Вирішувати ви мусите тепер…
Святослав задумався.
А що ж власне йому думати? Хоч і мерзенний задум цієї "надлюдини", але це єдиний вихід вирватися у Космос і практично здійснити свої мрії.
— Я згоден! — твердо сказав він.
Сірі очі Рогена радісно заблищали.
— Отже негайно розроблюйте конструкцію. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослідних Інститутів, технічні можливості авіаційних і атомних заводів і необмежений кредит. Вам досить цьо-го?— додав він з самовдоволеною посмішкою.
— Півгодини назад я не міг мріяти про такі перспективи, — відповів Барвицький. — Через рік ми виле-тимо з Землі у Всесвіт…
Роген стиснув йому руки:
— Завтра ж починайте…
— Гаразд, — сказав Святослав і вийшов з кабінету…
Він летів додому на гелікоптері, але не бачив нічого за вікном, не чув шуму гвинтів. Воскресла мрія не-сла його знову в небеса, і єдиний образ людини Землі, який він тримав в своїй пам’яті — був образ Мері, до якої він зараз хетів, щоб поділитися з нею своєю радістю…
СУПЕРЕЧКА З МЕРІ
Мері залишилася у Святослава, так і не повернувшись до своїх бідних батьків, які жили десь на околиці міста.
Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.
Вона була пригнічена і незадоволена, коли взнала про підготовку до польоту в небо, але спочатку не ви-словлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава… Однак минав час, і становище змінилося…
…На протязі 3-х місяців був підготовлений проект космічного корабля за ідеєю Барвицького. На закри-тій нараді конструкторів і інженерів проект був повністю схвалений, і заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всіх необхідних частин корабля.
Світ нічого не знав ні про побудову корабля, ні про його конструкцію. А конструкція справді була незви-чайною.
При збудуванні перших космічних ракет користувались звичайним хімічним паливом. Але вже при по-дорожі на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотів. Тому тепер ряд країн готували атомні ракети, де рушійною силою був потік ма-терії, розігрітої в атомному котлі. Але і ця конструкція не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великі успіхи ядерної фізики дозволили Барвицькому піти зовсім іншим шляхом.
Його космічний корабель не мав нічого спільного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрів, апарат, збудований з найтугоплавкіших і найлегших сплавів, обтічної форми, без повітряних стабіліза-торів. Посередині його був суцільний канал, що проходив наскрізь. В каналі монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу — величезні кулі — розрядники. Ці кулі сприймали на себе коротко-частотну енергію, кон-денсовану в атомних батареях, і імпульсами, посиленими в мільярди раз з допомогою суперпозиції хвиль, поді-бними до грозових розрядів, випромінювали через канал. Імпульси проходили від одної кулі до другої з будь-який бік. Соленоїд заряджався і, взаємодіючи з полем локалізованого в просторі згустка електромагнітної енер-гії, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкість і навіть нерухомо висіти в просторі.
Запаси енергії в атомних батареях були надзвичайно великі і їх вистачило б на сотні років польоту по зе-мному часу…
Роген кинув на побудову апарата всі можливості своїх велетенських заводів, десятків інститутів, і через півроку в пустині Нью-Мексіко за неосяжною стіною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у світі корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцію було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в області автоматики, теле, радіо і електротехніки, електроніки і т.д. За розрахунком Барвицько-го корабель мав бути закінченим в липні наступного року…
Перші дні Барвицький приходив додому веселий, радісний. Обнімаючи Мері, він жваво розповідав їй про те, як ішли роботи. З кожним днем все тривожніше ставало в неї на серці, однак вона стримувалась, бо не хотіла затьмарювати його радості. Але в свідомості настирливо билася думка — скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору і Часу. І Часу… Бо якщо й вернеться він, то, може, тільки через сто років, коли вона вже помре!
Що він хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона — Мері — любляча і близька — не рідніша йому від космічних химер?
Одного разу, коли Святослав повернувся на гелікоптері з Нью-Мексіко пізнього вечора, Мері не витри-мала. Дивлячись повними сліз очима в лице чоловікові, вона сказала:
— Любий мій! Я завжди рада і щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радості ти зовсім забуваєш про мене.
— Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стрепенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розумію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері?
— Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем?
— Це правда, Мері?
— Так!..
— Для чого, для чого? Кому потрібне на цьому світі ще одне створіння, ще один черв’як? Не треба цьо-го, Мері…
— Ні! Ні! — схвилювалася Мері. — Я не знищу твого сина… Я збережу хоч його, якщо не можу зберег-ти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи…
— Ах так — марення? Ти згодна з тим, як мене оцінила підла преса? І це ти, Мері, яка так раніше розумі-ла мене?
