а може, ми щось не так?
— Що не так?
— Ну... ти наказуєш не конкретно — хліб, ковбаса... А треба, по-моєму, сказати — який хліб, яка ковбаса...
— А ти — нічого! — скрикнув задоволено Петро. — Хоч і дурень, а якісь трибки крутяться в голові!
— Ну, ну, ти не дуже...
— Хлопці, не сваріться, — втрутилася Варка. — Скоріше експериментуйте!
— То я з радості. Ванько! Не дмись! Спробуємо ще раз! Увага! Наказую: хай з’явиться тут, перед нами, два кільця ковбаси української, домашньої, смаженої, в смальці та ще й на гарячій сковороді...
— Далі, далі, — аж стогнав Іван, ковтаючи слину.
— ...та дві паляниці пшеничного білого хліба по тридцять дві копійки за паляницю. О! І ще дві банки консервів "Сом в томатному соусі". А потім — коробку сигарет "Лайка"...
Почувся свист, знявся вихор. На піску миттю з’явилося все, що замовив Петро. Варка й хлопці завмерли від несподіванки, заклякли, мов неживі, бо ще й досі не вірили у свою всемогутність. Та за якусь мить вони заверещали, завили захоплено, кинулися до їжі, схопили по кільцю ковбаси, по шматку паляниці, почали трощити той харч. Та ось Іван отямився, глипнув на Петра.
— Слухайте, а ми забули...
— Мня, мня, — плямкав Петро в солодкому забутті, поглинаючи ковбасу. — Що там таке? Мня, мня! Ну й добренна ковбаса! Ніколи такої не їв.
— Дозволь, дозволь! Ми ж, здається, не для себе замовляли?
— А для кого ж? — витріщив очі Петро.
— Для риби... Ти ж сам казав?
— Точно, — зареготався Петро. — Я й забув від радості. Дамо й рибі!
Він одломив по крихітці від кожної долі, кинув у воду.
— Ось, маєте, риби й рибенята! Їжте на здоров’я. А залишки... залишки — нам! Так би мовити — риб’ячі недоїдки! Ха-ха-ха! Що, здорово придумано?
— Гм! — засумнівалася Варка. — А сигарети? Риба ж не курить?
— Я не винен! — сказав Петро. — Хай навчиться! Ха-ха-ха! Давай, братці, рубайте недогризки риб’ячі! Га-га-га!
Деякий час над річкою лише чути було хлюпання, чавкання, хрумання, ніби докупи зібралося з десятеро поросят.
А понад луками, понад лісами
линула прегарна пісня дівоча,
а серед неба зоряного плив насмішкуватий
місячило,
а в гущавині захлиналися від любовних рулад солов’ї...
— Заживемо ми з вами, друзі, — говорив з повним ротом Петро. — М-м-м! Спасибі Пришельцю! Все-таки доля справедлива! Мня, мня, мня! Плювати я хотів на роботу! Чмяк, чмяк, чмяк! Ми їм покажемо... мня, мня, мня!.. Як жити по-справжньому! Сьогодні вночі розробимо план!..
— Який план? — поцікавився Іван.
— А що діяти далі, — витираючи пику, сказав Петро. Запаливши сигарету, він блаженно вивернувся проти неба, смачно затягнувся. — Ху! Аж у живіт димок дістає! Отже, вирішуємо так: ночуємо в лісі...
— Краще в копиці, — сказала Варка.
— Хай буде в копиці, — згодився Петро. — А вранці — додому. За ніч придумаємо, як ми себе проявимо. Діло велике, братці. Перед нами — всесвітня слава!
— Ги, — тільки й спромігся від радості промовити Іван.
— От тобі й "ги"! Вони нас мучили — а ми їм — нате, будь ласка! Нам не жаль нічого! Вони витріщать баньки від подиву, а ми — повна байдужість! Знай наших, користуйся матеріальними і духовними благами!
— От висплюся! — замріявся Іван. — Їсти й спати — чого ще треба в світі?
— Джентльмени! — заволала Варка. — Мрії залиште для копиці. Я вже спати хочу!
— Ну, гаразд! — згодився Петро. — Пошкутильгали до копиці. За мною, леді і джентльмени! Айн, цвай, драй!
