— Тільки не бачу... Сувої диму звивалися в химерні обриси, сліпили очі, ко-
зак вдивлявся в них, аж йому наморочилося в голові. А бабуся тривожно шепотіла:
— Бачу татарина злого... з арканом у руці...
— Де? Де він? — схопився за шаблю козак.
— Тихо... Тихо, козаче.... Це лише видіння... Життя попереду. Бачу судженого твого, дівчино... Ланцюги на ньому... Кров на лиці...
— Краще вмерти, — зціпив зуби Гордій. — Навіщо ти мовиш таке страшне, бабусю?
— Кажу, що бачу... Ти, дівчино, у фортеці страшній, похмурій... і кат біля тебе... з шаблею в руці... Бачу тебе, козаче, старого... на полі ти... жита буйні красуються... сини-козаки біля тебе... дружинонька сива...
— Нічого не збагну, — простогнала Василина. — І наруга кривава, і радість велика... Чого ж чекати, люба бабусю? Як збагнути?
— Мудрий збагне, діти, — спокійно відповіла бабуся, опускаючи ясний погляд донизу. Помовчавши трохи, вона додала: — Од вашого кореня піде та дівчина, що народить колись для Вкраїни лицаря славного. Бережіть кохання, мужність бережіть... То нитка срібна, яку пряду я в самотині... Чуєте, діти? Чуєте?..
Враз щезло все... Хатина, бабуся, вогник...
Василина з Гордієм стояли в яру, серед ріденьких кущів. На травах, у сяйві місяця сріблилась павутина, та серед похмурих круч Громової Долини відлунювало прощальне напуття Правічної Баби:
— Чуєте, діти? Чуєте?.. Чуєте...
СВАТАННЯ
Вдосвіта Гордій повернувся до клуні, де вони спали з побратимом. На обрії грала кривава зірниця, десь у гаю кувала зозуля. Козак тихенько прочинив двері до клуні, шаснув у сіно. Грицько почув, пробубонів спросоння:
— Довгенько гуляєш, парубче. Дивися, щоб я тобі шиї не намняв! Ще дівчину зганьбиш! Я тоді тобі не побратим...
— Ну що ти мовиш, брате, — прошепотів Гордій. — Я ж люблю її. Хочу побратися з нею...
— Ти здурів, — аж підскочив Грицько. — А як же Запорожжя? Ти як вітер весняний — гадаєш одне, виходить на інше! Чи мало доля вчила тебе? Кинь пустощі! їдьмо до братчиків. Там наша дівчина, там наша воля...
— Не можу, — палко сказав Гордій. — Візьми мою душу, брате, а без Василини — не жити мені. Не зраджу побратимства, не бійся! Одружуся, поживу хоч тиждень. Потім поїдемо. В похід, в бій, чортові до пекла! Аби знати, щомене ждатиме серед степу, біля гаю над ставом, дружинонька вірная. Не цурайся мене, збагни. Не бабій же я, не ради спідниці лишився тут. Люблю її, як Бога...
— Ей, хлопче, схаменися! Зав'язала дівка світ тобі. Та що діяти! Доведеться й мені чекати, доки ти обвінчаєшся. Ти дивися — чекаю тиждень... А потім — в похід!
— Добре, добре! — зрадів Гордій. — Ти справді побратим, Грицьку! Як сонечко зійде, одразу ж і до мірошника. Будеш сватом...
— Та я ж не вмію...
— Нічого... Якось воно буде... Що-небудь вигадаєш, набазікаєш...
— А як він теє... не захоче?
— Не може бути...
— А коли все-таки ні?..
— Вкрадемо Василинку, — гаряче сказав Гордій. — Вона любить мене і піде зі мною на край світу. Одвезу її десь під Київ, поставлю хатину, господинею зроблю!..
...За якусь годину-другу сиділи Гордій з побратимом за столом у мірошника, снідали. Господар чомусь-то був похмурий, невеселий. Підкова завважив те, здивувався.
— А чому ти, пане господарю, сумний сьогодні? Чи нещастя якесь, не дай Боже, трапилося? Чи сон поганий при-
снився?
— Не спав, пане козаче, — неохоче відповів мірошник. — Далебі, не спав. Побратим твій водив дівку нашу бозна-де.
Не годиться так воно, не годиться, брати запорожці! Чи не вкраїнської матері ви діти? Чи не знаєте, як воно ведеться в добрих родинах! Чи не відаєте, що ви були й нема, а на дівку — поговір?..
