Він, нарешті, спустив з плечей сорочку, показував, які у нього сильні плечі, руки, груди...
— Купи, паша! Купи, сундук премудрості! От бачиш, який я — бик биком, якши! Алла!... Та я твоїй милості за десятьох працюватиму, і пісень співати буду, й танцювати на догоду твоїй милості... Он я який! Колесом перед тобою ходитиму...
І він, взявшись у боки, почав витанцьовувати, і присвистувати й приказувати:
Хвіст витяг, ніс зав'яз, Ніс витяг, хвіст зав'яз.
Паша і Гирейка реготали немов божевільні. Навколо зібрався люд, усі з цікавістю дивились на цього незвичайного уруса. Він раптом перемінив тон і сильним голосом задзвонив, як дзвонять в Москві в Івана Великого:
Отець Яків! Отець Яків! Чи вдома піп? Чи вдома піп? До утрені дзвін, до утрені двін Тілі-тілі-тон! Тілі-тілі-тон!
Весь ринок був вражений, плескав у долоні, дивувався, звідки це взявся небачений дервіш. З усього майдану і з пристані зібралися татарчата. Всі покупці кинули свій торг і підійшли до Гирейкових невольників...
Доля москаля була вирішена: паша купив і його разом з двома гарненькими полонянками.
VIII
Минуло багато років.
Дорошенко, який довго верховодив Західною Україною, то віддаючи її туркам і татарам, то торгуючись за неї з Москвою і з Лівобережною Україною, тепер уже не верховодив нічим, а сидів у московській неволі — в селі Ярополчому, Волоколамського повіту, хоча й з почесним званням воєводи. Мазепа, своїм звичаєм, зрадив його і перейшов на бік його ворога, гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, щоб і його потім утопити в ложці води. Лише зрідка згадували вони про пограбований через них турками Кам'янець, про золотокосу україночку, що пручалась на сідлі у татарина...
Замість них на Задніпровській Україні верховодив уже Юрась Хмельницький, якого султан випустив із чернецької келії й неволі і, замість чоток, дав йому до рук гетьманську булаву для того, щоб він, Юрась, підкорив під ноги найяснішого падишаха всю Україну і титулувався б так: "Я, Григорій-Гедеон-Венжик Хмельницький, з божої ласки ксьондже руський, сарматський і гетьман запорозький".
Два літа — 1677 і 1678 року — водив Юрась величезні полчища татар і турків під Чигирин, прагнучи здобути собі цю фортецю і столицю Правобережної України.
Ось як мальовничо і образно описує самовидець цей Юрасів напад на Чигирин у 1678 році: "Турчин, жаліючи торішнього в войську убитка і безчестя (в минулому році Юрася відбили з-під Чигрина з великим" втратами), виправив уже великі войська турецькі й татарські з вейзіром Мустафою под Чигрин, котрі, пришед-ши іюля 8, доставали Чигрина многократними приступами, і стрільбою, і гранатами, і подкопами, і всякими промисли довго. Однако ж і войсько, під командою Ржевського і Коровки, мужньо неприятеля од стін град-ських стріляючи, одбивали і, з города вибігаючи, в шанцях яничарів били і живих ловили. Войська ж государ-ські в Вужині діждавшись князя Булата з калмиками і донськими козаками, коли рушили далі, то на переправі Ятисі-ріки з Каплан-пашею цілий день войну страшную іміли до ночі. Рано же переправившись, сильно еще под горою (з котрої турки пушками на них стріляли) принуждені биться до ночі ж, а вночі виправили Василя Дуніна-Бурковського, полковника черніговсько-го, к Чигрину, придав і великоросіян чимале число, котрі ,не дійшовши верха гори і смутившися, стрільбою ж своєю возбудили турків так, що стали на обоз козацький з армат паки жестоко палить, і чрез цілий день баталію одправляючи, єще мусили заночувать: але в суботу, пішовши лавами, турків з гори збили і армат 27 взяли. Однак турки, оглянувшись, що погоні за ними нема, на полі, аж до обозу, москву і козаков рубаюче, гнали; токмо єдин полковник великоросійський, як окидався рогатками і удержався, так до нього і всі войська з обозу притягши, весь день той з турками воювались, котрі, убоявшися великих сили государевих обидвох народів, за Тясьмин перейшли. Войська ж государеві, приступивши к Чигрину, над бором коло озера цілу неділю праз-но стояли, чим підбадьорившись, турки почали Чигрина кріпше доставать. І коли гетьман Іван Самуйлович вослал в город свіже войсько, неприобикле до штурмів, по одході в обоз приобиклих,— то турки, зробивши подкоп, в замку діру вирвавши в п'ятницю, убили спершу Ржевського командира. А потім августа 10-го, в неділю опівдні, коли те ж войсько, попившись, поснуло, коли в городі, на учинену подкопами прорву, не кинулися бить на дірах одразу турков і землею в міхах затикати по-прежнему діри, але всі утікать почали і, на мосту обломившись, топилися в воді і на греблі в бігу давилися; де пропало на кілька тисяч козаків, токмо піхота под горою, а москва в замку боронилися до ночі; турки ж решту в городі і за городом скрізь нещадно рубали. І в ту пору, вночі сердюки, оборонивши на греблі переход москві, понабивали в замку повні армати порохом і, замок запаливши, туди ж на греблю напролом чрез турецьке войсько, уже Тясьмин перейшовши, пробилися, бо і турки в ту пору були налякані, коли запалені по-рохи і армати, порвавши з собою вгору арматні запаси з великим тріском, весь воздух тим освітивши, високо підносити і з висоти на обози пущати почали..."