І пішли всемогутні понад річкою до копиці
в супроводі дивовижної жаб’ячої симфонії,
під сміхотливим оком місяця...
А раненько, на світанку,
як тільки зійшло сонце,
і качки з каченятами хутко метушилися поміж осокою, визбируючи ряску та іншу живність, як радісні корови поспішали на луки, щоб поласувати буйною отавою,
левадами пробиралися додому Варка, Іван та Петро. Всі були закудлані, але вдоволені. Кишені у хлопців оддималися, вони їх притримували руками.
— Висплюся, — аж мінився від щастя Іван. — Ну, я вже дома. Після обіду — побачимося!
— Гуд бай! — недбало сказала Варка, закинувши транзистор за спину.
— Бувайте, — кивнув Петя товаришам по нещастю і щастю, перескакуючи через перелаз на вулицю. — Тепер наші з фанфарами будуть нас зустрічати! Ха-ха! Вище ніс, джентльмени!
Він засунув руки в кишені, нап’яв груди колесом, презирливо звів угору брови і закрокував вулицею...
А тим часом Іван підійшов до ганку рідної хати. Його зустрів переможним "кукуріку" зозулястий півень. Іван копнув його ногою, і той злякано метнувся геть.
Іван відчинив двері, вкотився до хати.
Мати підмітала долівку. Вона розігнула спину, зраділа, кинулася до сина.
— Прийшов нарешті? Отямився? Де ночував, волоцюго?
Схопивши за рукав, потягла його до столу.
— Сідай, я ж тобі їстоньки дам. Напевно, голодний, як вовк!
— Я? — здивовано ткнув пальцем себе в груди Іван. — Я ситий. Ось глянь — пузо, як бубон.
— Ситий? — не повірила мати. — Де ж ти поїв? Мо’, просив у кого-небудь?
— Щоб я просив? — гордовито випростався Іван. — Я сам тепер можу нагодувати кого завгодно...
— Може, на роботу пішов? — зраділа мати. — Молодчина ти в мене...
— Хіба б здурів, — ліниво одвітив син. — В мене руки не чужі. Од роботи коні дохнуть!
— Що ти мелеш? — сердито штурхонула його мати. — Скажи толком — де ти був, де ночував? Що їв? У голові сіно!.. Мабуть, в копиці валявся?
Вона висмикнула з рудого вихора у сина жмут сіна. Іван одхилився, засунув руку в кишеню.
— Знаєш що, мамо? Давай таку умову... Ти мене більше не будеш мучити всякою там мораллю. Що хочу, те й робитиму. Спатиму. Гулятиму. І беру тебе на повне утримання. Наймемо людину, щоб за тебе варила, мазала там, на городі крутилася...
Мати торкнулась долонею синового чола.
— Ти що — з глузду з’їхав? Чи тобі від голоду замакітрилося в голові?
Іван байдуже вийняв з кишені велику пачку грошей, всі — по сотні. Кинув на стіл так, ніби то були якісь папірці.
Мати жахнулася. Притисла руки до грудей. Мовчала.
Син переможно витягнув з кишені ще пачку. Потім ще одну.
— Досить? — запитав він. — Як треба — ще буде. Скільки влізе. Іди купуй, що заманеться. Ги-ги! Тепер ти в мене мільйонером будеш. Пальто — будь ласка! Автомобіль — пожалуста! Палац, увесь універмаг! Знай наших!
Мати лупала очима, зітхала, ніби риба, викинута на пісок. Нарешті здобулася на слово:
— Іване, іродів сину! Де ти взяв? Знайшов?
— Хе, — підморгнув змовницьки син, — на шляху не валяється!
— То ти вкрав? — зарепетувала мати, хапаючи Івана за чуприну. — Вкрав? Кажи!
Іванова голова теліпалася в сухеньких материних руках, ніби гарбуз на гудині, він кричав, одбивався.
— Пусти! Пус-с-сти! Не крав я! Я хотів, щоб тобі... тобі ж на добро!..
— Не треба мені такого добра, бусурманська твоя душа! — чихвостила мати сина і спереду і ззаду. — Я тобі покажу, як красти! Ти дивись — не встигли вуса пробитися, заїди не пропали на губах, а вже попер в бандити! Що з тебе буде, як виростеш?!