— Тату, — озвалася Василина з-за печі, — тату, ти ж нічого не знаєш. Ми були в Громовій Долині...
— Га? — злякано скрикнув батько, глянувши в бік дочки. — А чого вас понесло туди на Йвана Купала? Чи не знаєш ти, що там діється в ту ніч?
— Знаю. Тому й ходила...
— Гей, пане господарю, — раптом втрутився в ту розмову Підкова, закрутивши прокуреного вуса за вухо. — 3 дочкою своєю погомоніти зможеш опісля, а я тобі хочу дивну пригоду розповісти...
— Яка там ш,е пригода? — невдоволено пробуркотів мірошник, шкрябаючи п'ятірнею в потилиці. — Чого ви мені тут голову макітрите?
— А така пригода, — хитро вів далі Підкова, підморгуючи побратимові, — що їхали ми ото полем, біля вашого хутора... коли тут вискакує з жита лисиця... руда така, а хвіст, як сонце, сяє — пухнастий, наїжачений, морда хитра-хитрюща...
— Брешеш, собачий сину, — скипів Гордій, стусаючи ліктем козака, — не руда вона, а русява. І де це бачено, щоб у дівчини морда була або писок?..
— Оттакої? — розвів руками Грнцько. — Я — про лисицю, а він — про дівицю! Не перебаранчай, бісів сину, а то я зовсім збився з пуття! Заплутався, вибачай, пане господарю... язик у мене не вельми добре причеплено! Попросив мене побратим, щоб я сватом був... та нескладно виходить. Сам, мабуть, зрозумів, що хоче забрати від тебе козак запорозький лисицю, чи то пак Василину... По закону, все як слід...
— Як же це? — розгубився господар. — Діду, жінко, чуєте ви? Василино, капосна дитино, чому ж ти одразу не сказала?..
До світлиці ввійшов дід, щось бурмочучи собі під ніс.
— Тату, чуєте? — мовив мірошник до старого. — Василина каша виходить заміж.
— Га? — кинувся дід від несподіванки. — Ти щось сказав? Я трохи недочуваю, а тут ще жовна проклята...
— Яка жовна?
— Та стукала всю ніч, не давала спати. Я вже й ганяв її, і стрілу на неї, капосну, пустив — не помогло. Тепер ось знову сіла під стріхою, стукає, Когось вистукає з хати, Дай Боже, щоб мене, а не когось молодшого...
— Та що це ви лихо накликаєте, тату, — сказала господиня, — тут саме Василині славна пара трапилася. Сватається лицар за неї...
— Це ж хто? Гордійко? — зрадів дід, лагідно осміхаючись. — Хай щастить! Хай! Добрий козарлюга. І я потанцююна веселлі. Давно не танцював...
— Не маю родини, —тихо сказав Гордій, похиливши чубату голову до столу, —то будьте ви мені рідними, батьку й матінко. Не маю скарбів чи багатства, та маю зате серце вірне, любитиму Василинку й вас довіку і жалітиму, як найдорожчих людей. Віддайте мені вашу доньку, вірною дружиною їй буду...
Батько обняв Гордія, витер сльозу.
— Хай же все буде на благо. Віддам тобі Василпну. Та тількибережи її, синку. Одна вона в нас. Пропаде — і сім'я не лишиться. Хочу дожити, онуків рідних побачити. Та не багато не мало — аж дванадцятеро! Що? Василино, ти мовчи! Як менше буде, то й на поріг не пущу. Жінко! Неси меду, наливку! Завтра весілля...
ВЕСІЛЛЯ
Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум'яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісне та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлнк з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич.
Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво поглядаючи на Гордійка, голосисте виспівували:
Тихая в річечці вода,
Гарная Гордійкова врода.
Полем тихесенько йшов,
Василинку собі знайшов...
Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвір'ї закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.
А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м'ятою, хрещатим барвінком.
— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!
— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетуватиі Давно не бачив такої славної пари!
Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.
— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордіевого плеча.
— Ти рада? — щасливо озвався козак.
— Рада. А серце тривожиться.
— Чому, кохана?
— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує... погане...
— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?.
— Воно знає, Гордійчику... та й Правічна Мати казала..
Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.
— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.
— Біда, людоньки!
— Це лихий знак!
— Гей ви, не каркайте!
— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!
Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.
— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..
Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.
— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого...
Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.
— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно?
— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.
Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:
— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!
Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храм. Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже долинали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:
— Алла! Алла! Алла!
— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина.