я теж здивувався,— сказав осудливо батько,— коли побачив шпаківні у хліві.
— Так треба,— буркнув хлопець, прибиваючи довгу палку до готової шпаківні.— Потім дізнаєтесь, навіщо я так робив.
Скрадаючись поза городами, щоб ніхто з однокласників не помітив ношу, Микита згадував розмову у майстерні. Йому ще й досі ввижалися здивовані сині очі дядька Івана.
Ой, як негарно вийшло. Треба ж було ляпнути язиком, що шпаківні готує для свого саду. Що ж тепер дядько Іван про нього подумає? Як йому на очі показатися? Адже він допомагав різати дошки, навчив коловоротом користуватися, порадив, щоб не фарбувати шпаківні, бо не поселяться птахи. "А я, дядьку Іване, ось що зроблю,— подумки знайшовся Микита.— Одну шпаківню почеплю бабі Мотрі на грушу, їй же нікому зробити, а груша солодка-солодка. А ще одну подарую Оленці. Так, так, Оленці". Від тих думок йому зробилося якось радісно на серці, і він, насвистуючи веселу пісню, впевнено завернув через городи на центральну вулицю, туди, де жила Оленка.
Микита відчинив хвіртку і зайшов на подвір'я своєї однокласниці.