Схопивши чаплію, мати лупила Івана по спині, аж гупало всередині.
— Ой, — скрикував Іван. — Ой, я не крав! Ой, запитайте Петра! Це все Пришелець!
— А, то ти разом з Петьком, тим стилягою недоробленим? — кричала мати. — Та ще й з Пришельцем якимсь зв’язалися? Ходімо в сільраду! Ми вас у район повеземо. Там про все дізнаються! Кажи — де пограбували?
— Ой, ми не крали, — рюмсав Іван, намагаючись випручати чуприну з рук матері. — Ми з Петром та з Варкою гуляли... Ги-и! А тут Еліксир! Я не винен! Я хотів, як краще...
— Ах ти, злодюго! То з вами злигалася й ота придуркувата Варка Нікселунікгороду? Та ще й Еліксир якийсь? Мабуть, городська шпана. Пішли за мною!
— Куди-и-и! Я не хочу!
— Ходімо, — гримнула мати. — І не думай опиратися. Я тобі цього так не прощу.
Вона потягла його надвір. Лівою рукою тримала за рукав, правою вимахувала закопченою чаплією.
Звідусюди набігли діти. Загаласували радісно:
— Хропло! Хропло попався!
Сусіди з-за тинів кричали:
— Марино! За що це ви його так? Може, огірки десь крав?
— Які там огірки! — бідкалася мати, ведучи Івана посеред вулиці. — Десь ощадну касу пограбували. Цілу купу грошей припер!
— Що ви кажете? — сплескували руками люди. — Ніколи б на Івана не подумали! Такий сумирний хлопець — тільки спати та їсти!..
— Зв’язався з Петьком, отим Абсолютно, чи як його дражнять! — голосила мати. — Та підпряглася Варка ота божевільна, і ще якісь дві зайди городські! Поведу до сільради, доки не попав у тюрягу, — треба рятувати хлопця.
— Атож! — гукали сусіди. — Дати пам’ятного! І як рукою зніме!
З бокової вулиці виводили Петра. Його тримав за комір батько — здоровенний засмаглий чолов’яга, і на ходу періщив очкуром. Той репетував, викручувався.
Ось їх звели докупи. Іван стогнав, рюмсав:
— Петьку! Скажи хоч ти-и-и! Ми не винні-і-і! Ги-и! Ми хотіли як краще...
— Я вже казав, — стогнав Петро, звиваючись вужакою. — Так не віри-и-ить!..
— Я тобі покажу, — погрожував батько, витріщивши страшні чорні очі. — Я тобі покажу, як красти, та ще й брехати! На марсіанина хочеш звалити?
— І мій луципер, — бідкалася Марина, — звалює на когось! Треба розкрити, бо тут ціла банда! Бач, до чого доводить неробство, гультяйство! Я тебе, ідолюку, на тиждень в комору посаджу, якщо в міліції випустять!
— За що нас в міліцію! — плакав Іван. — Ми не винні!
— Там розберемось! — похмуро сказав Петрів батько. — Ходімо!
Вони рушили до сільради, знявши хмару куряви.
А за ними — валують собаки,
весело регочуться, вистрибом, колесом виграють діти,
золоті соняхи здивовано-насмішкувато схиляють важкі голови до землі...
І ось вже біля невеликої хати, де на вивісці виведено: с і л ь с ь к а Р а д а, бадьоро вуркотить автомашина, а в кузові, рядочком, любесенько сидять на ослінчику, ніби кури на сідалі, Петро, Іван і Варка. Дівчина й тут тримається незалежно, презирливо закопилила губу, дивиться на людей ніби з висоти королівського трону. Біля злочинців — виконавець з рушницею, молодий здоровило. З дверей сільради виглянув голова — товстесенький добродушний чоловік.
— Прямо в міліцію. Та не вовтузьте їх. Діти вперше попали в перепльот. Одумаються! Аби лиш призналися! Ну — сідайте й ви, батьки!
Петрів батько та Іванова мати вилазять на машину, сідають по боках. Авто рушило.
Голова, почухавши лису голову, сказав:
— Гм. Отакі сопляки — і бандити! Хто б сказав? От тобі й виховання!
На стіл впало дев’ять пачок по сто карбованців.