IX
Це був страшний вибух — вибух, від якого, здавалося, заколивалась і довго двигтіла земля, дрижав дрімучий бір на горі, де розташувалися московські війська із своїми полководцями — князем Ромодановським, Ка-симовським-царевичем, гетьманом Самойловичем, Мазепою, калмицьким князем Булатом та іншими; тремтіла і, здавалося, кипіла вогненною піною вода в Тясьмині, через який, мов божевільні, тікали турки, шукаючи порятунку, хиталась і злітала в повітря частинами, цілими баштами і відірваними мурами чигиринська фортеця, цитадель; злітали в повітря будинки, і вже звідти, наче з неба, падали спотворені трупи турків, козаків, москалів, розбиті гармати, лафети, порохові ящики — все це, здавалось, падало з неба, з палаючого повітря і розліталося навкруги, падаючи у воду, на московські, українські й турецькі обози; деякі гармати і начинені снаряди, кинуті вибухами у повітря, розривались і стріляли вже там, наче якісь невидимі сили стріляли з неба на землю... Ніч на якийсь час перетворилась на день, на страшний, вогненний, з вогненним і камінним дощем день... Та жменька хоробрих — москалі й козаки,— які зважилися висадити себе в повітря разом з фортецею цитаделлю та гарматами, здавалося, помщалися за себе: падаючи з неба на турецьке військо спотвореними трупами, вони наче хапали втікачів своїми кривавими руками, вражали їх своїми відірваними розтрощеними головами... Де було жахливе видовище!
— Господи, да не яростію твоєю вияви мене, ніже гнівом твоїм накажи мене!—злякано бурмотів Самой-лович, блідий і зелений, стоячи поряд з князем Ромодановським і дивлячись на цю страшну картину руйнування та на розбите турецьке військо, що безладно тікало, освітлене загравою чигиринської пожежі.
Мазепа, що стояв коло Ромодановського, стримуючи свого білого як сніг коня, що було сторопів від грому вибухів, з посмішкою глянув на гетьмана.
"Се не Дорошенко,— майнуло в його лукавому розумі,— попович— зараз же за молитву... Орар 1 тобі б у руки, а не гетьманську булаву..."
— Кнас! Звели мій калмик айда!—нетерпляче звернувся князь Булат до Ромодановського, блискаючи своїми вузенькими, наче осокою прорізаними, очицями.— Вели турка рубав, колов, топив — айда!
Ромодановський здригнувся... Він сам відчував, що тепер саме час сказати це "айда", щоб одразу покінчити з турецьким військом і з цим шмаркачем Юраськом, якому б тільки гусей пасти; але він мовчав, боячись зустрітися з очима князя Булата і Мазепи... Адже в нього там, у Юраська, заложником його улюблений синок... А турки ще минулого тижня присилали до нього сказати, що коли він, князь Ромодановський, поведе своє військо на турків, то вони зараз же, замість сина, пришлють йому його шкіру, набиту сіном... Страшно... Може, й тепер, в цю страшну хвилину, з його, з живого, здирають шкіру... "О-о!" — мимоволі застогнав він.
— Звели айда — колов, ходив, рубав,— айда, кнасі— причепився Булат.
— Рано... почекаємо.... іще не час,— вимовлявся Ромодановський.
— Справді рано, ваша милость,— підлещувався Мазепа, ховаючи свої лукаві очі, бо і Мазепа здогадувався, чого Ромодановський зволікає.
Чигирин тим часом догорав. Окремі спалахи припинилися,— нічому було вже спалахувати, і злощасне місто тільки подекуди тліло й диміло.
— Се бисть град — і се не б'є,— зажурено хитав головою Самойлович.
— Що каже ясновельможний гетьман?—шанобливо поцікавився Мазепа.
— Пропав Чигирин, пропала слава старого Хмеля!— так само зажурено відповів гетьман.— Не в батька син удався.
— Не в батька, а по батькові,— двозначно зауважив Мазепа.
Частина дяківської одежі.
— Як не в батька, а по батькові?— здивувався гетьман.
— Юрась волю Богдана творить...
— Що ти, Іване Степановичу!
— Справді... його се воля, батькова — старого Хмеля...
Самойлович здивовано глянув на нього, видно, нічого не розуміючи. Мазепа вдарив себе в груди.
— Ось тут воля покійного,— таємничо мовив він.
— Як? Що ти?
— Я дістав таємні пакти покійного Богдана з султаном на підданство.
У Самойловича ніби майнула нова думка. Він рвучко повернувся в сідлі і показав рукою кудись далеко, на північ.
— То й він ішов по його слідах?— сказав він загадково.
— Хто, ясновельможний гетьмане?
— Дорошенко...
— По його ж... адже ж інші сліди ведуть прямо туди...
Мазепа не закінчив, але Самойлович сам здогадався, куди ведуть ці інші сліди...
X
Світало. Чигирин де-не-де димів, являючи собою чор-ио-сіру купу руїн і попелу. З-за Тясьмину ще долинав відгомін затихаючої боротьби. Турецьке й татарське аллалакання віддалялося. Загони, які переслідували втікачів, поверталися з-за Тясьміну до своїх головних сил. Козаки і московські рейтари гнали полонених невеликими гуртами. Везли частину захопленого турецького обозу з гарматами й наметами. За ними йшло стадо верблюдів, на яких, очевидно" урочисто сиділи турки і татари.
— А се що таке?—здивовано спитав Ромоданов-ський, який ще не спішився і з острахом придивлявся до верблюдів і турецьких наметів.— Кого вони ведуть?
— Се верблюди, боярине,— відповів Мазепа, що від'їхав від Самойловича, душу якого він уже встиг збен* тежити своїм лукавим натяком на Сиберію.
— А що на верблюдах? Турки?—дивувався і чогось побоювався князь.
Мазепа стиснув острогами коня і помчав з гори до козаків з верблюдами.