— Я хотіла показати тобі, що треба знайти мету і в нашому земному житті.
Святослав зневажливо махнув рукою:
— Перестань!.. "Мета"! Яка мета? Дати світові ще одного чи кількох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповіді! Для чого ці смішні і нікчемні розмови… Я не можу, розумі-єш — я не можу не використати цієї можливості, щоб здійснити свою мрію! Пробач мені, Мері… Я знаю — тобі тяжко .. Але я повернуся! Я повернуся звідти!..
Мері гірко посміхнулась і не сказала нічого.
Холодок відчуження ліг між ними. Суворим і холодним відлітав щоранку Святослав, і знову до нього на-стирливо з’являлись галюцинації, і знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в інші світи. І такі ясні були ці видіння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дійсність — другий чудесний світ, що ме-рещиться йому у видіннях, чи заплакана Мері, що цілими днями без руху сидить на дивані, втупившись в одну точку…
ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ
…Пройшло 10 місяців… Через місяць мав відбутися старт космольота. Роген в кількох нотаріальних ко-нторах оформляв всі необхідні документи для того, щоб ніхто не міг стати його спадкоємцем протягом ста ро-ків. Крім того, він, за вимогою Барвицького, повністю матеріально забезпечив Мері і її майбутніх нащадків…
В червні неждано до професора завітав гість: це був академік Копилов, який приїжджав на конгрес фізи-ків. Барвицький був розчулений — ніхто з учених до цього часу не провідав його, ніхто не згадав Копилов був першим-
— Колего, — сказав Копилов, після привітання, — я приїхав до вас не лише для того, щоб провідати вас. Я знаю про те, що вам відмовлено в роботі у всіх інститутах, і хочу запропонувати найактивнішу роботу в на-шій академії і якраз в галузі ваших досліджень… У нас в Росії почалися роботи по збудуванню космічного ко-рабля для польотів в інші системи. Я думаю, що ваш досвід, ваша ерудиція була б дуже корисною при цих до-слідженнях. Незважаючи на різницю в світоглядах, у нас з вами є багато спільного…
— Я дуже зворушений, колего, — відповів Барвицький, — але мені вже нічого цього не потрібно. Через місяць я вилечу в Космос!..
— Як? — здивовано вигукнув Копилов.
— Я говорю серйозно… Про це ніхто в світі не знає, але вам я розповім. З умовою, що ви збережете тає-мницю!
— Розуміється!..
— Так от, відразу після Асамблеї, коли я був спаплюжений і осуджений світом, — мене викликав Ро-ген…
— Роген? — вигукнув Копилов. — Це відомий магнат?
— Так. Він дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космічний корабель для досягнення зверхпро-меневих швидкостей. Менше ніж через місяць апарат буде готовий…
— Хто на ньому полетить?
— Роген і я…
— Що він хоче робити там, в Космосі? — здивувався Копилов. — Здається, там не зробиш бізнесу!
— Хто знає, — таємничо мовив Святослав. — А між тим цього я не маю права говорити…
— Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Ро-гена вчений) в Космосі, без товаришів, без наукової експедиції?
— Мені не потрібно експедиції, я не збираюся додавати результати жалюгідних досліджень на інших сві-тах до так званої "скарбниці" людської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Простору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — правий я чи ні!
— Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, поба-жаю вам щастя, але від душі попереджую, що вас чекає поразка!..
— Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте?
— Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можливість конт-ролювати свої дії і, може, навіть загине!..
— Я хочу бачити це!..
— Але ж ви нікому не передасте свої знання…
— За мною підуть інші…
Копилов з докором похитав головою:
— Професоре! Я не розумію, як можуть в одній людині поєднуватися такі великі думки і така наївність!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академій соціалістичної федерації вирішила розпочати ще нечувані по масштабу роботи, зв’язані з вивченням далеких світів… Ви знаєте — як необхідні нам такі люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвіст, а відкривати нові світи!
— Може, ще гірші, ніж наш, — усміхнувся Барвицький. — Пізно… Пізно… Скажу лише одне!.. На яко-му принципі у вас будується космольот?..
— Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху…
— Це ж дуже небезпечно!
— У нас немає іншої конструкції…
— Так, так… — задумано протягнув Барвицький. — Ось що. Я передам через вас вашій академії проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбільш розроблений і найбільш ефектний з тих. що я знаю…
— А як же Роген?.. — почав Копилов.
— Роген? Ніякого морального права він не має на цю конструкцію. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науці.